Дві доби на полі бою на Луганщині, яку ворог з останніх сил намагається захопити, пролежав на самоті важкопоранений боєць Національної гвардії України Дмитро із позивним «Фін». Без їжі, під палючим сонцем вдень та холодними ночами. Щоб вижити, боєць пив протухлу воду з засохлого болота. І таки дочекався порятунку!
Першим цю незвичну історію описав у Facebook боєць Збройних Сил України Max Bugel:
«Сьогодні був дуже складний день. Але також і хороший — через те що зробили дуже добру справу. Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили. Вийшло так, що і ворог відступив.
В результаті чотири дні Дмитро провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму, де затрималася дощова вода… Цього йому вистачило, щоб протриматися весь цей час.
Як ми його витягували — це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його понад три кілометри.
Радий знайомству з Дмитром. Навіть не уявляю, як він зміг витримати та вижити в цій ситуації. Сподіваюся, що все з ним буде добре і він залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров’я".
Згодом боєць-рятівник уточнив, що Дмитро провів в посадці не чотири, а дві доби, і його група повернулася за ним, щоб забрати, але Макс із побратимами встигли першими.
Дмитро «Фін» — досвідчений боєць, який нині жартома називає себе військовим Робінзоном. Історію свого щасливого порятунку він розповів «ФАКТАМ».
— Спільна група бійців Нацгвардії та ЗСУ отримала завдання зайняти певну висоту та провести розвідку на місцевості, чи немає там росіян, — каже Дмитро. — Висоту ми зайняли. Далі вирушили у розвідку. На височині ліс. Той ліс за формою наче штани. Недарма ми й назвали цю позицію «Штани». У низовині між «штанинами» — пшениця, рілля, яри, чималий протитанковий рів. Там був ворог. Ми чули їхні розмови. Коли ми проводили розвідку, нас засікли та почали «крити» з чого тільки можна… Можливо, бронетехніку підтягнули. Ми теж відповідали, а наші мінометники за нашим корегуванням влучно вразили ворога. Але сили були нерівні, тож нам довелось відходити.
Читайте також: «Я бачив, як ворог наводив на нас гармату»: 22-річний нацгвардієць в одному бою знищив 2 танки та БМП
Ми відходили густою пшеницею… І ось поранили одного хлопця з нашої групи, досить міцного за статурою. Ще один хлопець загинув на моїх очах, необережно скочивши під обстрілом. Я бачив, як кулі влучили у його тіло, як полетіли криваві шматки. Але треба допомогти пораненому. І ми удвох із командиром взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ із позивним «Сократ» евакуйовуємо нашого пацана полем під обстрілом. І далі «прилетіло» вже мені.
— Як саме вас поранило?
— Спершу у праву руку. Я лівою рукою допомагаю тягнути пораненого. У правій — автомат наготові. І тут на моїх очах ствольна коробка автомата розлітається в друзки, випадає бойова пружина. Я бачу, що вказівний палець зависає нерухомо. Пряме влучання прямо у зброю! Тоді ще мені вдалось накласти собі турнікет. Потім важчезний удар по лобі. Наче кувалдою добряче гепнули. У очах помутніло. Як виявилось, куля влучила прямо у шолом. А по голові лише черкнула рикошетом. Але це були ще відносно легкі рани, тож ми далі тягнули побратима!
І ось ще влучання у ліву руку. Куля влучила у суглоб, перебивши його. Потім «промандрувала» тілом та вийшла наскрізь нижче ключиці. Ліва рука висне нерухомо. Добре, що мужній та холоднокровний «Сократ» наклав мені намертво турнікет. Так і врятував життя! Тягнути пораненого я вже не міг. І навіть сильний «Сократ» нас удвох вже б не витягнув… А навколо нас жорстокий бій. Кулі свистять, міни та гранати рвуться. Хлопці з лісу передають по рації, що дістатись до нас не можуть, бо ж обстріл. Ми у рацію чули, що ще одного нашого побратима поранено в обличчя.
Шалена спека. Я відчуваю, як від крові поступово набрякає мій одяг. Плюс ми ж без води. Тоді як при важких пораненнях та крововтраті — головне пити якомога більше та частіше. Сили тануть просто на очах. А навколо лише пшениця. І от тоді я, мабуть, час від часу почав втрачати свідомість. Бо пам’ятаю навколо то бій, то тишу. Декілька разів. Заплющив очі — бачу та чую одне, відкрив — нічого вже немає.
Читайте також: «Щоб допомогти пораненому, біг майже два кілометри під ворожим обстрілом», — військовий медик Владислав Кеник
— А як ви опинились на самоті на полі бою?
— Мабуть, після чергової втрати свідомості. Я так само наче на мить закрив очі, а коли розплющив — навколо нікого. Ані «Сократа», ані пораненого товариша. Де я, куди рухатись — не розумію. Підняти голову нема як — щоб не виявили та не розстріляли, наче в тирі. А навколо лише пшениця. Зброї у мене більше немає, лише ніж. Телефон із мапами місцевості у командира. Я добре розумів, що до своїх із такими пораненнями вже самотужки не дійду. Хоча б дістатись до позиції на височині. Тож навмання повз у західному напрямку. Аби дістатись до «штанів». Добре, що на землі ще були де-не-де сліди військового взуття. Мабуть, наших хлопців, які відступали. І я орієнтувався за цими слідами.
