17−19 травня з підземних бункерів заводу «Азовсталь» вийшли 2439 військових Маріупольського гарнізону. Бійці полку «Азов», спецпризначенці, прикордонники, морпіхи, поліціянти, тероборонці гідно і мужньо виконали місію по захисту міста, яке з початку березня перебувало в повному оточенні й було стерто ворогом з обличчя землі. Герої, яких ми назвали людьми зі сталі, тримали оборону на межі можливостей, без ліків, води та їжі й покинули свій останній форпост тільки після того, як отримали наказ. Вже майже два місяці вони знаходяться в колоніях на непідконтрольних територіях та в росії. Але точних місць їхнього перебування не розголошують. Наприкінці травня киянка Наталія Зарицька, дружина бійця «Азову» Богдана Семенця, ініціювала створення громадської організації «Жінки зі сталі», яка сьогодні об’єднує тисячі мам, дружин та сестер військовополонених. Ці жінки на чолі з Наталкою роблять все можливе і неможливе, щоб їхні рідні повернулися додому. Вони кажуть: «Боремося за наших, як вони боролися за нас». Про цю діяльність, а також про історію кохання на війні Наталія розповіла «ФАКТАМ».
— Пані Наталія, ЗМІ пишуть, що у вас з Богданом найромантичніший шлюб цієї війни. Як і де ви познайомилися?
— Відповім, але спочатку трохи про себе. У моїх батьків три дочки. Оскільки тато завжди хотів сина, він виховував мене (я наймолодша) як хлопчика. Недивно, що мене вабила армія. Єдине, що стримувало від того, щоб піти на фронт, це мала дитина (сина народила тоді, коли розстріляли Майдан) і хвороба батька, який боровся з онкологією вісім років.
Ми з моїм колишнім чоловіком були незаможні. Але я поступово встала на ноги (завжди було по дві-три роботи). І ось одного разу ввечері взимку 2019-го вирішила допомагати тим, хто на фронті, причому не через якісь фонди, а напряму. Я працюю аналітикинею в агробізнесі.
— І зараз працюєте? Чи зосередилися на роботі з жінками?
— Дивіться як вийшло. Після роботи в Українській аграрній конфедерації я перейшла працювати у великий агрохолдинг. Мене там настільки зрозуміли й підтримали, що зараз продовжую працювати, але мене максимально розвантажують, щоб я вкладала сили на цю боротьбу.
Так ось, я попросила знайомого фермера дати контакти перевірених хлопців. Один з них був мій майбутній чоловік. Написала йому, як і іншим: «Чим я можу допомогти?» Він відповів: «Та чим ти, дівчина, можеш допомогти мені, сильному солдатові?» — «Може, треба якісь речі, їжа, може, смаколиків хочеться?» Через деякий час попросив: «Прийшли мені, будь ласка, ручки та олівець. Але ручки не гелеві, підбери такі, щоб написане не відбивалося на інших сторінках, щоб писали тоненько, бо мені треба журнали заповнювати, вести тренувальний щоденник, а ще хочу книгу писати». Почали частіше спілкуватися. Потім ще прохання: «Прийшли мені якусь книжку з твоєї бібліотеки, яку не шкода». На той час було модно читати Талеба. 19 березня пішла в «Букву» на Хмельницького і купила йому «Антикрихкість». Підписала: «Розумному, сильному, гарному Богданчику. Це тобі, бо ти антикрихкий і без книжки маєш власний рецепт антикрихкості». І відправила. Власне з того почалася наша дружба. Потім ми усього Талеба перечитали разом.
Читайте також: «Дімі дуже подобався Маріуполь»: мати пресофіцера «Азову» Дмитра Козацького
У нас багато спільних захоплень. Я йому подарувала любов до іноземних мов, а він мені — до важкої атлетики, ще нам обом притаманна любов до книги та економіки. Богдан в ті рідкісні моменти відпусток, коли потрапляв до книгарні, міг там проводити годину-дві-три. В наших планах було читати мінімум сто книжок на рік. Якщо ви спитаєте у «Книгарні Є» або в «Нашому форматі» у провулку Алли Горської: «Хто у вас купує по два екземпляри книжок?», це про нашу пару. Ми завжди купували саме так. І підписували — «моя», «твоя». Зазвичай паралельно читали й потім обговорювали.
