Рятувальник з Дніпропетровщини, 29-річний Ярослав Мірошник героїчно загинув під час гасіння резонансної пожежі на нафтобазі у Новомосковському районі. Від сильного вогню вибухнув резервуар. Палаюча ріка наче вулканічна лава накрила молодого бійця, який до останнього боровся із полум’ям. Пожежу вдалось загасити лише за п’ять діб.
- Ярослав служив рятувальником менше року, — розповів «ФАКТАМ» заступник начальника 11-го державного пожежно-рятувального загону рятувальників Дніпропетровщини підполковник служби цивільного захисту В’ячеслав Воскобойник. — Однострій він одягнув лише у серпні минулого року. Служив водієм пожежного автомобіля у 31-й державній пожежно-рятувальній частині нашого загону. Був у званні молодшого сержанта служби цивільного захисту.
Коли почалась російська агресія, наша зона відповідальності опинилась під постійними ракетними ударами та обстрілами. Чи не щодня пожежі, вибухи. Особливо нещадно росіяни гатили по нафтобазі, зокрема тій самій у Новомосковському районі. Часті влучання, пожежі. Ми боролись із вогнем, ризикуючи життям, інколи під градом осколків. Пам’ятаю, як десь за місяць до цієї трагедії на подібній нафтобазі була така сама пожежа через обстріл. Ярослав працював дуже професійно, спокійно та холоднокровно, нарівні із старшими за віком бійцями виконував свої небезпечні завдання. Тоді ми загасили резонансну важку пожежу без втрат. Багато зусиль доклали, але таки перемогли вогонь. Сподівались, що так буде і цього разу.
- І спершу ніщо не віщувало лиха?
- Так, цей суботній день був на диво спокійним. Спершу. Бо близько 19.30 — чергова повітряна тривога. Ракетний удар. Ми вже неодноразово бачили, як ракети летять прямо над частиною. Так і цього разу. Три удари по району та місту! Зокрема, по нафтобазі. Тож нам повідомили, що ракета влучила у один з резервуарів із пальним. Ситуація дуже важка.
Усі наші частини були підняті по тривозі за підвищеним номером виклику. З домівок терміново викликали хлопців, які відпочивали від служби. А Ярослав тоді був саме на чергуванні. Ми ще й їхали із ним на виклик у одній пожежній машині. Ярослав — зовні як завжди: зібраний, цілеспрямований. Але й гарного настрою не втрачав. Бо навіть коли летів на місце пожежі, сигналив поліцейським та військовим на блокпостах, усміхався хлопцям й махав їм руками.
- А як саме сталась та пожежа на нафтобазі?
- Ракета прямим влучанням рознесла в друзки цистерну із паливом. Від вибуху, ударної хвилі та уламків спалахнули ще декілька резервуарів. Хлинули справжні водоспади палаючої нафти, мазуту та солярки. І ця вогняна лава повільно пливла територією бази, підкрадаючись до решти сховищ із пальним. До того ж усі точки відкритого вогню — у абсолютно різних місцях. Загалом, площа пожежі складала близько 4000 квадратних метрів (0,4 га)
Нашим головним завданням було зупинити розповсюдження вогню. Тож усі наші хлопці, пожежники з бази зайняли свої місця, проклали рукавну лінію і швидко стали до бою. Треба було постійно заливати водою палаючі резервуари та вогняні ріки.
На пожежі всього були задіяні 141 рятувальник та 21 одиниця техніки.
Одне з найважчих місць було між двома палаючими резервуарами. Вони розташовані так, щоб аби постійно заливати їх водою, хлопцям довелось стати між ними у самому епіцентрі вогню. Один резервуар перед обличчям, інший — за спиною. Там була така «спека», що навіть товсті вогнетривкі формені бойовки плавились. Десь з тисячу градусів чи геть більше. Там наші працювали позмінно — по 10−15 хвилин. Короткий відпочинок, попили трошки водички, і знову на пост із рукавом. А дим та вогонь такі густі, що навіть у масці захисту дихання важко дихати. Тож хлопці або сідали на землю, або стояли напівприсядки чи на колінах і так били водою по полум’ю.
Це ж червень, спека, задуха. Добре, що нам на позиції постійно доставляли питну воду. Їсти навіть й кусень хліба ми не могли. А от воду пили теж тоннами. Вона й підтримувала наші сили.
- Які завдання виконував безпосередньо Ярослав Мірошник?
- Теж дуже важке та відповідальне. Ярослав був водієм пожежної автоцистерни. Якщо пояснити просто, це машина, яка під тиском відкачує воду з водойми або пожежного гідранту і далі подає воду зі своєї цистерни до пожежних рукавів. Водій автоцистерни наче своєрідний оператор подачі води. І тут дуже важливо, аби був сильний тиск води, аби рукавні лінії були справні. Бо тут ми щосекунди били тоннами води.
Ось Ярослав й тримав руку на пульсі. Він та усі інші наші водії встановили автомобілі коло спеціальної протипожежної водойми на базі і працювали. До речі, беззмінно. Бо дати водіям хоч коротенький відпочинок, на жаль, не було змоги. Але ніхто не скаржився на втому. Ярик тримався як завжди молодчагою! Як і усі наші хлопці! Ми їх лише питали щоразу — хлопці, все добре? Може якась допомога треба? Відповідь одна — усе добре!