Пшениця закінчується, далі той самий протитанковий рів та рілля. Величезні гори землі. І я, як змія чи ящірка, намагаюсь якось їх переповзти чи перестрибнути. Прошу лише одного: аби не знепритомніти. Бо якби мене побачили на тій голій ріллі, то точно розстріляли б, наче в тирі. А ще кілька разів бився пораненою головою об грудки землі. Вони вже тверді, мов каміння, розжарені на сонці. А я без шолома. Тож кожен такий удар дзвоном лунав у голові. І все ж мені вдалось дістатись до посадки та корчів. Але моїх товаришів й там ніде не було.
Бачу вже більш-менш знайоме місце. І тут з поля, з зарослів вилазить нібито собака. Маленька, як той йоркширський тер’єр. Я ще неабияк здивувався — звідки тут собака? Гукаю її, цмокаю. І тут бачу, що це… людина у військовій формі. Наш боєць! Я до нього: «Друже, не кидай мене, допоможи!» Той відповів: «Так». І пішов в кущі, де зник. Більше він не з’являвся. Але я дивлюсь на те місце, звідки він вилазив. Там ні людського сліду, ні прим’ятих кущів…
— Це дійсно була людина? Чи, можливо, у вас почались галюцинації?
— Зараз я розумію, що це, скоріше за все, мара… Вже сутеніло. Я бачу у цих корчах військовий позашляховик. Коло нього хлопці в українській формі. Вони поруч! Точно, наша розвідка! Я не тямив, що автомобіль не міг заїхати на цю висоту, де суцільні яри. Кричу хлопцям: «Допоможіть, я тут!» А вони мене не чують та не бачать. І я повзу посадкою з останніх сил. Чесно кажучи, пощастило, що у посадці тоді не було ворогів, які могли б почути мої благання допомоги. Добре й те, що я знайшов сліди, де напередодні займав позиції наш підрозділ на висоті.
Дмитро «Фін» згадує: під час цієї вимушеної «робінзонади» вижити йому допомогла вода з болота та ті ж безуспішні мандри за примарами. Бо хлопець увесь час рухався! Тож не замерзнув.
— У низовині цієї лісопосадки та ярку, куди я й дістався у своїх «мандрах» — болото, яке ще не висохло, — розповідає боєць. — І там у мочарах, глині та камінні — вода. Нарешті вода! Хай тепла, хай затухла. Я сьорбав її великими ковтками. Потім ще знайшов якийсь слід від військового черевика. Там теж краплини води. Саме завдяки цій воді я дещо поновив сили. Бо спрага не просто дошкуляла, вона палила мене вогнем. Усе тіло горіло. Ще намагався якось вибратись з того ярку. І знепритомнів та гепнувся додолу десь з триметрової висоти. Коли отямився, у грудях було дуже боляче. І знову відчув, що щось липке сочиться тілом. Згодом лікарі пояснили, що я добряче забив обидві легені. Рани кровили на тілі. І старі, і нові.
Фактично усю ніч я «мандрував» за примарами. Коли повз, коли йшов, хитаючись та чіпляючись за гілляки та стовбури дерев. Час від часу знову непритомнів — заплющував очі, а потім відкривав наче у сні. Можливо, й падав ще. Але рухався… І, чесно кажучи, цей рух мене врятував.
Читайте також: «Ворог подумав, що його атакувала велика ДРГ, а нас було лише двоє»: десантники під час розвідки знищили підрозділ рашистів
— Інакше ви з би заклякли від холоду?
— Так, ніч була дуже холодна. А я, скривавлений, лише у літній куртці та штанах. Інколи від холоду зуб на зуб не потрапляв. А ще я не відходив далеко від того ярку й знову час від часу сьорбав воду. Знайшов ще якусь пляшечку у ярку і набрав у неї ще води з тієї каламуті. Відкрив ту пляшку зубами і якось зубами її й закрутив. Тепла жижа, яка ще й смерділа сірководнем. Але для мене це була найкраща вода у світі. Так я зустрів світанок… Поповз на галявинку, куди крізь густоту дерев пробився промінчик сонця. Там я зігрівся.
— Як ви пережили другу добу під час цієї вимушеної «робінзонади»?
— У хованці у лісосмузі, сьорбанням тієї води, почерговими втратами свідомості. І знову мареннями. Бо знову мені ввижались бійці, які ходять лісосмугою поруч зі мною, але мене не бачать. А ще чув канонаду пострілів, вибухи. Галявина, де я вранці грівся, здригалась від вибухів мін. Чи били це наші, чи ворог, не знаю. Можливо, було чергове марення. Але коли я лежав на віддалі від цієї галявини, мене накривали шматки землі. Скільки загалом я лежав непритомним? Годину, дві, пів доби? Не скажу точно.