— В якій родині Богдан ріс? Як його виховували? Чому вирішив стати військовим?
— Богдан з Сум. Його батько помер за загадкових обставин, коли він ще був підлітком. Його виховували мама і бабуся. Богдан закінчив музичну і футбольну школи, пізніше технікум харчових технологій, отримав спеціальність IT-технології, але вона його не сильно вабила. Далі була армія. Потім війна. Три з половиною роки тому приєднався до полку «Азов».
— Чому саме «Азов»? Який був поштовх до цього?
— Там переважило більше не патріотичне, а раціональне. У цьому полку було гарне спорядження та забезпечення і найголовніше — бійців не кидали без злагодження і підготовки у бій. У них були постійні тренування (наприклад, як штурмувати будівлю, скелелазіння, водолазіння, розмінування під водою), навчання, полігони. У них натівські стандарти, вишкіл, дисципліна. Це йому дуже подобалося. Він без шкідливих звичок, може випити на свято келих глінтвейну, і все. Богдан завжди говорив, що воїна цікавлять сила і дух. Очевидно, знайшов силу духу в побратимах, які були з ним поряд.
Ще для нього дуже важливе слово. Він буде довго виношувати якусь думку, але, якщо він сказав, то як відрізав — так воно і буде. Пообіцяв — зробив.
— Але продовжуємо про вашу історію кохання.
— Спочатку була міцна дружба. Ми щодня спілкувалися зранку, вдень і ввечері. Поступово ці стосунки перетворилися в щось більше. Він в Маріуполі у вільний від полігонів час планував давати Zoom-уроки іноземної мови, і у мене була змога приїжджати до нього частіше. Намагалася хоча б раз в місяць поїхати туди.
Він буквально кожного дня мене чимось вражав. Або щось таке цікаве процитує, або запропонує готове рішення, коли я не можу якусь проблему розв’язати, або якийсь подарунок надішле.
— Наприклад?
— То кота мені передав, то величезний тактичний рюкзак. А якось домовився з хлопцями й вони зварили для мене спортивний снаряд для укріплення хвату. Його тоді можна було замовити чомусь тільки через росію, тому Богдан подбав, щоб у мене була унікальний, виготовлений вручну роллінг тандер.
Читайте також: «Ми не хочемо бути героями та мучениками посмертно», — зверталася до світу військова медсестра, яка невдовзі загинула під руїнами «Азовсталі»
— Дуже специфічний подарунок для коханої. Богдан вам освідчився, коли перебував у пеклі «Азовсталі». Як це було?
— 14 квітня у нього день народження. Я довго думала, які слова підібрати для привітання. Зрозуміло, що вони смертники. Бажати щось буденне — щастя, здоров’я та успіхів — це банально. Просто написала: «Бажаю тобі виконати основне бойове завдання — повернутися додому живим і неушкодженим». І стала чекати реакції.
До того зв’язку не було десь тижня півтора. Від нього писав побратим: «Все норм, він тримається, живий-здоровий». Але серце відчувало, що 14-го Богдан таки вийде на зв’язок. Так і сталося. І ось купою пішли десятки повідомлень і відео, які він знімав. Таке було вже не раз. Він пише, зв’язку немає, тексти зберігаються, а потім раз — інтернет з’явився і мій телефон просто гуде. І ось читаю: «Мала, люблю тебе більше за життя. Чи згодна зі мною одружитися?»
Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі
— Ви пишете про нього в соцмережах — Мій, він до вас звертається — Мала.
— Колись посміла назвати його малим. Щоб ви розуміли, це 189,5 сантиметрів зросту і 105−107 кілограмів суцільних м’язів. До того ж він молодше за мене — йому 31 рік, мені 36. Але Богдан виглядає старше, а за розвитком я б йому дала взагалі сто років.
