Олена Вітер з Іванкова на Київщині була в окупації понад 30 днів. Тікаючи від рашистських обстрілів, жінка потрапила під удар касетної ракети. Тоді загинув від осколкового поранення в серце її 14- річний син Іван, а також ще кілька людей. Інші потерпілі отримали великі ураження та каліцтва. Згорьованій Олені у ті скрутні часи допомагав односельчанин Антон. Лікар, який, будучи в окупації, без рентгену і можливості скористатись сучасною технікою, через відсутність електроенергії, врятував їй життя. Зараз Олена перенесла кілька операцій, інші чекають попереду, потім довга реабілітація і вже аж після неї можна буде говорити про можливість протезування ноги. Усе, що дає сил триматись матері — віра у те, що причетних до трагедії з її дитиною знайдуть, і вони отримають максимальне покарання.
- Ванічка це наша спільна дитина з другим чоловіком. Золотий хлопчик. Він закінчував восьмий клас. Він гарно навчався, займав перші місця на районних олімпіадах, відвідував музичну школу. Грав на сопілці, фортепіано та саксофоні. Йому пропонували грати в оркестрі з 8 березня. Займався зі штангою у спортзалі, збирався їхати на змагання.
Стільки планів, а все зруйнувала клята росія! — каже «ФАКТАМ» мама загиблого Олена Вітер. — 24 лютого для мене, як і для більшості українців, вкорениться у серці на все життя. Пригадую. Що того дня я навіть пішла на роботу, відпрацювала до четвертої. Після того повернулась додому й невдовзі отримала дзвінок від сестри, яка мешкала від мене за 20 кілометрів. Мовляв, на її городі стоять російські танки, їхали вони зі сторони Чорнобиля. Ми зібрали речі й вирушили до батьківської квартири у сторону Тетерова. Чесно кажучи, думали, що на кілька днів, вірили, що досить швидко вороги відійдуть. Але за день орки дійшли і до нас, тому незважаючи на те, що літали снаряди повернулись додому.
Читайте також: «Я за їхнє „мамуля“ тепер готова віддати життя»: на Чернігівщині рашисти розстріляли 17-річних братів-близнюків та їхнього друга
Електроенергії, води та зв’язку не було, новини ми дізнавались через радіо. Набирали воду у сусідів в криницях. Єдине, що рятувало — був газ. Варили крупи, картоплю, відкривали консервацію — так і виживали. Та з кожним днем обстріли були сильнішими, бомби зруйнували школу та ФАП, думаючи, що там хтось є з населення. І люди гинули. Наприклад, орки закатували нашого місцевого священика просто ні за що, а іншого чоловіка просто за те, що їм не сподобалась його чорна машина. Наскільки мені відомо, той чоловік вивозив родину та вівчарок. То після обстрілів його син втік і його переховували півтора місяці сусіди.
- Я так розумію, що ви наважились покинути Іванків та вивезти у першу чергу свою дитину від того жахіття. Згадайте той день.
- Так, планували їхати до Малина, потім до Житомира. Багато місцевих перебрались туди тимчасово, усі успішно, бо вони змогли додзвонитись до сусідів та передати таку інформацію.
14 березня вранці ми вже зібрали всі речі, на дорозі стояли машини, бо ми мали їхати колоною. Нам залишалось буквально кілька хвилин до виїзду… Ми з чоловіком були на вулиці. А 14-річний син Іван побіг до сусідки віддати продукти, які в нас залишились, щоби їм було що їсти. Саме у той момент над нашою вулицею пролетів безпілотник і я почула кілька дивних звуків. Знаю, що моя дитина встигла поспілкуватись із сусідкою і на питання чи не боїться він війни, мій хлопчик відповів, що ні. Як тільки він відчинив двері веранди — пролунав вибух, осколок влучив йому просто в серце, пробивши спину, легені. Це за метрів десять від нашої хати. Я встигнула крикнути чоловіку, що щось вистрелило, добігла до хати, а далі все наче у тумані. Під моїми ногами теж розірвався касетний снаряд!
Читайте також: «Окупанти розстріляли наші автівки, де було 6 дітей»: історія порятунку сім’ї, понівечені машини якої виставлені в центрі Києва
За кілька хвилин закричав сусід, мовляв, треба нашого Івана рятувати! Я дивлюсь — а в мене всі ноги в крові, розірвані, з-під шматків м'яса видніються кістки. Чоловік кричить: «Олена, нема вже нашого синочка». Від жаху та болю я просто втратила свідомість. Чоловік поклав мене у машину та повіз у Іванківську районну лікарню, коло мене лежав мій Ванічка. Я тримала його за ручку і мені здавалось, що вона ще тепла була. Коли ми приїхали, то біля лікарні просили відпустити руку дитини, бо вона вже померла…
Хірург Антон, якого до нас доправили з іншого міста, просвердлював кістку шуруповертом, ставив апарат Ілізарова. Зробити УЗД мені не могли, так само і рентген. Через відсутність світла допомогу надавали при ліхтариках, а сусіди зносили пальне, аби хоча б на пару годин увімкнути генератор, щоби запрацювало обладнання, щоб простерилізувати інструменти. У палаті було вісім градусів тепла, я замерзала.
На місці мені двічі ампутували ліву ногу, бо почалась інфекція внаслідок мінно-вибухової травми. Потім проводили пересадку шкіри. Я не відчуваю праву ногу. Стаю на п’яту, але нога вся опухла. Коли вона відійде — не знаю. Наразі знаходжусь у Київській обласній лікарні. тут у мене спочатку взявся тромбоз, тому що до того не проводилась антитромбова терапія. Місяць мене лікували від цього, тоді продовжили операції. На одному з рентгенів бачила як у мою кістку вкручені 12 шурупів.
— Чи вдалось відразу поховати сина?
— Тоді ще була окупація і рашисти не дозволяли. Тому Ванічку похоронили вдома у садку поруч з іншим 12-річним хлопчиком, який теж отримав осколкові поранення того дня біля нашої квартири. Труну знайшли відразу. Потім, коли орки пішли, ми взяли дозвіл, і у присутності прокуратури було проведено ексгумацію. Дітей перепоховали, але я не змогла бути й тоді поруч, бо важкі травми. Хочеться піднятись на ноги й піти на могилу Вані. Але це буде нескоро, бо країну, яка проведе протезування, ще не знайшли.
- Слідчі вже ідентифікували російських катів, які причетні до вбивства вашого сина та інших людей?
- Ми написали заяву, її зареєстрували в єдиному реєстрі, є свідки-сусіди, які бачили момент того жахіття. Поки що їх не допитували, а вже минуло стільки часу. Про нашу історію ніде не розповідали, лише про спалений музей. Я хочу дожити до того, що знайдуть вбивць мого сина та наших односельчан, і вони понесуть сувору відповідальність. Мабуть, це єдине, що тримає мене на цьому світі. Кожна ніч у лікарні — безсонна, я не зважаю на фізичний біль. Це страшне, моє серце розривається на шматки через втрату сина. За що з ним так підло вчинили ці нелюди, і скільки ще страждатиме наш народ?!
Раніше «ФАКТИ» писали про загибель відомої спортсменки — 20-річної Дар’ї Курдель.