Виявилося, що в Німеччині ми мешкаємо майже поруч. Я, рятуючись від війни з Ірпеня, опинилася під Ротвайлем. Керівник Київського обласного центру соціально-психологічної реабілітації дитини («Об'єднання соціальних проєктів») «Отчий дім» Роман Корнійко, евакуювавши дітей з села Святопетрівське, що за 7 кілометрів від Києва, — у Фрайбурзі.
Рятував дітей він на свій страх і ризик. Не чекаючи вказівок згори, яких у ті дні й не було. Під загрозою звинувачень у «державній зраді», «незаконному вивезенні сиріт» і «численних порушеннях»…
Але найбільше мене вразило те, що, організувавши за лічені години безпрецедентну масштабну евакуацію за кордон, свою власну дружину і дітей він залишив в Україні… Їду електричкою у Фрайбург, щоб узнати цю легендарну людину ближче.
…Табір для біженців у Фрайбурзі. Німець-охоронець при вході. Гола, з мінімумом дерев у дерев’яних діжках, місцина. Залізні складані двоповерхові будиночки без кондиціонерів. Раніше тут жили сирійці.
Керівник «Отчого дому» і пастор християнської церкви «Дім Отця Небесного» Роман Корнійко радше нагадує військового. Швидка хода. Виправка. Чіткі слова і рухи. В обличчі та гострому настороженому погляді ще читається війна, хоча він тут уже три місяці. Діти, втім, до нього, такого суворого зовні, ліпляться. Називають «тато Рома».
Прошу пастора обійняти одного з малих хлопчаків: мені потрібен гарний кадр. Він заперечує: «Я проти будь-яких постановочних фото». Та за кілька хвилин малий стрибає йому на руки, обнімає за шию. Фото вже не постановочне. Клацаю досхочу.
— Скажіть, як вам це вдалося? Вивезти у перший день війни близько 200 осіб, коли кожне місце у транспорті було на вагу золота, а в заторах на дорогах на захід стояли тисячі машин і людей?
— Ангели були з нами, — пояснює Роман Іванович. — Та ми ж і готувалися до війни. Не ховали голову в пісок…
За місяць до війни малих вихованців навчили усього. Як поводити себе, коли лупить арта, а коли автоматні черги, що казати, коли тебе взяли в полон і як діяти, коли поранили. Діти складали «тривожні рюкзаки» і писали на них свою групу крові. Тренувалися швидко падати й тихо лежати. Проте, коли 24 лютого за вікном стало бахкати, маленьке сирітське «військо» почало плакати та кричати.
— Дехто з дітей зі страху забився в куток, — розказує Роман Корнійко. — Дехто впісявся. Дехто вкакався, і ця біда по сьогоднішній день — стрес дається взнаки… Треба було діяти блискавично. Ще напередодні війни ми провели перемовини з партнером по співробітництву, некомерційною компанією «S'Einlädele» GmbH у німецькому Фрайбурзі. Місто було готове нас прийняти у разі військових дій. В останню мить начальниця Служби у справах дітей та сім'ї Київської області Антошко Ірина Ігорівна, під обстрілами, з ризиком для власного життя і життя фахівців усієї служби, терміново підготувала документи, щоб діти могли перетнути кордон.
Виїзд, ще до 24 лютого, було узгоджено з кількома українськими автобусними компаніями. Проте у перший день війни вони виявилися недоступними. Ми зателефонували десятьом іншим перевізникам. Марно. Весь ретельно вибудований план евакуації летів шкереберть.
Він гарячково шукав вихід. Раптом о 19.00 різко задзвонив телефон. «Я чув, ви шукаєте транспорт для дітей?» — спитав незнайомий голос…
Чоловік на тому кінці дроту назвався автоперевізником Миронюком Валерієм Володимировичем. І повідомив, що за дві години його два автобуси їхатимуть на Ковель, і можуть забрати дітей на Польщу.
— Неймовірно, але до всього він ще й запропонував поліцейський супровід автобусної колони! — пригадує тато Рома. — Сказав: «У мене є друг у поліції». Наш рятівник разом зі своїм другом Фацевичем Олександром Юрійовичем організували супровід дітлахів автомобілем патрульної поліції, яка передавала нас в кожній області один одному як естафетну паличку…
«Бог ніколи не запізнюється», — коментує цей рятівний дзвінок пастор. Того дня він вкотре порахував усіх, кого треба вивезти: там були не тільки сироти з «Отчого дому», а й діти та дорослі з дитячих будинків сімейного типу з Київщини. Вийшло 157 дітей. Плюс тридцять душ персоналу. Усього 187. В такому складі потрібно було подолати відстань від Святопетрівського, де базувався «Отчий дім», до КПП «Ягодин», що у Волинській області на кордоні з Польщею.