А ще першої та другої доби над посадкою кружляв квадрокоптер. Одного разу завис наді мною. Тож я навіть махав руками, кричав, тріпався, аби мене помітили. Чи цей був «квадрик» — свій чи чужий? Не скажу. Але після кожного такого польоту посадку знову густо обстрілювали.
— Як ви почувались?
— Поранена ліва рука розбухла настільки, що у шпиталі не могли зняти мою доволі простору військову куртку. А годинник на ній просто в’ївся намертво у тіло. Бо ж минула вже доба, коли на ній був затягнутий турнікет. На правій прострілений палець теж висів. Я ще й самотужки хотів його відрізати, щоб не муляв. Не вдалось… До речі, я раніше на ній ослабив зубами турнікет, аби рука не відмерла. А на інші травми, рани та забої після падіння я вже не звертав уваги.
Чесно кажучи, я боявся лише одного — щоб не померти як собака десь в кущах. Аби ніхто з рідних не знав, де могила. Щоб знайшли лише лисиці, бродячі собаки та круки. Тому й наказував собі: повзи, рухайся, щоб жити. Ось так й повзав другої ночі, ще холоднішої. Знову щоб не замерзнути… Але сил ставало усе менше. Чесно кажучи, вже передчував найгірше. Шкодував за батьками, дружиною, пацанами… Але я вирішив боротись до останнього подиху.
— Другий ранок подав надію. І ось бачу, ярком йдуть бійці. Добре озброєні, екіпіровані. Думаю, якщо це росіяни — все, капець! Мало того, що вб’ють, ще й замучать перед смертю, — згадує «Фін». — А у мене зі зброї лише ніж. І я лежу, знесилений. Але побачив на одному з хлопців українську «піксельку». Бійці мене теж помітили. Кричать українською: «Ти хто? Що тут робиш?» А я й слова вимовити не можу від знесилення. Згодом виявилось, що це була розвідувальна рота другого батальйону львівської 80-ї десантно-штурмової бригади. Вони й стали моїми янголами-охоронцями! Хлопці тоді обстежували місце нещодавнього бою.
Потім вони зрозуміли, хто я і звідки. Бо знали, що під час минулого бою один поранений воїн, тобто я, «загубився». А я не пам’ятав, скільки діб минуло, тому й сказав, що «робінзоню» тут вже чотири доби. Хлопці пригостили мене плиткою вафель. А я ще хлопцям сам запропонував випити води. Бо ж вони теж були спраглі. Вони ще здивувались, мовляв, як ти міг пити ту каламуть?
Десантники надали мені ще на місці першу допомогу, вкололи знеболювальне…
— Хлопці у соцмережах писали, що і ваш порятунок не минувся без пригод?
— Дійсно, мене евакуйовували під обстрілами. Хлопці тягли навприсядки. Зробили імпровізовані ноші — перетягнули моє тіло ременями від автоматів, а сама зброя була замість ручок. Підстелили під мене термоковдру. Найсмішніше було те, що під вагою мого тіла та ковдра потім розірвалась. Тож я сідницями їхав по землі. Ще й штани та білизна почали спадати, тож відчув голим тілом каміння й землю. Але, слава Богу, все закінчилось щасливо. До речі, у тій самій посадці хлопці знайшли й евакуювали одного нашого загиблого побратима — про якого я чув у рацію, що поранений в обличчя…
Вже згодом я дізнався, що «Сократ», на жаль, під час того бою таки загинув. А от перший поранений товариш, якого я теж рятував, — вижив! Теж поневірявся лісами й посадками у пошуках наших хлопців. Але таки знайшов, вийшовши пішки до села та автодороги.
— Які поранення та травми діагностували у вас? І чи довго доведеться видужувати?
— Далі були лікарні у Бахмуті, Краматорську, Дніпрі. Скоро — Київ. На жаль, ліву руку довелось ампутувати остаточно. Ще й почалась гангрена, тож медики вимушені були провести реампутацію, видаливши увесь суглоб. Прострілений палець теж ампутували. У легенях почав розвиватись пневмоторакс. А ще від вживання болотної води почались проблеми із нирками. Попереду не одна операція. Я дуже сподіваюсь, що вдасться встановити протез замість ампутованої руки. Мрію якнайшвидше стати на ноги!
Звісно, рідні й близькі — батьки, дружина, товариші неабияк переживали. Але усі мене добре розуміють і підтримують. Зараз уся рідня коло мене. Будемо вдячні за допомогу від усіх небайдужих.
— Що допомогло вам вижити? Як ви нині ставитесь до свого подвигу?
— Що допомогло вижити? Диво, Божа ласка, сила волі, загартованість організму, витримка та віра. Чи був це подвиг? Я просто робив усе, аби вижити! Про усю цю історію я скажу коротко. В кіно подібні пригоди завжди героїчно-романтизовані й пафосні. А у житті усе набагато прозаїчніше, важче та й трагічніше.
Читайте також: «Таких випадків лише одиниці»: столичні лікарі витягнули уламок кулі, що зупинився за міліметр від серця українського воїна
Фото надані Дмитром «Фіном»
Фото порятунку бійця — Фейсбук Max Bugel