Він відповів: «Це ти мала». До речі, вгадав, бо мене і вдома малою називали. Так і причепилося — малий, мала. Потім на «Фейсбуці» придумала писати — Мій, оскільки не можна було розголошувати його ім’я, прізвище та позивний.
Коли прочитала слово «одружитися», не плакала, але мені забракло повітря, ноги підкосилися, а в голові якийсь дзвін почав бити. Одразу написала: «Так, згодна. Теж люблю тебе». Він відповів: «О, норм». Вочевидь переживав, чи погоджуся, бо мій перший шлюб був важкий — вийшла заміж дуже швидко, а потім десять років тривало розлучення. Хоча ми з Богданом вже були разом, мені був неважливий штамп у паспорті та ні до чого ці весільні церемонії. Але тут рішення було прийнято за мить. Він часто повторював: «Основне — прийняти рішення, а потім воно все зробить само».
— Але ви в Києві, він на «Азовсталі». Хіба так можна розписатися?
— Можна, як виявилося. Все треба було робити швидко. Ми усвідомлювали, що нас можуть вбити будь-якої секунди. До речі, наша родина місяць і тиждень прожила в погребі. Дякую моєму батьку, який вирив це сховище, коли робив добудову до нашого скромного старого (1946 року) приватного будинку.
Богдан написав: «Перешли, будь ласка, якісні скани твоїх документів», надіслав мені свої. Дав контакти юристки їхньої військової частини № 3057 Нацгвардії: «Якщо не вийду на зв’язок, роби все з нею». Я дуже вдячна цій юристці, що вона все організувала і підготувала.
До речі, якраз в той день, коли Богдан мені освідчився, він повертався на свою позицію і підпав під касетні бомби. Це теж знаковий момент був.
Він вийшов на зв’язок через три дні. Ми подали заяву командиру частини Денису Шлезі. 17 квітня він нас розписав дистанційно. Дуже скоро мені прийшла скан-копія акту про укладання шлюбу, засвідчена підписом полковника. Потім вони направили від військової частини всі скани на електрону пошту РАЦСу Солом'янського району, де я мешкаю, щоб цей акт внести в держреєстр. Для мене взагалі це диво було.
Я пішла в РАЦС, щоб отримати паперове свідоцтво про шлюб. Відстояла чергу. Потрапила до керівниці. У нас був дуже дивний діалог. Вона мені каже: «Нам треба оригінал акту». — «Вам же надіслали скан-копію». — «Так, вона надійшла. Але вам мають звідти вивезти оригінал на найближчу мирну територію — на Миколаїв або Запоріжжя». — «Пані, а ви взагалі в курсі, що відбувається в Маріуполі? Що там суцільна блокада, цілодобові бомбардування? У юристки, яка нам допомагала, напередодні завалило на смерть чоловіка, коли від авіаудару рухнула стіна і загинуло 13 людей. Я не знаю, як ця жінка знайшла сили на нас і як вона буде вивозити ті документи». — «Ну, нічого. Перемога все одно за нами. Якось вивезуть». — «Та навіть печатку привалило, вони її відкопували. Не знаю, як ці папери вціліють». — «Ну, хтось все одно буде документи рятувати». — «Яким чином? Вони життя будуть рятувати, але точно не акт про шлюб». Коли вона сказала: «Що ви мені розповідаєте про бомби? Нам тут і так історій вистачає, не заважайте працювати», я вперше після 24 лютого розплакалася. У мене сталася істерика від людського нерозуміння. У цю мить просто зіткнулися два світи.
— Може, слава Богу, що вони не розуміють, що таке справжнє пекло. Але людяність ніхто не скасовував.
— Я поверталася пішки з того РАЦСу, бо транспорт на той час не ходив. За цією істерикою не помітила, що по тротуару їде велосипедистка. Вона мене збила. Я впала, головою в’їхала в ящик з капустою. Було дуже боляче. Але я розсміялася. Думаю: «Господи, то б була смішна смерть — загинути від того, що на тебе велосипед наїхав, а я переживала, що це станеться від ракети». Мені навіть зараз важко згадувати той момент. Встала і, шкутильгаючи, просто пішла додому.