— Виїхали 24 лютого о 22 годині, — продовжує мій співрозмовник. — Окрім двох автобусів Z-TIME, який надав наш рятівник Валерій Миронюк, ми залучили свій транспорт: мікроавтобус «Спринтер» «Отчого дому» і мікроавтобус дитячого будинку сімейного типу родини Елбакян. Також винайняли ще один автобус, який погодився відвезти наших дітей до Ковеля за 22 тисячі гривень.
Маленьких пасажирів попросили перед виїздом і в дорозі не їсти і не пити, щоб не зупинятись в туалет і щоб нікого не нудило і не захитувало. Чотири автобуси з вихованцями від 3 до 18 років рушили на захід. Проїхати через затори було неможливо. Тоді поліцейський супровід направив автобуси на порожню зустрічну смугу. Так і мчали 300 кілометрів до Рівного.
Там вирішили трохи перепочити, діти пішли в туалет на АЗС. І тут загарбники скинули бомби на аеродром поруч. Не розуміючи, що у будь-яку мить бомба може потрапити у заправку і вона злетить у повітря, діти, прямо на заправці, почали падати на землю і прикривати голову руками. Як їх вчили.
— Що ви робите? Куди? Бігом звідси! — одночасно закричали усі дорослі.
Поліцейські, що супроводжували дітей, підняли їх з землі та, прикриваючи своїми тілами, вивели з заправки. Попросили водіїв автобусів вимкнути світло і на максимальній швидкості слідувати за ними. Увімкнули аварійні вогні на поліцейських авто, які могли стати мішенню для ворога. Адже правоохоронці не лише вказували цими вогнями напрямок руху, а і викликали можливий вогонь очікуваної чергової атаки на себе. Проте іншого способу везти за собою колонну не було.
Під час евакуації вийшли з ладу два автобуси. Перевізник Валерій Миронюк виділив нові, ще й сам сів за кермо, бо водіїв взяти було ніде. Після 12-годинного проходження всіх кордонів, він, нарешті, доставив пасажирів до Польщі. Грошей не взяв. «Що ви? Діти тепер у безпеці. Це головне. Більше мені нічого і не треба», — сказав.
В Польщі городяни й польські ресторани щойно дізнавалися про прибуття малечі з сирітських закладів України, як ті були нагодовані, одягнені, забезпечені предметами першої необхідності і навіть помиті після памперсів.
— Міська влада, це було місто Пйотркув Трибунальський, заправила дизелем наші автобуси, директорка місцевої школи запросила наших вихованців до приміщення школи, де волонтери їх розважали, — розповідає Роман Іванович. - Нам надали можливість помитися, а на дорогу дали так багато смачної їжі, що діти в автобусі їли та їли, від'їдаючись за попередні дні голодування.
Керівники міста Пйотркува Трибунальського, директорка школи Лідія, всі вони щиро вітали нас і запевнили, що будуть допомагати й іншим біженцям з України. Це було все настільки щиро! Всі люди зі сльозами на очах проводжали нас як рідних. Частина наших сердець залишилась там, у Польщі. Попереду була Німеччина…
— Наша дорога до Фрайбурга вийшла на фінішну пряму, — продовжує Роман Корнійко. - Залишалося 750 км. За правилами Євросоюзу наші водії повинні були зупинитися в Дрездені й 9 годин відпочивати. Та діти були настільки змучені і виснажені, що ми навіть не уявляли, як вони витримають цю довготривалу зупинку…
Партнер «Отчого Дому» Фолькер Хьоляйн дізнався про це, і через Штадт Міссіон, євангельську місію міста Дрезден, організував 4 автобуси, в які пересадили наших дітей для подальшого руху, а нашим водіям приготували готельний відпочинок. Попри те, що це була перша година ночі, у Дрездені на нас чекало понад 20 працівників і волонтерів Місії, які нагодували наших вихованців. Ще й дали коробочки з їжею на завтрашній сніданок.
Це було так зворушливо, коли старшого віку чоловіки й жінки, як турботливі бабусі й дідусі, накриваючи їжу на столи, обіймали наших вихованців. Вони теж відповідали своїми відкритими обіймами, подовгу не відпускаючи цих Божих Ангелів… Але треба було сідати в автобуси.
— У самому Фрайбурзі нас чекало майже все місто, — згадує Роман Іванович. - Разом з директором місії «S'Einlädele» Фолькером Хьоляйном і директором Штадт Місіон міста Фрайбург Нобертом приїхав мер міста пан Мартін Хорн і його команда. Це було справжнє свято, яке влаштували місцева адміністрація, команда «S'Einlädele», Євангелічна міська місія, Malteser Hilfsdienst, Німецький Червоний Хрест, Німецько-українське товариство. Три доби виснажливої дороги, нарешті, добігли кінця…
У Фрайбурзі не знайшлося одного помешкання для такої кількості приїжджих. І нас розселили по чотирьох локаціях. Я не мав змоги на перших порах відвідувати три інших наші локації. Оскільки німецьких телефонних карток у перший тиждень у нас не було, український роумінг закінчився, а інтернет був дуже слабкий, ми спілкувалися з колегами, надсилаючи одне одному звукові повідомлення. Але що значили ці тимчасові незручності у порівнянні з тим, що відбувалося в Україні! Ми дякували Богу за те, що Він дав можливість нашим дітям жити в безпеці.
