Вона двічі потрапляла у ДТП, тому вирішила рятувати людей… Її великим серцем, вродою та професіоналізмом захоплювались тисячі побратимів, а вона, за їхніми словами, була настільки безстрашною, що таких ще слід пошукати. Замість дискотек та селфі у вишуканих ресторанах вона обрала передову, сукні змінила на однострій, а туфлі на каблуках — на берці. «Сімба», так називали на фронті 27-річну Марію Власюк, загинула під час бойових дій біля населеного пункту Білогорівка Луганської області, рятуючи життя наших захисників. Сталось це 24 травня. Дівчина служила фельдшером евакуаційного відділення медичної роти. У квітні президент України нагородив військову орденом «За мужність» III ступеню. Орден та улюблені троянди поклали біля закритої труни в рідних Бистричах на Рівненщині, коли в останню путь з військовими почестями проводжали дівчину. Про те, якою мужньою та водночас тендітною була Марія, «ФАКТАМ» розповіли її рідні та друзі.
— Я — найстарший у родині, сестра народилась через два роки після мене, маємо ще двох молодших братів — Миколу та Адама, — розповідає брат Іван Власюк. — Оскільки Марійка єдина дівчинка, її всі обожнювали та називали чарівною квіткою. Як її можна було не любити?! Вона неймовірна… Була. І ось ці слова у минулому часі — це біль, який, здається, ніколи не вщухне.
Марічка змалечку вирізнялась активністю, у школі брала участь у спортивних змаганнях, посідаючи там призові місця. Найбільше їй вдавались біг, віджимання та підтягування. Попри невисокий зріст, сестра мала велике серце, силу волі та хоробрість! Ще у підлітковому віці Марія двічі потрапляла у дорожньо-транспортні пригоди. Перший раз із двоюрідною сестрою йшли ввечері, й на них на швидкості наїхав скутер. На щастя, дівчата вижили, обійшлось синцями та вибитими зубами. Другий раз Марія пережила аварію, коли їхала у Рівне, бувши пасажиркою автомобіля. Слава Богу, і тут янгол-охоронець їй допоміг.
Після школи вона навчалась у Рівненському базовому державному медичному коледжі на фельдшера лікувальної справи. Потім працювала у центральній міській лікарні медсестрою у кабінеті комп'ютерної томографії. Але наприкінці осені 2016 року залишила роботу і вирішила присвятити себе військовій службі. Ймовірно, на таке рішення вплинуло пережите і те, що Марія знала та спілкувалась з багатьма бійцями, сприймаючи кожну звістку про їхні поранення чи загибель дуже близько до серця. Сестра не раз казала, що сидіти, склавши руки, не може. Вона постійно хотіла допомагати, недарма зі своєю вагою 50 кілограмів мала звання «почесного донора».
Зі всіх бригад ЗСУ, пригадують побратими, Марія Власюк обрала 80-ту окрему десантно-штурмову, але спочатку її не хотіли туди брати. Втім, наполегливості дівчини можна було лише позаздрити. І у 2017 році вона підписала контракт.
— Ми із Марією почали разом служити військовими медиками, швидко потоваришували. Жили в одній кімнаті. Знаєте, в неї була неймовірно красива усмішка та почуття гумору. Подруга завжди жартувала, що в неї день народження 11 червня — наче ті палички «Твікс», аби точно ніхто не забув, — ділиться з «ФАКТАМИ» товаришка загиблої Єлизавета Ковтун. — У Марії за плечима понад 20 стрибків з парашутом, жодного разу не боялась. Навпаки — боялась, щоб хоч одного не пропустити. Закривши всю навчальну програму, просилась ще стрибати за інших. Дуже добра, щира, самовіддана, ерудована — все це про Марію, фельдшерку евакуаційного відділення.
Для підвищення кваліфікації Марія у серпні 2019 року пройшла військові курси у Литві й стала ще й бойовим медиком взводу. Почала ділитись своїми знання з іншими. Щодо ротацій, то Марія несла службу на Донеччині, Маріупольський напрямок. Сім місяців без відпочинку вони з водієм швидкої допомоги забирали поранених, надавали першу допомогу і везли у шпиталі.
У 2020 році військова знову вирушила на схід бойовим медиком у розвідувальній групі 95-ої бригади. А після закінчення ротації вдруге підписала контракт й повернулась до своєї рідної 80-ки. Можна сказати, що вона з однієї ротації їхала в іншу, вдома майже не бувала, лише по кілька днів. Не раз я просила її взяти паузу, перепочити. Марія відповідала, що в неї дуже багато друзів загинуло, тому не зможе бути вдома, мусить рятувати ще живих. Закликала берегти себе, але подруга стверджувала, що на все воля Божа. Як має бути — так і буде. Вона зовсім не боялась смерті, ми не раз говорили навіть на цю тему, бо це війна, страшна війна…
За словами співрозмовниці, через відданість професії Марія геть не мала часу для влаштування особистого життя. Та й боялась втратити свою половинку під час війни. Свою любов ділила з роботою та собакою Діною.
