Російська журналістка Вікторія Івлєва, яка підтримує Україну, разом з волонтерами доставляла до районів бойових дій продукти, медикаменти, допомагала евакуювати людей, розповіла один епізод евакуації з Лисичанська.
Лисичанськ був останнім великим населеним пунктом, який залишили українські війська на Луганщині. Вони пішли звідти на початку липня
«ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ. БУДНІ ВІЙНИ.
Уривок з мого репортажу про евакуацію з Лисичанська. Одна людина. Одне життя.
Іду двором багатоповерхівки. Біля під'їзду на табуретках безтурботно сидять і покурюють мужики, на пропозицію поїхати чую чергове ні-ні, ми не хочемо, хто там на нас чекає, на що ми там житимемо (а на що ви тут живете?), роботи там немає (а тут, у постійно обстрілюваному місті без світла, води та телефону її багато?), — загалом, повний набір.
Розуміння, що ТАМ ти точно будеш живий, а тут — невідомо, — ось це просте життєве розуміння кудись з людей дівається, залишається лише відчуття своїх стін як маленького щастя та захисту від біди.
Я вже навіть не сперечаюся. Запитую просто:
- Діти, хворі є?
- Дітей немає, а он, підніміться на четвертий чи шостий, там лежачий був, сусіди його доглядали.
Підіймаюсь на четвертий. На дверях у передбаннику напис «ЖИВУТЬ ЛЮДИ». Б'ю в них руками, відповіді немає. Заходжу всередину, стукаю руками та ногами у двері квартири. Мовчання. Біжу на шостий, б'ю там. Виходить жінка з непримітним втомленим обличчям, вона виявляється медсестрою Людмилою, яка й доглядає хворого.
- Виїхати не хочете? — питаю про всяк випадок.
- Ми з чоловіком ні. Ми так. А ось Юрія Миколайовича ви заберіть.
Йдемо у квартиру. Людмила відчиняє двері — я бачу у коридорі людину зі скуйовдженим сивим волоссям, тонким обличчям, палаючими, просто блискучими очима. Перед ним чомусь стоїть порожня дитяча ванна для купання. На людині надіті одні труси, прихоплені великою жовтою прищіпкою. Людина не просто худа — вона повністю виснажена, і фраза «шкіра та кістки» перестає для мене бути фразою, перетворюється в життя, яке все ще триває, життя цього невідомого, майже вбитого обставинами війни чоловіка.
- Юрію Миколайовичу, — звертається до нього Людмила, — ось жінка може Вас вивезти.
Він зненацька легко погоджується.
Ми починаємо збиратися. Де що лежить у квартирі, він не надто знає. Але паспорт находимо швидко, додаємо до паспорта пару теплих шкарпеток (ноги у мене весь час мерзнуть, треба тепліше, — каже він жалісно), — кросівки, ще одні домашні шльопанці.
Раптом:
- А сейф! Треба взяти сейф.
Сейф знаходиться, це металева зелена коробочка з іржавим ключем, що стирчить з неї.
- Можливо, якісь фотографії, — питаю я, — Он у вас у шафі стоять.
- Ні, нічого не треба. Паспорт узяли?
- Взяли.
- А де він?
- Ось, у мішечку целофановому.
- Я маю перевірити.
Перевіряє.
Беремо розкішну, у трояндах, плюшеву ковдру з ліжка та подушку. Біжу за місцевими волонтерами, вони приходять, приміряються як знести Юрія Миколайовича вниз. За вікном чутно вибухи, але ніхто з нас не прискорюється. Ми розуміємо, що це не близько, не наше, себто поки до нас не долетить.
У кімнаті повний безлад. На столі лежать невідомо коли і звідки взялися два французькі багети.
- Людмило, — питаю я, — чому він такий худий?
- Він просто майже перестав їсти. Дружина, коли виїжджала, вмовляла його разом їхати, він усе говорив завтра-завтра, вона якоїсь миті не витримала, поїхала до доньки, залишила йому повний холодильник їжі та ще продуктів всяких, я приходжу — нічого не брав, все зіпсувалося.
