Нещодавно Головне управління розвідки Міністерства оборони України повідомило, що російські загарбники мають намір оприлюднити результати псевдорозслідування причин знищення в березні драматичного театру в Маріуполі, що призвело до масової загибелі та поранення людей (переважно, жінок та дітей), які там тоді переховувались. Долучивши своїх пропагандистів, ворог прагне перекласти провину за цю трагедію на українських військових: загарбники придумали брехливу історію про те, що вибух стався всередині будівлі. Мовляв, бійці ЗСУ занесли в театр вибухівку і та випадково детонувала.
Чи має ця версія хоч якісь реальні підстави? Про це «ФАКТИ» запитали вимушеного переселенця з Маріуполя музиканта Дмитра Плаксіна, який в перші дні великої війни перебрався до драмтеатру, став там волонтером, одним з організаторів неформального комітету самоуправлінням на чолі з дівчиною-комендантом (до війни вона була освітлювачем сцени). В найближче оточення коменданта увійшли 5 волонтерів. Серед них Дмитро Плаксін. Вони організували в драмтеатрі громадську кухню, речовий склад, створили команду «сталкерів» (людей, які шукали по місту продовольство та медикаменти), групу з заготівлі дров, води, службу охорони, медичну і психологічну допомогу, прибирання туалетів. Налагодили облік людей, які знайшли прихисток в театрі (детальніше про те, як жили люди в драмтеатрі Маріуполя напередодні рокового бомбардування російськи літаком, читайте тут). Тож Дмитро прекрасно знав все, що там відбувалося. Зокрема, кого і що привозили туди українські військові.
— Ви бачили, що приносили військові. Були серед цих речей вибухівка? Або якісь ящики, пакунки, в яких вона могла знаходитись? — звертаюсь до Дмитра Плаксіна.
— Однозначно, ні. Ми, адміністрація знали про все, що будь-хто заносив в драмтеатр. Що стосується військових, то вони навіть не заходили всередину.
— Чому?
— Бо, коли армійці щось привозили, то ставили свою машину поруч з театром. А ми вже самі заносили припаси, які вони нам доставили. Це були харчі, ліки, речі першої потреби, одяг, пледи, ковдри, постільну білизну. Також від військових ми отримали польову кухню та генератори електроенергії (бійці привезли 2 генератори, потім один з них забрали на якийсь інший об'єкт).
Декілька разів армійці привозили до нас цивільних маріупольців. Коли підвал і всі 4 поверхи драмтеатру були повністю заповнені людьми, ми вирішили більше нікого не приймати. Але військові привезли вночі без попередження ще досить велику кількість цивільних, яким був конче потрібен прихисток. Ми сказали, що місця не лишилося. Військові все ж наполягли на своєму — не лишати ж людей під обстрілами на холоді й без їжі.
— Чи не могли військові занести в театр щось потайки від вас?
— Певен, що ні. Ніхто не міг занести якісь речі навіть в темну пору доби, бо у нас була організована цілодобова охорона з добровольців на чолі зі спортсменом. Тут слід сказати, що серед маріупольців, які знайшли притулок в театрі, були люди як з проукраїнськими поглядами, так і проросійськими. Якби військові спробували зберігати там вибухівку, зброю, то прибічники росії точно не мовчали б. Але приводу для невдоволення армійці не давали. Навпаки, допомагали нам чим могли.
Зауважу також, що не дивлячись на різні політичні погляди, люди в драмтеатрі спілкувалися, співпрацювали одне з одним, бо об'єднувало спільне прагнення вижити.
— Військові приходили в драмтеатр на ночівлю?
— У нас ночували лише двоє армійців: головний режисер цього драмтеатру, який після початку повномасштабної війни добровольцем пішов служити в армію, і його зять (молодий чоловік, який певно не є професійним військовим). До речі, дружина головного режисера також жила тоді з нами. Вона лікар, взяла на себе роботу в медпункті, який ми тоді організували.
— Де ви знаходилися, коли російський літак скинув бомби на драмтеатр?
— В театрі (я майже весь час там знаходився), але моменту бомбардування не пам’ятаю. Я прийшов до тями в одному з укриттів через декілька днів після цієї трагедії. Друзі розповіли, що знайшли мене біля руїн театру. Я був при тямі, але поводився неадекватно, говорив щось не надто зрозуміле. Це були наслідки сильної контузії. Друзі відвели мене в підвал одного з будинків, де я в якийсь момент наче прокинувся після дуже важкого сну став нормально сприймати дійсність. Голова жахливо боліла і паморочилась. Потім реконструюючи події, я прийшов до висновку, що пам'ятаю те, що було приблизно за декілька годин до вибуху. А потім — провал в пам'яті.