— Вона обожнювала французьких бульдогів, вперше близько познайомилась із цією породою на передовій, — розповідає Єлизавета. — Тож після першої ротації ми подарували таку їй на день народження. Але перед війною чотирилапа захворіла та загинула. Марію це так сильно підкосило. Й після того якось пішли смерть за смертю…
Коли ж відбулось повномасштабне вторгнення, старша сержантка несла службу на Херсонщині, Миколаївщині у складі 80-ї бригади. Невдовзі був Ізюм, Харків. Останнє місце служби — Білогорівка на Луганщині. Врятувала сотні побратимів…
— У квітні президент нагородив Марію орденом «За мужність III ступеня», — згадує Єлизавета. — Про це вона взнала лише тоді, коли хтось зі знайомих опублікував статтю і її почали вітати. Подруга була шокована. З'ясувалось, що це побратими та командування її кандидатуру подали.
Хоч Марія була на передовій, ми весь час підтримували спілкування. Останнім часом вона говорила про те, хоче вступити до університету і здобути фах травматолога, у 2021 році вона отримала диплом психолога. У цьому році я подала її кандидатуру на ЗНО. Остання наша розмова була про те, де вона складатиме тести. Я порадила Харківщину, мовляв, з Луганщини доберешся. Але Марія заперечила, сказала, що, мабуть, вже туди не потрапить, бо твориться пекло. Може щось відчувала…
23 травня ми ще переписувались, я вкотре просила берегти себе. Марія жалілась, що обстріли сильні, рашисти гатять з чого бачать… Вранці 24 травня я побачила, що подруга була у мережі шість годин тому. Написала їй, але впродовж кількох годин відповіді не отримала. Це насторожило, бо попри все, Марія заходила у Телеграм по кілька разів на день. Подзвонила побратимам — дізналась, що вона виїхала за пораненими… З'ясувалось, що дорогою рашисти обстріляли машину з артилерії. Майже усі, хто був всередині, загинули. Серед них і наша Марійка.
Відомо, що військова отримала важкі осколкові поранення, які й спричинили смерть. Поховали бойову медичку у рідному селі 29 травня. Як наречену…
— Сестра обіцяла, що приїде до рідного села. Я мав переходити жити до іншої хати, мріяв, що й Марійка розділить цю радість. Не судилось, — плаче брат Іван Власюк. — Побратими дуже плачуть за Марією, шкодують, що не були наполегливими, що не зупинили… Наша родина важко переживає втрату, матір почорніла від горя. Марійка у нас була одна, і ми не вберегли її. Любимо її, пишаюсь і сумуємо аж до неба…
Цей вірш загиблій Марії Власюк присвятили друзі
Красуня… Як з обкладинки журналу.
Чарівна, мила, світла, молода,
За посмішкою міць свою ховала,
Весну у серці — гріла, берегла…
Матуся так на донечку чекала,
— Марійкою, так гарно нарекла.
Її ростила і оберігала,
Молилася, — щаслива щоб була.
Шляхів легких Марія не шукала,
Хоч, як дівча, і вірила в дива,
В дівоче щастя… Що воно буває…
Комусь тим щастям — стала і сама.
А ця весна… Вона усе змінила.
Забрала спокій. Рухнуло буття.
Вона вдяглась у стрій. І полетіла,
Щоб рятувати воїнам життя.
Сивіла мама від тривоги, неспокОю,
Якби ж їй крила, то вона б змогла
Її б прикрити серце, груди, скроні,
Аби лиш донечка залишилась… Жила…
Вона ще стільки мрій і планів мала,
Та доля не прихильна… От біда…
Війна — мара — підступна і лукава
Життя забрала. Смерті віддала.
Красуня…Як з обкладинки журналу.
Марійка… Із поліського села
Життя чужі, смілива, рятувала,
Весну свою, себе не вберегла.
Війно, війно… Ти ж весну очорнила,
Ти вбила маму ненароджених дітей,
Ти світлим мріям спопелила крила,
Батьків лишила — радості очей…
…Скільки ж іще ти будеш убивати
І нищити землі моєї цвіт?!
Коли ж ти захлинешся, враже-кате,
Коли ж твій зникне із землі останній слід!!!
М-Ї. 29.05.2022
Читайте також: «Ми не хочемо бути героями та мучениками посмертно», — зверталася до світу військова медсестра, яка невдовзі загинула під руїнами «Азовсталі»