— Насправді це сцена для кіно.
— На ранок були величезний синець і забій. Але нічого. Я написала у «Фейсбуці» про свій похід до РАЦСу. Цей допис знайшов відгук у громадської активістки Наталії Мельничук. Вона обурилася: «Як так?» і почала підіймати закони. Допомогла і громада, і очільниця Солом’янської державної районної адміністрації Ірина Чечотка, яка теж шукала відповідь на це питання.
Нарешті мені все ж видали дублікат акту з мокрою печаткою. Потім я пішла до РАЦСу Печерського району, де зустріла зовсім інший підхід. Ми довго спілкувалися з його керівницею Валентиною Капішон, вона внесла всі дані до держреєстру і видала мені свідоцтво про шлюб.
Я тоді написала чоловікові: «Уявляєш, яка бюрократія?» Він відповів: «Наталко, мене це засмутило. Як це так? Що, малих не розписують чи що?»
Читайте також: «Найбільше росіян дратувало, що ми такі красиві»: жителька Маріуполя про пережите з шестимісячним сином у фільтраційних таборах
— Про що ви з Богданом говорили під час крайньої, як кажуть військові, зустрічі?
— На початку лютого я запитала чоловіка: «Коли до тебе краще приїхати?» Він відповів: «Найкращий момент завжди зараз. Нічого не вези. Тільки себе». Я замовила квитки. Мама, яка знала, що я невгамовна, тримала мене за руки: «Що ти робиш? Куди їдеш? Подумай, у тебе мала дитина». Я заперечувала: «Цій дитині вже вісім років, він дорослий. Йому треба показувати чоловічі вчинки. Бо його дід помер, його батько не є йому прикладом. Прикладом є Богдан».
До речі, коли Богдан до мене вперше приїхав на гостини (ми на той час дружили), Сашулі було рочків п’ять. Моя дитина не до кожного підійде. Для мене було дивно, що син сам перший дав йому руку і сказав: «Пішли гуляти». А другий знак був від собаки — мій пес на нього не загавкав. Відчув, що це добра людина.
Те, що буде війна, ми обоє розуміли. Чоловік завжди роз’яснював: «Наталко, якщо тобі дуже-дуже страшно, знай, що в епіцентрі урагану завжди тихий спокій. Там вже інший відлік, інший вибір, інша реальність». За його словами, «коли тебе відкидає за межу життя і смерті, там страху немає, ти просто береш і дієш — у тебе чіткі виважені дії».
Коли ми після Дня закоханих прощалися на маріупольському вокзалі, Богдан поцілував мене, міцно обійняв: «Мала, коли ж ми знову побачимося?» Відповіла, що планую приїзд у березні. Він каже: «Березень може не зіграти».
Ми з ним завжди на вокзалах — або я його саджу на поїзд, або він мене. Ці розставання — просто якийсь капець. Часто мріяли кудись поїхати разом, щоб один одного не проводжати. У нас не було жодної спільної подорожі. Богдан взагалі за кордоном не був. Він хотів подорожувати з наметами дикими місцями України та поїхати за кордон. Сподіваюсь, що я його все-таки дочекаюся і ми поїдемо.
— Процитую вас: «Знаєте, що може бути сильніше хлопця з «Азовсталі» — це мама хлопця з «Азовсталі» і дружина хлопця з «Азовсталі». Як тримаються жінки, які чекають рідних з полону? Що вам дає сили в такій дуже складній ситуації?
— Сліз від нас окупант точно не дочекається. Є, звісно, жінки, які плачуть, але війна перетворює навіть їхні сльози на сталь.
Які історії мене особисто вразили? До наших лав долучилася жінка на ім’я Неля, яка виростила двох орлів. Один загинув в Маріуполі, другий в полоні. Я їй казала: «Нелю, якщо говорять, що я сталева, то ви подвійно сталева». Вона знаходить в себе сили на віру в Перемогу, на боротьбу за визволення одного сина і за те, щоб отримати тіло другого. Її чоловік виявився зрадником, перейшов на бік так званої «днр», залишився там, ексгумував тіло сина. Невідомо, де він його перезаховав — у братську могилу або ще куди. Він заявив дружині: «Навіть могили не буде у твого сина, тобі не буде куди ходити».
