Нашого співрозмовника волонтера Сергія Лебедєва (ім'я та прізвище змінено) було заарештовано на окупованій території наприкінці березня, коли віз гуманітарну допомогу до Маріуполя. Йому довелося прожити дуже важкі 90 днів у сумнозвісній колонії в Оленівці. Сергій став свідком того, як там поводяться з українськими військовополоненими, зокрема «азовцями». Керівництво та охорона зони запевняли Лебедєва та його товаришів: «Вы „прилипли“ здесь на 15 лет. Будете жить, но в тюрьме». На щастя, ці загрози не справдилися — значною мірою завдяки тому, що родичі в'язнів стукали у всі двері (зверталися до ЗМІ, органів влади, міжнародних організацій), домагаючись звільнення волонтерів. Сергій Лебедєв дав інтерв'ю «ФАКТАМ» на умовах анонімності.
— У Маріуполі в мене рідні та друзі, але коли почалася війна, я жив в іншому місті, — розповів «ФАКТАМ» Сергій Лебедєв. — У перші дні війни мобільний зв'язок із Маріуполем ще був. Я дзвонив близьким, просив, щоб негайно виїжджали. Але не всі з них змогли евакуюватися. І я вирішив їхати за ними. Знайшов оголошення волонтерського проєкту «Хелп Піпл» про те, що потрібні добровольці-водії для доставки гуманітарної допомоги до Маріуполя, та евакуації звідти людей. Організатори познайомили мене із волонтером, який уже нібито їздив до Маріуполя. Він мав бути старшим у майбутній поїздці. У Дніпрі мій мікроавтобус завантажили дуже дорогими медикаментами, у Запоріжжі довантажили продуктами. Мікроавтобус старшого водія також був заповнений гуманітаркою. В обід 26 березня ми вирушили в дорогу.
Українські блокпости проїхали без проблем, а на російських та деенерівських почалися ретельні огляди — чи не на кожному посту доводилося вивантажувати, а потім завантажувати майже все, що було у наших мікроавтобусах. Частину гуманітарки забирали солдати.
— Як ви потрапили в полон?
— Якраз до цього підходжу. Я був упевнений, що нам слід їхати прямо, нікуди не звертаючи, трасою Пологи — Маріуполь. Але старший водій чомусь повернув перед Пологами у бік Токмака. Він потім казав, що їхати цим шляхом йому нібито сказали військові. Хоча решта водіїв їхала прямо на Маріуполь.
Читайте також: Хто має відповісти за вбивства в Оленівці, де працюють і утримуються російські військовополонені, — розповідає Денис Малюська.
Перед настанням комендантської години на одному з блокпостів нам сказали влаштуватися на нічліг у когось із місцевих — заради власної безпеки. Нас прихистила одна людина. Години за дві серед ночі нагрянули військові. Забрали телефони, документи, наказали сісти в наші мікроавтобуси і під конвоєм доставили на їхню базу. Говорили, що в автобусах може бути подвійне дно, а в ньому зброя для «Азова». Нас посадили в якийсь сільський будинок, сказали, що взяли наші документи для перевірки. Залишок ночі з вулиці долинав гуркіт близьких вибухів, тож похвилюватися довелося і російським солдатам, які нас стерегли.
Вранці нас перевезли в інше місце, кинули до підвалу. Там ми просиділи добу. А потім нам оголосили: «Під час перевірки встановлено, що ви з «Айдара».
— Ви маєте до цього добробату якесь відношення?
— Ні. Але нас вивели за будинок у полі, вручили лопати, наказали копати собі могили. На тому полі вже були два свіжі могильні пагорби. Ми сказали, що копати не станемо. У відповідь солдати пересмикнули затвори, погрожували пристрелити негайно. Коли ми закінчили роботу, вони оглянули ями, запитали, чи помістимося ми в них. Я був певен, що той день стане в моєму житті останнім. Насправді з нас знущалися.
— Росіяни перевірили ваші персональні дані?
— Зрештою, так. Але, як виявилося, перевірка ще мала бути — у Токмаку в комендатурі, куди нас привезли після імітації розстрілу. Спочатку допитували чеченці.
— Били?
— Так, причому сильно. А вночі за нас взялися феесбешники (вони, на щастя, не били). Ретельно перевірили наші телефони, докладно розпитували. Їм важко було повірити, що ми ризикуємо своїм життям, щоб допомогти людям. Але все ж таки переконалися, що ми не військові. Повернули документи, мікроавтобуси та гуманітарку.
Відпускаючи нас, росіяни навіть сказали, що ми молодці, дали номер телефону, яким можна було зателефонувати у разі будь-яких ускладнень у дорозі. У супроводі російських військових ми дісталися Полога, а потім поїхали самі.
— Як я розумію, вас потім заарештували повторно?
