Про кожного з нас на війні і про війну в житті кожного з нас у Facebook пише журналіст, письменник, який з перших днів війни пішов на фронт захищати Україну, Павло Казарін.
«Важко писати тексти з армії. Ніяк не можеш визначитися із займенником.
З одного боку, військова форма змінює кожне конкретне «я» на універсальне «ми». З іншого, колективне «ми» складається із сотень тисяч індивідуальних «я». І зовсім не факт, що твоє проживання ситуації буде резонувати з тим, як відчувають її інші. Тому говорити від імені інших — марна справа. Я спробую від свого.
Піхотне життя складається на 90% з рутини та на десять — із надможливого. Пропорція не універсальна — вона залежить від географії підрозділу та його завдань. Але в жодному разі немає сенсу судити про війну за тими комп'ютерними іграми, в які ви грали. Ми не живемо у вогневому контакті у режимі 24 на 7. Все простіше. Все складніше.
До речі. Після Першої світової американська преса стверджувала, що німці називали їх морпіхів «диявольськими псами». Після Другої світової в СРСР запевняли, що ті самі німці називали радянських морпіхів «чорною смертю». І те й інше було брехнею. Нікому на війні не спаде на думку давати супротивникові героїчні прізвиська. Зазвичай тут знецінення різного рівня винахідливості. Наша війна не є винятком. Цитувати не буду, бо все одно виріжуть.
Не розписуватимусь за всіх, але мирне життя тилових міст не викликає в мене жодної фрустрації. Зрештою, фронт таки захищає право тилу на невоєнний ритм існування. Спроба розмазувати страждання та обмеження тонким шаром по всій країні скидається на невроз. Не треба так.
Зате дратують військові комісари, які з початку війни набули синдрому вахтера і тепер розпоряджаються крихіткою влади, що звалилася на них, щоб використовувати повістку як покарання. А заразом — численні коментатори в соцмережах, які закликають відправляти до армії тих, хто провинився. Дуже хочеться запропонувати їм самим послужити пліч-о-пліч з тими, кому все одно.
Якщо ви перетворюєте армію на відстійник для ненадійних, байдужих і випадкових, то не чекайте, що вона виграє війну. Якщо ви хочете озброювати тих, кому начхати — тим більше. Спробуйте запам'ятати різницю між армією та СІЗО. Вона досить очевидна.
Ще я часто чую про те, що наша війна народить покоління Хемінгуеїв і Ремарків. Зазвичай про це говорять із передчуттям та очікуванням. Не готовий співати у загальному хорі. Найчастіше післявоєнна література — це вихаркування болю. Ти випльовуєш на папір усе, що заважає тобі жити. Військова муза рідко відрізняється гуманністю до автора. Література, яку ми отримаємо, буде результатом чужого страждання. Натхнення для такого літературного процесу чимось нагадує прижиттєве донорство органів.
А поки що йде п'ятий місяць повномасштабної війни. Увесь цей час Білорусь залишається у режимі «комбатанта Шредінгера». Але чим довше сусідня країна продовжує бути плацдармом для вбивства українців — тим сильніше її починають сприймати не як заручника, а як співучасника. Не виключено, що трансформація відбудеться навіть без офіційного вступу білоруської армії у війну. Якщо зміна відношення відбудеться — нехай цей абзац нагадує про часи транзитного статус-кво. Того самого, коли «політика співчуття» ще не була витіснена принципом «колективної відповідальності».
Якось зустрів у стрічці думку, що 24 лютого російський президент втратив для себе Крим. Той самий, який він любив час від часу відвідувати після анексії. Той самий, до якого він тепер не долетить через ризики познайомитись із українською ППО. А подорож в автокортежі, мабуть, вибере лише той, хто трохи менше боїться за своє життя.
До речі, ми часто сперечаємось про те, яку редакцію може мати для України перемога. Ця війна надовго, ми не знаємо розкладу «чорних лебедів», а тому й суперечка поки що не має сенсу. Проте ми точно знаємо, яким буде критерій сталого миру. Це поновлення пасажирських авіаперевезень.
Доки страхові компанії вважатимуть ризики неприйнятними — українські аеропорти будуть закриті. Навіть якщо станеться перемир'я — його стійкість можна буде міряти наявністю чи відсутністю авіарейсів. Війна закінчиться, коли почнуть літати цивільні борти. А від нас залежить те, якою буде редакція цього миру.
І мені хотілося б сказати, що я знаю відповідь, але це не так. Ніхто не знає. Абстрактні слова про неминучість нашої перемоги краще підкріплювати справами. Допомагати фронту. Підтримувати волонтерів. Перестати торгувати простими рецептами, дистильованою «зрадою» або такою самою необґрунтованою «перемогою». Результат війни залежить від наших справ, а не нашої впевненості. Росіяни були впевнені в тому, що в березні проведуть парад на Хрещатику. Це їм не допомогло.
А ще фрустрація від війни породжує пошук винних. Чим далі ти від ворога, чим він байдужий до твоїх спроб його вразити — тим сильніше бажання знайти тих, хто відреагує на слова. Риторична артилерія б'є по переселенцям. Емігрантам. Меншинам. Деколи навіть по волонтерам. Нагромаджена агресія шукає вихід, але friendly fire ніколи не був вдалим виходом із ситуації. Якщо людині не начхати на ваші слова — ймовірно, вона все-таки свій.
Пам'ятайте про це, коли писатимете коментар".
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.