Читайте також: «Хлопці вже не дуже вірять в те, що їх врятують», — дружина бійця «Азову» Арсенія Федосюка
Ми нещодавно збиралися нашою спільнотою. Знайомилися наживо з багатьма жінками. Приїхали дівчата з різних міст — з Кропивницького, з Чернігова, багато внутрішньо переміщених родин з Донецької області, з Маріуполя. Поряд зі мною сидів хлопчина в чорних окулярах. Його брат зараз полонений, а його раніше вертольотом вдалося евакуювати з «Азовсталі». Він осліп, у нього осколки в нозі, розтрощена кисть, лікарям довелося пришивати два відірвані пальці. Його привела мама. Ви б бачили, наскільки ця жінка бореться за своїх дітей.
Ще мене вразила історія дівчини. У неї теж чоловік в полоні, пройшов «Азовсталь». Вона розповіла, що, коли переїхала в Київ, їй треба було зареєструватися. У неї запитали дату народження, а вона не могла згадати. Довелося відкривати паспорт і подивитися. Така реакція на стрес. Кажуть, що це абсолютно нормально. Ми всі так чи інакше таке проходили. Іноді від перевиснаження буває, що не можу згадати ім’я волонтерки, з якою спілкуюся майже через день.
Але, знаєте, коли мені нібито здається, що я втомилася, одразу думаю, в яких умовах перебуває мій чоловік, і миттєво все проходить.
— Що вам розповідав Богдан про жах «Азовсталі»?
— Казав, що це Апокаліпсис, круги пекла Данте. «Пишу майже з того світу». «Сидіти й чекати, що ти опинишся без рук, без ніг і без знеболювального — перспектива так собі». «Краще нехай дадуть команду застрелитися».
Для мене важкий момент стався, коли проти них застосували хімічну зброю. Бо військова спеціальність мого батька — інструктор дозиметричного контролю радіаційної розвідки, він розповідав, як випробовували зарин, зоман, іприт, люїзит. Я знала, що це страшніше ядерної зброї, що наслідки жахливі. Але хлопці вистояли.
Коли Богдан виходив з «Азовсталі» 17-го, ми змогли десять хвилин поспілкуватися — листування в «Телеграмі» короткими фразами. Він написав, що їх почали закидати фосфорними бомбами, які випалюють усе просто дотла. 70 осіб згоріло за раз, серед них 17 хлопців зі взводу, де він колись служив. З тих, з ким він ділив кімнату, нікого не залишилося в живих.
Ще написав, що напередодні «був найгірший день в моєму житті, гіршого, здається, і бути не може». У нього на очах двом хлопцям відірвало ноги. Він просив розшукати рідних хлопця, який стік кров’ю. Але назвав тільки позивний. Скільки ставлю запитання за закритими дверима на зустрічах, ніхто його не знає…
— Богдан написав вам від руки прощального листа на 15 сторінок, сфотографував їх та надіслав з проханням прочитати, якщо тільки з ним не буде зв’язку три місяці. Зрозуміло, що найближчим часом ця ситуація не вирішиться. Будете читати цей лист?
— Прочитала лише преамбулу до нього, після якої він підвів риску і написав: «Далі читати тільки в разі підтвердження, що я загинув, або коли не буде зв’язку три місяці». Ще додав: «Або, якщо буде можливість, разом почитаємо». Я витримаю його настанову. Ще там є таке: «Мала, писатиму цей лист у 20−30 підходів. Сльози навертаються на очі, не можу писати далі. Зрозуміла?»
— Ви кажете, що відповідаєте абсолютно на всі дзвінки, бо чекаєте на дзвінок від чоловіка. Але вам та іншим жінкам телефонують з російських номерів та погрожують.