— На жаль так. Це сталося під час в'їзду до Маріуполя. Нас там зупинили деенерівці. Ми казали їм, що пройшли перевірку, просили впевнитись у цьому, зателефонувавши за номером, який дали росіяни. Деенерівці проігнорували наші слова, побили нас, відвезли в Донецьк до УБОЗу.
Знаєте, після того, як російські солдати змусили нас викопати собі могили, я думав, що пекло позаду, але помилився. З Донецька нас відправили до колонії в Оленівку, де ми провели довгі та дуже важкі 90 днів.
— Якщо вас перевірила ФСБ, то чому деенерівці посадили до Оленівки?
— Виявилося, що 24 березня деенерівці розгорнули операцію щодо масового затримання на дорогах. Ми потрапили їм до рук у перші дні її проведення. Коли роззнайомилися з рештою затриманих, дізналися, що людей хапали просто за те, що їхали кудись у своїх справах. У них забирали все — машини, документи, гроші, речі. Їм надавали статусу військовополонених (хоча ці люди цивільні) і везли до Оленівки. Серед них були, наприклад, таксисти. Скажімо, побачив таксист із Запоріжжя замовлення поїхати до Маріуполя, вивезти звідти людей за великі гроші. Молодь 18−20 років часто клювала на це і потрапляла в колотнечу.
Читайте також: «На моїх очах росіяни забили до смерті українського військовополоненого»: розповідає колишній в'язень Оленівки
— Що являє собою колонія в Оленівці?
— Вона довгий час була закрита. Її знову відкрили приблизно за місяць перед тим, як нас туди привезли. Умови там були — «жесть». Споруди колонії цілі, але всередині — розруха.
Спочатку нас посадили в ДІЗО (це в'язниця всередині в'язниці) в камеру, розраховану на шістьох, але туди заштовхали близько півсотні людей. Уявіть, 15 квадратних метрів і там 50 в'язнів. Спати доводилося по черзі: половина стояла, половина спала на підлозі. Щоб сходити до туалету, треба було звати конвоїрів. Виходило так, що, скажімо, вранці ми просилися до вбиральні, а виводили нас увечері. І це у кращому випадку. У найгіршому — виводили вночі. Якщо ми користувалися вбиральнею в камері, отримували тумаків.
— Чим годували?
— Кашами — пшеничною, ячною або перлівкою. Катастрофічно не вистачало ложок: уявіть, дають 50 порцій і лише 3 ложки. Доводилося зачерпувати кашу хлібом. Готували на сумнівної якості воді. Тому всі спочатку страждали на сильний розлад шлунку.
Так звану питну воду просто брали з річки. Пити її можна, але кип'яченою. Технічну воду (вона напрочуд мерзенна) видобували зі свердловини.
— Як довго вас утримували у переповненій камері?
— Цілих 2 тижні. Потім нам запропонували найкращі умови, але ми самі мали їх створити — у бараках, які нам слід було відремонтувати своїми руками та власним коштом.
Одному з нас дали телефон. Ми назвали йому номери наших рідних, а також «кодові» слова чи фрази, якими вони зрозуміють, що дзвінок не від шахрая. Під наглядом представників адміністрації ув'язнений обдзвонив наших рідних. Вони перерахували кошти, на які закупили будівельні серіали. Ми розпочали ремонт.
У бараках в кожного було своє ліжко з металевою сіткою. Навколо бараків — обгороджене подвір'я. Дозволялося виходити на свіже повітря. Вуличним туалетом можна було користатися, коли хочеш.
Відкрилася їдальня, нас почали туди водити (до цього готували на польовій кухні). У їдальні видавали відносно чисті миски та ложки.
Ми дуже сподівалися, що через 30 днів після того, як нас привезли до Оленівки, вийдемо на волю. Адже представники адміністрації говорили, що протягом цього терміну нас перевірять і якщо ми «чисті», то відпустять. Але вийшло інакше: нас образно кажучи, перезапустили.
— Як це?
— Викликали до кабінету начальника, оголосили, що формально відпускають (ми підписали папірець, що вільні і не маємо претензій до колонії), але знову посадили. Тобто ніби ми не проходили перевірку і вона ще буде проведена протягом найближчого місяця. Ми були шоковані.
— До того як до Оленівки привезли «азовців», там уже були українські військовополонені?
— Так. Коли військовополонених привозили до колонії, біля автобусів вишиковувалися охоронці з гумовими палицями. Полонених проганяли крізь стрій — безжально лупцювали палицями. Бувало, що ламали руки, ноги. І надалі їх також били. Особливо сильно діставалося артилеристам, гранатометникам, снайперам. Були випадки коли полонених забивали до смерті.
— Що змінилося в Оленівці, коли туди привезли азовців?