— Якщо в таких обставинах ще й доречно вживати слово «добре»…
- Крім пожежі над місцем обстрілу час по часу кружляли якійсь дрони. Недаремно, усі казали, що по базі вдарили за «наводкою». Та й постійні тривоги «додавали життя» нам усім… А інколи полум’я набирало такої сили, що існував ризик страшного вибуху. Під час повітряних тривог та розбурхання вогню ми подавали команду припиняти гасіння. Аби не ризикувати життям та здоров’ям хлопців. Але після короткої перерви знову ставали до бою.
Минула дуже важка ніч, коли від полум’я було видно наче вдень. І навіть ніч не приносила довгоочікуваної прохолоди. Той стовп вогню спостерігали й за кількадесят кілометрів. Але хлопці були сповнені сил та відваги побороти червоного звіра. На жаль, близько 07.15 вранці у неділю, 19 червня, таки сталась трагедія.
- Від дуже високої температури один пошкоджений палаючий резервуар вибухнув, — продовжує В’ячеслав Воскобойник. — Спершу він роздувся наче консервна банка, далі навпаки стиснувся. І за лічені секунди стався страшний вибух. Звідти хлинула наче вулканічна лава вогню. Усе окутав стовп диму. Знову ж таки за лічені секунди. І ось ця вся вогняна маса буквально проковтнула Ярослава. Ще двоє наших бійців — офіцери нашого загону — заступник начальника загону з реагування на надзвичайні ситуації, майор служби цивільного захисту Дмитро Олегович Ковальчук та начальник 31 державної пожежно-рятувальної частини 11-го державного пожежно-рятувального загону Головного управління ДСНС України у Дніпропетровській області Микола Миколайович Герасимов отримали дуже важкі травми та опіки, але вижили.
Читайте також: «Бомба вагою у пів тонни могла пробити дах та вибухнути усередині будинку»: у Харкові рятувальники зняли авіабомбу з багатоповерхівки
На жаль, врятувати Ярослава вже не було жодної можливості. Полум’я наче язиком злизало три пожежні автомобілі. Температура була така, що алюмінієві деталі спецтехніки розплавились та потекли наче сік. Що вже казати про людські тіла? Чесно кажучи, усі ми — досвідчені рятувальники, які вже тисячі разів бачили людську біду, кров, смерть, біль, досі шоковані.
А далі були ще три надважкі дні, коли ми так само безперестанку били водою по вогню, не даючи впертому полум’ю завоювати нові позиції. Коли знову ревіли сирени повітряної тривоги, і над нашими головами летіли російські ракети бомбардувати сусідні Павлоград, Зеленодольськ, Кривий Ріг. Але ми таки локалізували вогонь о 09.25 23 червня.
Більшість території бази була врятована. Втім, цього разу ціна перемоги виявилась заважкою. Ми навіки втратили чудову людину, друга, товариша та побратима…
- З вашої розповіді зрозуміло, що Ви досить добре знали Ярослава особисто?
— Саме мені довелось нести чорну звістку матері Ярослава. І я не зміг відмовити, коли шокована та згорьована жінка схотіла побачити місце останнього подвигу єдиного сина, коли хлопці ще боролись із окремими осередками полум’я, а над базою на всі боки стелились кубла чорного диму.
Так, я знаю цього сміливого, допитливого, цілеспрямованого хлопця та його батьків дуже давно. Ми ж земляки. І вже після школи юнак мріяв лише рятувати людей та боротись із вогняною стихією. Інша професія його не цікавила! Тоді ми ще направляли його на навчання до Вінницького училища цивільного захисту. Але, на жаль, Ярослав не поступив. Тож, аби здійснити мірю, він відслужив у армії. І вже після служби через деякий час він знову прийшов до нас.
Так хлопець з часом здійснив свою мрію. Ярослав служив водієм у 31-й пожежно-рятувальній частині нашого загону. Він майстерно опанував нелегку водійську справу, коли ти за лічені хвилини маєш доправити до місця виклику бійців на потужній машині. А під час пожежі слідкувати за тиском води, тримати чіткий радіозв'язок із караулом і частиною і ще багато чого. Незважаючи на молодість, Ярослав завжди був у перших рядах. Пам’ятаю, як ще під час навчання на рятувальника увесь час допитувався у командирів — ну, коли вже на пожежу, скільки можна вже сидіти у кабінеті?
Більше того, хлопець навіть встигнув вступити до Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля Національного університету цивільного захисту України. Він мріяв вже й про офіцерські погони! І досягнув би й цієї мети. Якби не ця трагедія.
- Як колектив рятувальників Дніпропетровщини планує вшанувати пам'ять загиблого побратима? А як нині почуваються травмовані на цій пожежі рятувальники?
- Ярослава представили до нагородження Орденом «За мужність» III ступеню посмертно. Стосовно ж двох наших травмованих офіцерів, то вони лікуються. Микола Герасимов. отримав 25% термічних опіків, стан тяжкий та Дмитро Ковальчук — 8% термічних опіків, стан середньої важкості. Усе їхнє лікування взяла на себе Дніпропетровська обласна військова адміністрація.
Читайте також: «Знищуємо до півтори тисячі боєприпасів за добу»: на розмінування Чернігівщини знадобиться декілька років