— Ці загрози та закиди дуже примітивні. Пишуть нецензурщину. Навіть якусь картинку-демотиватор не можуть вдало зліпити. «Вы же понимаете, что их расстреляют?» «Ну, что, с… ка, твоего уже расстреляли?» «Как там азовские свиньи? Их уже насилуют?» В соцмережах є фото — дівчина тримає плакат: «Деблокада Маріуполя». Вони пишуть: «Это не ты ли, тварь?» Їхню логіку важко зрозуміти. Її немає.
Ось вони вважають за честь якось мене цим принизити, може, залякати. Знаєте, що я їм відповідаю? «Ще пишіть і дзвоніть, щоб я мала більше ваших контактів і передавала їх спецслужбам». Я готова бути тим хабом, якому будуть писати. Мені їхні погрози до цимбал, як то кажуть.
Якось Богдан написав: «Наталко, видаляй всі чати, все нищ. Ти не розумієш, що тобі буде за зв’язок з «азовцем»? Я відповіла: «Добре розумію, на що здатні росіяни. Будуть гвалтувати мою дитину на моїх очах тиждень. Потім мене — у нього на очах тиждень. Потім мені виріжуть очі, відріжуть груди, можливо, пальці у двері затискатимуть і ламатимуть, а потім нас вб’ють. На що ще вони здатні? Що ще може вигадати їх хвора маніакальна уява?». Він пише: «О, норм. Підготовлена. Все в порядку».
— Після 17 травня ви не отримували жодного повідомленя від Богдана. Знаєте, де ваш чоловік зараз?
— В той день він мені написав, що їх будуть відправляти в стару колонію в Оленівку. Через чотири доби мені зателефонував представник «Червоного Хреста» з Женеви та повідомив, що вони зафіксували вихід мого чоловіка з заводу. На жаль, це все, що поки відомо.
— Які реальні перспективи обміну? Що кажуть люди, які ним займаються? Як вас підтримує держава?
— Мій чоловік у своїх повідомленнях п’ять разів підкреслив: «Не шукай мене в списках полонених, полону не буде». Він мав на увазі, що він самоліквідується. Але, напевно, були якісь умови й був наказ командира скласти зброю і вийти, тому він повірив в те, що його життя буде збережено. Це мені дає надію.
Зараз є два органи, які уповноважені займатися обмінами. На жаль, або на щастя навпаки, ми як громада не маємо впливу на процеси обміну. Це правильно. Є фахові люди, які знають, як це робиться. Ми їм довіряємо. Я завжди вірю в те, що навіть малесенький промінчик світла перемагає темряву, що добро перемагає зло. Вже відбувся обмін, і 144 особи, 95 з яких з «Азовсталі», повернулися в Україну. Це й є промінь, як на тій відомій світлині Дмитра Козацького («Ореста»), де хлопець стоїть на уламках заводу і на нього ллється світло.
Що допомагає мені та іншим жінкам? Любов до наших чоловіків, синів, братів та віра в них. Сьогодні воістину йде боротьба двох світів, боротьба цивілізації та невігластва і нелюдського. Знаєте, це вже диво, що життя наших рідних збережені після тієї катівні.
І ще момент. От у мене все одно немає затятої, руйнівної, яка тебе згризає, ненависті до росіян. У чоловіка теж. Нас надихає любов. Тому курс тільки на позитив.
Ненависть важко викорінювати в собі. От коли я зранку встала не з тієї ноги, буває, і починаю з претензіями йти до чиновників: «Ось ви це не зробили і це», — все, справи якось не йдуть. А як тільки я просинаюся й у мене перед очима чоловік, мені хочеться його обійняти, — всі двері відкриваються, нас готові слухати, чути, рятувати.
Наші рідні відчувають все на відстані. Ми з чоловіком ті ж самі книжки читали, як потім виявилося, хоча був обірваний зв’язок. Тому треба акумулювати сили, молитися і думати про них добре. Не знаю як, але це все працює, хоча я більше науковець, маю вірити в енергію, а не в енергетику. Мені якось чоловік написав: «Мала, впала ракета до ніг, не розірвалася. Це ти»…
Читайте також: Дружина командира «Азову» Дениса Прокопенка: «Я перша повідомила чоловікові, що почалася війна»