— За день до цього деенерівські прапори у колонії поміняли на російські. Прибуло багато російських охоронців, ОМОНівців. Спочатку з «азовцями» поводилися лояльно. Їх поселили в бараках, в яких ми зробили ремонт, а нас перевели у в'язницю всередині в'язниці — камери посиленого контролю. «Азовцям» видали нові матраци, постільну білизну. Це була показуха — для представників міжнародних організацій та ЗМІ. Тижнів через 2 «азовців» стали жорстко пресувати. Почалися допити з використанням тортур. Я точно знаю про один випадок, коли після побиття на допитах один із «азовців» розрізав собі вночі вени.
— Скільки полонених бійців «Азова» було у колонії Оленівки?
— Близько 800 людей. Спочатку їх водили до їдальні. Згодом їм почали приносити їжу в бараки. Справа в тому, що колонія розрахована на 1,2 тисячі ув'язнених. А разом із «азовцями» стало 2,5 тисячі.
Читайте також: «Я будь-що-будь повернуся додому»: рашисти чотири місяці утримують у полоні вагітну військову лікарку
— Ви мали нагоду спілкуватися з «азовцями»?
— Так, але лише один раз. Коли їх привезли, нам доручили під наглядом російської охорони записувати на папір відповіді «азовців» на стандартний перелік анкетних питань.
Потім нам довелося неодноразово чути крики із камер у дисциплінарному ізоляторі, де їх допитували. Власне, щоранку починалося з того, що туди приводили «азовців», і починалося — побиття, крики.
— Серед них є жінки. У колонії вони зазнають сексуального насильства?
— Ми такого не бачили та не чули. Жінок з «Азова» (переважно це молоді дівчата — медики, зв'язківці, кухарі) там близько 90. Їх тримали по 30 у камерах, розрахованих на 12 осіб. Вони мали змогу купатися раз на 2 тижні — під холодною водою. Їх залучали до робіт з прополювання грядок (при зоні є великий город), до прибирання території, випікання хліба.
Читайте також: «Вірю, що обов'язково повернеться додому»: мати дівчини-парамедика з «Азовсталі» розповіла про її долю у Оленівці
— У колонії ходили чутки, що «азовців» планують вбити?
— Керівництво колонії відкрито говорило, що їх не випустять, судитимуть. Мовляв, якщо інших військовополонених можуть обміняти, то «азовців» — ні.
— Після того, як ви відсиділи 60 днів, вам оголосили, що залишаєтеся ще на 30?
— Так, ми були шоковані цією звісткою. У нас виникло дуже тривожне побоювання, що нам можуть інкримінувати статтю «тероризм». А це від 10 до 15 років позбавлення волі. Тим більше, що наглядачі і керівництво зони говорили: «Вы „прилипли“ здесь на 15 лет. Будете жить, но в тюрьме».
— Вам дали можливості спілкуватися з рідними телефоном?
— Телефоном, ні. Але через місяць після того, як ми почали робити ремонт бараків, нам дозволили отримувати посилки. Наші рідні знайшли один одного у соцмережах, створили групу, стали переказувати гроші на передачі. Вони переводили певні суми на картку дружини одного із волонтерів, який з нами сидів. Ця жінка місцева. Вона збирала посилки та привозила їх до колонії. Звичайно, охоронці їх переполовинювали, але частину продуктів і речей ми все ж таки отримували. До того ж через посилочника ми передавали та отримували записки. Він віддавав наші записки жінці, яка привозила посилки. Так ми підтримували зв'язок із рідними.
Однак коли наші рідні виступили на пресконференції, адміністрація на два тижні заборонила контакти з ними, звільнила посилочника. І все ж наші рідні та волонтерські організації, від яких ми їхали до Маріуполя, домоглися за допомогою журналістів, щоб нас відпустили.
— Як вам про це оголосили?
— Буденно. Після закінчення третього 30-денного терміну ув'язнення ми вже не сподівалися на швидке звільнення. Але ж нас відпустили. Ми тоді пережили шок щастя.
Біля воріт колонії нас зустрічала дівчина, яка привозила посилки. На автобусі (протягом доби після звільнення проїзд безплатний) поїхали до УБОЗу до Донецька. Там одержали особисті речі, документи, телефони. Почали дзвонити рідним. Вони стали переказувати гроші тим з нас, хто мав картки. Також фінансово підтримала наша волонтерська організація. Плюс мені допомогла Українська держава — надала на дорогу 400 євро. Одні з нас поїхали на підконтрольну Україні територію. Інші через росію виїхали на реабілітацію до Європи.
Як повідомлялося раніше, за даними української розвідки, окупанти можуть влаштувати Оленівку-2 у Маріуполі — завдадуть удару по будівлі, де планують «судити» «азовців», які здалися в полон.