— Вам згодом довелося зустріти людей, які бути в драмтеатрі під час авіаційної атаки та пам'ятають її?
— Маю зв'язок з декількома з них (переважно це жінки). Вони розповіли мені, що коли стався вибух, в тому місці на вулиці, де знаходилися польова кухня, було справжнє пекло: звідти лунали жахливі здавалося нескінченні крики поранених людей. Там були розкидані відірвані руки й ноги, понівечені тіла — як в найнатуралістичніших фільмах жахів. Уявляєте, як жінкам болісно про все те згадувати!
Через бомбардування драмтеатру я втратив всі свої речі, які там знаходились, в тому числі паспорт та мобільний телефон. Коли прийшов до тями й трохи оговтався після пережитого, пішов до руїн театру, сподіваючись відшукати паспорт. Там тоді ще працювали рятувальники деенерівського МНС. Я пояснив, хто я і що хочу. Вони попросили показати, що і де знаходилося напередодні знищення будівлі. Тож я отримав можливість досить детально оглянути руїни разом з рятувальниками. Як фахівці своєї справи, вони відзначили, що один з потужних вибухів стався поруч з театром — бомба впала туди, де на вулиці знаходилася наша польова кухня. Цей вибух був таким сильним, що нахилив вцілілу несущу стіну. Друга бомба, певно, влучила безпосередньо в будівлю, пробили дах і вибухнула всередині. Через це всі чотири поверхи в середній частині будівлі театру рухнули.
Читав, що згідно з висновками авторитетної правозахисної організації Amnesty International, яка розслідує воєнні злочини, на драмтеатр було скинуто 2 авіаційні бомби вагою 500 кілограмів кожна. До такого висновку прийшла експертна комісія цієї організації в результаті дослідження матеріалів, які є в її розпорядженні, зокрема фотографій.
— Якби українські солдати занесли в театр вибухівку, то, певно, складували її в підвалі. В якому стані ви побачили підвал зруйнованого драмтеатру?
- Саме в підвалі руйнувань найменше — лише в одному місці завалилася стіна. Все інше там вціліло — навіть речі, бо туди не перекинулась пожежа. А наземна частина будівля палала.
До речі, напередодні цієї трагедії я декілька раз просив чоловіків, які встигли першими розміститися в підвалі, помінялися місцями з жінками та дітьми, які поселилися на різних поверхах в наземній частині театру. Думаю, що за допомогою нашої команди охорони я б цього добився — силовим шляхом. Але комендант втрутилась і не дозволила застосовувати силу.
— Загалом скільки людей знаходилося в драмтеатрі?
- Ми вели реєстрацію, тому знаю, що щодня людей у нас ставало більше приблизно на 100. Дехто відмовлявся від реєстрації, але приблизну кількість назвати можна. Максимально у нас було приблизно 1200 людей (серед них десь 200 дітей, в тому числі зовсім маленьких — 2,3, 4 рочки). На щастя, напередодні авіаційного удару виїхала приблизно половина. Тож під час бомбардування в театрі лишалось 600−700 людей.
Зауважимо, що зараз окупанти намагаються применшити кількість жертв трагедії в драмтеатрі Маріуполя — заявляють, що після захоплення російськими військами руїн театру там знайдено 14 тіл загиблих. Це винятково нахабна брехня, адже чітко відомо, що там знаходилося десь 600−700 людей. Через надзвичайно потужні вибухи, які зруйнувати будівлю театру, кількість жертв мала бути в багато разів більшою, ніж 14. Точну цифру, певно, вже й не вдасться з’ясувати. Адже поки руїни драмтеатру лишалися під контролем українських Сил оборони, загарбники не давали можливості рятувальникам навіть розпочати там роботи — відкривали по них вогонь. Нагадаємо, що ще у квітні Організація з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) звинуватила росію в бомбардуванні драматичного театру в Маріуполі та назвала ці дії рф воєнним злочином.
Читайте також: Дружина капелана разом з дітьми винесли з квартири снаряд, що не розірвався: сім’ї капелана з Маріуполя феноменально поталанило двічі
В заголовку: фото Pavel Klimov, REUTERS