Дружина Юрія Миколайовича поїхала першого квітня, вважаючи, що і він підтягнеться, але він не підтягнувся, потім перестали працювати мобільники, і зв'язок з сім'єю — будь-який — було втрачено.
І так він і лежав день за днем, чекаючи кінця — хоч від чого.
- Юрію Миколайовичу, миленький, давайте, на ковдрі ми вас якось спустимо, хлопці геть з чотирьох боків візьмуться, ми помалу…
- Ні, — раптом каже він. — Я сам. Де паспорт?
- Та ось він, і сейф тут. Поспішаємо, га? Вечір незабаром…
Я допомагаю йому вдягнути капці, спортивні штани, кофту, він знову питає про паспорт, і нарешті ми обережно вибираємося з квартири. На сходах військові тягнуть якісь дроти. Волонтери, які прийшли на допомогу, підтримують Юрія Миколайовича, він повільно, приставляючи ногу до ноги, спускається сходами. Ми з Людмилою несемо його речі.
Поки я маю справу з Юрієм Миколайовичем, хлопці з БАЗИ.UA (волонтери, завдяки яким я і потрапила до Лисичанська) здійснюють свої щоденні подвиги: забирають людину, посічену осколками, забирають чоловіка зі зламаною ногою. Потім хтось розповідає їм про самотню бабусю, вони піднімаються до квартири: бабуся лежить гола у власних екскрементах, зверху плед, рука зламана, води немає ніякої, просить поїсти, коли востаннє їла — не пам'ятає. Джон провозиться з нею близько трьох годин, відмиваючи вологими серветками і витираючи ганчірками. Зрештою її вантажать разом із пораненими та везуть до лікарні до Краматорська.
Укладаємо Юрія Миколайовича на матраци у машину, вкриваємо ковдрою з трояндами.
Все, в дорогу!
Юрій Миколайович виявляється останнім евакуйованим мешканцем Лисичанська — наступного дня військові вже не пускають у місто нікого, надто небезпечно.
Ми їдемо з ним до Покровська, сідаємо в евакуаційний потяг, я — до Дніпра, він — до Львова. Поїзд переповнений. У сусідньому з нами вагоні їде до шпиталю ветеранів війни Раїса Василівна, яка народилася у квітні сорок п'ятого року у концтаборі в Ессені. Навпроти Раїси Василівни їде до своєї першої евакуації десятимісячний Ярославчик. Я ніколи не думала, що побачу закільцьованість історії ось так прямо.
Я виходжу у Дніпрі, прощаюся з Юрієм Миколайовичем, він встає, тримаючись за столик, і каже мені, явно хвилюючись, зачекайте, Віка, я хотів вам сказати… ось що я хотів вам сказати: Ви дуже гарна жінка!
Житиме, думаю я. Буде жити.
Ми обіймаємось на прощання, я виходжу з евакуаційного поїзда, бреду по платформі, потім щось у мені ламається, я сідаю на сходинки дніпровського вокзалу і довго плачу, шкодуючи всіх нас, обпалених війною.
PS.
У Львові Юрія Миколайовича зустріли дружина та донька. Нині він у безпеці. Історію Юрія Миколайовича я вважаю за воєнний злочин.
ФОТО ЮРІЯ МИКОЛАЙОВИЧА, ЯКЕ Я ЗРОБИЛА НА МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН, КОЛИ УВІЙШЛА ДО НЬОГО У КВАРТИРУ, ПУБЛІКУЄТЬСЯ З ДОЗВОЛУ ЮРІЯ МИКОЛАЙОВИЧА ТА ЙОГО РОДИНИ.
Будь ласка, прочитайте весь репортаж і зробіть РЕПОСТ. Я дуже хочу, щоб про цю історію мирної людини, яка потрапила у лапи війни і про роботу волонтерів-евакуаторів, дізналося якнайбільше людей, — пише Івлєва на Facebook.
Цілком репортаж можна прочитати на «Радіо Свобода».
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.