Культура та мистецтво

«Чи можу написати п’єсу про путіна? Бачу лише одну тему — це солодке слово «Гаага»: у Варшаві відбулася прем’єра вистави про українських біженок

15:20 — 14 липня 2022 eye 713

У Варшавському центрі для українських біженок зустрілися п'ять жінок. Кожна зі своєю страшною історією. Під час прем'єри вистави «Шість ребер гніву» поляки та українці слухали ці історії, не стримуючи сліз.

Протягом чотирьох днів, проведених у залі на 1500 осіб варшавського центру біженців, Оксана мовчала, скрутившись клубком на розкладачці. Спочатку подруги по нещастю її не чіпали — принесуть чергові «канапки» і повернуть волонтерам неторкнутими. Потім затурбувались і почали потихеньку придивлятись. Є обручка на правій руці, в душовій помітили шрам від кесаревого розтину. На контакт новенька з Маріуполя не йшла.

А їм було чим поділитись. Чотири жінки різного віку з Чернігова, Бахмута, Одеси, Харкова зібралися тут не з доброї волі. Кожна має власну історію зустрічі з війною, а також — близьких, що залишилися в Україні. В армії — як у Віталіни, в полоні у росіян — як у Галини Іванівни, безвісти зниклі в Оксани… З жінками працює психолог, та й самі вони, сварячись і мирячись, жартуючи одна над одною і одна одну жаліючи, лікуються від свого ПТСР.

Поляки та українці, не ховаючись, плакали та сміялися під час вистави про українських біженок

Декілька варшавських вечорів поляки та українці, не ховаючись, витирали сльози та сміялися на прем'єрних показах вистави «Шість ребер гніву», створеної на основі реальних історій біженок з України. Драматург і співрежисер вистави (разом з Беньяміном Коцем) Саша Денісова, сама вимушена переселенка, довго розмовляла з жінками, що втекли від війни. Одна вивезла сина, адже розбомбило їхню квартиру, друга згадує застрелену російською солдатнею матір: «За що ви її? Адже ми з вами домовилися, ми ж не вперше повз вас проходили»… Мати з Бахмута марить зустріччю з сином, який потрапив до полону, і наче мантру повторює «Україна переможе!» (а ще «Але треба було не у військове, а в те музичне поступати, зараз би на Євробаченні співав»).

І в цієї історії є два кінця.

Наприклад, усе закінчується перемогою України. А як інакше, адже в справу втрутилися козаки-характерники. Вони допомогли біженці з Маріуполя знайти чоловіка та доньку (малу з хвостиками у рожевому комбінезоні), письменниці з Чернігова — нареченого (оператора безпілотника), жінці з Бахмута — сина. Все закінчується, як і належить геппі енду, весіллям, на якому гуляють усі подруги.

Але є варіант, коли п’єса закінчується неперемогою. І за сценарієм війна триває ще довгі місяці. І заміж виходити вже нема за кого…

Ми бачимо обидва фінали — бажаний та песимістичний. А як воно буде у житті? Фінал, як кажуть, відкритий…

«Спочатку тут, у Варшаві, я розгубилася: що я можу зробити для перемоги?»

Українка Саша Денісова — відомий драматург та режисер. І не лише в Європі, а й на американському континенті, де вона також працювала. Вона має свій метод, заснований на реальних розмовах, реальних героях, документальному матеріалі, оформленому в художню п'єсу. Починала Саша у шанованому московському Театрі. док у Михайла Угарова, а прем'єра її останньої вистави «Герміона» (про страждання інтелігенції від неможливості вийти на акції протесту, яка легко знаходить собі виправдання) відбулася за тиждень до широкомасштабного вторгнення в Україну. Одразу після вторгнення головний режисер Театру націй Євген Миронов цю виставу зняв. «Вона мене не переконала», — пояснив свій вчинок Миронов. Той самий, який через три місяці, у День захисту дітей, у стертому з землі Маріуполі показував городянам, які дивом вижили, якийсь уже інший спектакль і обіцяв, що скоро тут буде новий театр. Замість того, який розбомбили разом з жінками і дітьми…

«Ну що ж, Гаага чекає на Євгена Віталійовича. Після читання віршиків на День Перемоги — прямо в пекло», — прокоментувала Саша.

Тим часом у Москві після дзвінка Миронова її почала розшукувати поліція. У росії саме почали хапати людей просто за те, що вони українці. Довелося поспіхом виїжджати.

Так Саша опинилась у Варшаві, у згаданому центрі біженців. Тут вони з Беньяміном знайшли своїх чудових акторок — зірок «Шести ребер гніву» Тетяну Лав, Лізу Павленко, Христину Любу, Тетяну Проскуріну та «українську Джульєтту Мазіні» комедійну і зворушливу Машу Северилову. І козаків — Артема Пльондера та киянина Олексія Юдникова.

— Сашо, після багатьох років життя і роботи в Москві ти не шкодуєш про це? Нині багатьом людям гірко й соромно за те, що не змогли запобігти війні чи зараз мало роблять для нашої перемоги. А тобі?

- Я справді довго працювала там? — каже Саша Денисова.— Ставила в незалежних театрах (такі досі існували, наприклад, Театр. док або Центр ім. Мейєрхольда) свої п'єси. Мої вистави «Гаррі у вогні», «Сфорца», «Готель Каліфорнія» були, як тепер уже можна сказати, антивоєнні, про тиранію, про протести, про країну, яка стала гігантською психлікарнею і в'язницею. Вистави «Брежнєв проти Бетмена», «Герміона» — з критикою влади, інтелігенції та тоталітарного режиму загалом. Усе це публіцистичні, політичні висловлювання.

Дружила з опозиційно налаштованими людьми театру. Майже всі вони зараз з росії поїхали. З мого дружнього кола жодна людина не скаже «Все якось неоднозначно», всі називають війну війною і виступають проти. В Україні зараз під бомбами живуть моя мама, свекор, подруги. Мої близькі друзі воюють. Мене буквально накриває ненависть, лють до рашистів, особливо коли листуюся з другом, теж драматургом, який дзвонить з окопу за 250 метрів від ворогів. Напиши про мене сцену, каже. А я йому: вже про тебе виставу у Варшаві грають. Але загалом це страшно. І я змінилася — війна мене змінила так само, як і всіх".

Спочатку тут, у Варшаві, розгубилася. Що я можу зробити для перемоги? А потім почала розмовляти з нашими жінками-біженками та зрозуміла, що про них треба всім розповісти. Світ має чути їхні голоси.Після прем'єри на польській землі у Саші Денисової купа нових ідей. «Є пропозиції нових постановок. Польський театр — один із найпотужніших на європейській сцені, я сама закохалася в нього понад десять років тому, коли привозила на гастролі виставу „Запали мій вогонь“. Хотіла робити, як вони. І ось — будь ласка. Але всі нові плани — про війну. — каже Денисова „ФАКТАМ“. — Є, звичайно, і недописана п'єса про Бруно Шульця, і ідея про п'єсу про Ольгу Кобилянську та Лесю Українку. Коли в одному з провідних польських театрів мене запитали, чи можу я написати п'єсу про путіна, відповіла, що бачу єдину тему: солодке слово „Гаага“. Сподіваюся, публіка зможе побачити цю виставу вже у новому сезоні».

Сподіваємось, у реальному житті ми всі теж дочекаємось фіналу у Гаазі.

Фото Ванди Конісевич