— Що ви відчували?
— Що вирвали дітей буквально з лап смерті. Ми вивезли також і вихованців Центру соціально-психологічної реабілітації з села Копилів, що на Київщині. А через кілька днів туди вдерлися російські загарбники. Кажуть, шукали там дітей. Напевно, хотіли використати як живий щит. А не знайшовши, зі злості розстріляли саме приміщення! Дітей дуже вчасно врятували від можливих наслідків цієї окупації! Серед них були і малюки, і дівчатка-підлітки… Пізніше радник міністра внутрішніх справ України Вадим Денисенко повідомив, що «кадирівці планували захопити мешканців одного з дитячих будинків у заручники, а потім шантажувати Україну і весь світ. На щастя, дітей раніше евакуювали». Йшлося про наших вихованців з Копилова.
— Як ви справлялися з такою купою дітей?
— «Отчий Дім» виїхав з мінімальним складом дорослих, вивозячи максимальну кількість дітей. Дитячий центр з Копилова мав 55 дітей. Евакуюватися зголосилися окрім директора лише 2 супроводжуючих вихователі, одна з яких в перші ж дні перебування у Фрайбурзі звернулася до еміграційної служби з проханням надати їй статус біженця і залишила нас. Та «Отчий Дім», несучи відповідальність за всіх дітей, не ділячи їх на категорії і належність до різних юридичних осіб взяв на себе турботу за кожну дитину. Але персоналу катастрофічно не вистачає дотепер. Зараз з нами вже 210 дітей. У нас було три хвилі евакуації. Ми евакуювали ще інші наші проєкти.
— Хіба біженці не просяться до вас на роботу?
— Ті українці з педагогічним дипломом, які тут отримали тимчасовий захист, а, відповідно, і право на роботу, поки що впорядковують своє життя: шукають соціальне житло, влаштовують дітей у школи та дитсадки, ходять на курси німецької, відвідують соціальні служби. Ми можемо їм запропонувати кімнати у нашому центрі, у корпусах з дітьми. І поки що зовсім невелику, як волонтерську підтримку, зарплату. На такі скромні умови можуть пристати не всі, проте я вірю, що вихователі, які готові присвятити себе дітям-сиротам, знайдуться… (З приводу працевлаштування можна писати Роману Івановичу Корнійку на адресу romafh@gmail.com. — Авт.)
Невеликий штат працівників перерозподілив відповідальність між собою. Дорослі вихователі працювали день і ніч без вихідних. Наші вихованці-підлітки не залишились осторонь і запропонували свою допомогу. У свої повні й неповні 18 років вони взяли на себе відповідальність нарівні з дорослими. Вони доглядають, розважають дітей, годують їх, перуть одяг і прибирають свої скромні помешкання біженців, миють тих, хто сам не здатен це зробити.
Я дякую їм за їхній героїзм і самопожертву. Дивлячись на цих героїв, я бачу Божих Ангелів, яких Господь послав нашим дітям і я пишаюся, що маю можливість і привілей трудитися серед них і разом з ними!
— Як діти перенесли дорогу?
— Багато дітей перехворіло на ковід і застуду, деякі від пережитого стресу стали по ночах упісюватись. Дехто досі тяжко переживає факт війни: плаче, не розмовляє, дяка Богу, що з нами приїхала психолог, яка щоденно працює з дитячими травмами.
До всього ще й наші підопічні перехідного віку через пережитий стрес стали поводитися непередбачувано, а інколи й неадекватно. Здавалося, що ситуація повністю виходить з-під контролю, особливо на фоні нестачі персоналу, бо частину дітей потрібно було разом з хворими дітьми ізолювати.
І тоді, в нібито безвихідній ситуації з'явилися німецькі волонтери, які з раннього ранку й аж до пізнього вечора стали допомагати нам у всіх наших кропітких повсякденних справах… Також з різних куточків Фрайбурга і його околиць люди стали привозити різноманітну поміч, покриваючи найнеобхідніші потреби не лише дітей, а й дорослих. А директор місії «S'Einlädele» Фолькер Хьоляйн вручив мені ключі від мікроавтобуса і сказав, що компанія SIXT, яка дає в оренду автомобілі, виділила для нас на 2 тижні в безкоштовну оренду мікроавтобус.
— Діти згадують рідну домівку?
— Ми не забуваємо ні про рідний дім, ні про Україну та про тих, хто залишився там, хто боронить нашу землю. Щодня наші підлітки та дорослі допомагають та волонтерять у пунктах сортування та відправки гуманітарних вантажів до України.
«Отчий Дім» долучався і до «надзвичайного прибирання», «толоки», щоб віддячити Німеччині, за все те добро, що німці зробили для всіх нас. Акція, в якій брали участь українські біженці, проходила не лише у Фрайбурзі. Паралельно «надзвичайне прибирання» відбувалося у Чехії, Словаччині, Польщі та в кількох містах Німеччини. Ми дуже вдячні керівництву міста Фрайбург, де нас прийняли на невизначений термін. Слава Богу за всіх, хто нам допомагав! До речі, зараз з усієї Німеччини телефонують до мерії Фрайбурга, щоб перейняти найуспішніший досвід у прийнятті дітей-сиріт з України.
— Ваш «Отчий дім» у Святопетрівському вцілів?
- До нас окупанти не дійшли. Наше село «лише» обстрілювали. Раніше, у 2014 році, «Отчий дім» приймав біженців з окупованих територій Донбасу. Проте ми не думали, що колись самі станемо біженцями.
Під час опору широкомасштабному вторгненню російських військ в будівлях «Отчого дому» було розміщено штаб територіальної оборони. Зараз там живуть мами з дітьми, чиї домівки розбомбили.
— Ви плануєте повертатись в Україну?
- Авжеж. Я хочу швидше обійняти свою дружину і доньок. Та поки що не можу залишити «Отчий дім» у Німеччині, тим більше, що мер Фрайбурга наголосив, що оскільки я привіз таку кількість дітей, то не маю права покидати їх без нагляду. На мені відповідальність не тільки перед дітьми і Богом, а й перед приймаючою стороною.
— Відомо, що під час евакуації ви обрали рятувати насамперед дітей з «Отчого дому», а не власну сім’ю. Не стали виводити нікого з переповнених автобусів, намагаючись посадити домочадців. Ризикнули своїми дітьми, щоб врятувати сиріт. Це якесь фантастичне, я б навіть сказала, фанатичне слідування своїй місії захисника сиріт. І все ж, що ви відчували у ту мить?
— Я не планував їхати з «Отчим домом» за кордон. Хотів все організувати й зостатись в Україні. У мене не було з собою навіть змінного одягу. Але певні обставини змусили їхати з вихованцями й залишити все, навіть, найдорожче, що в мене було — свою сім'ю.
— Це був дуже тяжкий вибір. Найскладніший у моєму житті, — зізнається співрозмовник. — У мене чотири доньки, дві біологічних і дві прийомних. І все ж двох моїх прийомних донечок, найменшій з яких 16, я взяв із собою. Я їх удочерив у віці 15 і 16 років. І перед ними відчував більшу відповідальність. Хоча люблю всіх своїх дітей однаково.
Дружина і доньки мій вибір сприйняли з розумінням. Вони, ті, хто все життя мені допомагав, хто варився у цій каші, хто разом зі мною збирав безпритульних дітлахів на вулицях ще у дев’яності роки і адаптував їх до життя (я говорю насамперед про мою дружину), напевне б, здивувалися, якби я зробив інакше. З моїми рідними зараз все у порядку. Я дуже за ними скучаю, але тішить думка, що вони у безпеці.
З досьє «ФАКТІВ»
Роман Корнійко. Голова міжнародної благодійної фундації «Отчий дім» (рік заснування 1999-й), яка згодом стала об'єднанням інноваційних соціальних проєктів комплексної реабілітації та виховання дитини, яка проживала в умовах, що загрожували її існуванню, з подальшою адаптацією до життя. Володар багатьох титулів, в тому числі «Людина року» — «Людина року в соціальній сфері» (2003 р.), «Людина року в українському християнстві» (2010 р.). Кавалер трьох орденів «За заслуги».
За фахом лікар. Перервав свою блискучу кар’єру, щоб служити дітям, яких в 1990-і роки збирав по вулицях, щоб вирішити їхню подальшу долю, допомогти інтегруватися у суспільстві. Для безпритульних дітей винаймав дві квартири, влаштовував благодійні їдальні.
«Отчий дім» вже 25 років працює з дітьми-сиротами, безпритульними дітьми, дітьми, позбавленими батьківської опіки, та дітьми, що постраждали внаслідок військових дій на Донбасі. За цей час сотні неповнолітніх були забрані з вулиць, кризових сімей, 3285 дітей пройшли реабілітацію, були усиновлені, взяті під опіку, здобули освіту, вийшли у самостійне життя. Заклад базується у 7 км від Києва в с. Святопетрівське, де збудовано Центр соціальної опіки дитини, Центр сімейного виховання та Центр «Мати та дитина разом».