Юлія Шкрьоба мешкає у селі Боромля на Сумщині. Населений пункт був в окупації майже місяць. Саме тоді окупанти замінували та підірвали дім родини. Коли ж її голова Андрій пішов до оселі, аби забрати звідти речі, які вціліли, його схопили та після допитів вивезли на територію росії. Там і досі утримують… Згорьована жінка весь час мусить бути сильною, адже поруч двоє дітей, дворічний Сашко весь час згадує про тата і цілує його портрет…
— Я точно знаю, що мій коханий Андрій живий, але найбільше мене непокоїть, що він не впевнений, чи вижили ми з дітьми під час того пекла, яке відбувалось у нашій місцевості. Бо цей біль може його просто морально вбити, — розповіла «ФАКТАМ» Юлія Шкрьоба. — Коли почалась повномасштабна війна, чоловік був вдома і дав наказ збирати речі, щоб виїхати. Але куди — ми не розуміли. Поки міркували, де ж буде безпечно, вороги почали вже розстрілювати машини із цивільними, і ми просто побоялись покидати Боромлю. А так як в кінці нашого городу стояли танки і поруч штаб рашистів, з якого щодня запускались ракети, то сидіти в хаті було вкрай небезпечно. Тому ми з чоловіком та синами — двох та 19 років сиділи у підвалі у своїх знайомих. 12 березня окупанти підірвали нашу хату, попередньо встановивши розтяжку. Двері рознеслись вщент, інші лежали у сусідів на городі. Будинок сильно постраждав всередині…
15 березня оголосили про зелений коридор і ми наважились їхати. Тому Андрій захотів піти додому, аби взяти якісь речі у дорогу й глянути, чи щось вціліло. А після того вже не повернувся, на дзвінки не відповідав. Два дні село так бомбили, що я просто не знала навіть, як вийти від сусідів і знайти його. Весь цей час ми провели у погребі. Десь о сьомій ранку 18 березня я пішла до штабу. Там стільки було наших цивільних машин! На них усіх Z-ки намальовані — просто повіджимали в людей машини. А рядові солдати жили в клубі — їх там було, як мурашок. Прізвище в їхнього командира Мєдвєдь, він ДНР-івець. Я пішла з дитиною, так. Мене вважали божевільною, але я іншого виходу не бачила. Можливо, в депресії я не могла мислити. Зараз би не пішла, але син тоді був нервовий, без мами не залишався. Благала росіян сказати, де Андрій. Командир пообіцяв дізнатись у розвідки. А невдовзі заявив, що у селі чоловіка нема, вивезли в область. Як потім з'ясувалось, це він мав на увазі Бєлгородську, тобто рашисти заздалегідь вже поділили Україну й вирішили, хто куди підпорядкований. Як тільки наші війська вигнали окупантів, я самотужки шукала Андрія у підвалах, думала, що мені збрехали. Але не знайшла…
Телефонувала в Центральне розшукове бюро в Женеві, благала, аби хоч щось дізнались про долю чоловіка. Та мені відповіли, що до полонених нікого не пускають взагалі. Коли ж з'явився Інтернет, розмістила публікацію про пошук чоловіка у фейсбуці. Мені передзвонив інший полонений, який був на допиті разом із моїм коханим, і повідомив, що чоловік у Бєлгороді у СІЗО. Але наскільки мені відомо, українських полонених часто переміщають в інші установи, щоб їх рідні не могли знайти…
— Більше нічого цей полонений не розповідав?
— Дуже мало. Сказав, що найстрашніше було тут, у Боромлі, їх тут найбільше катували, били. Вони тут сиділи всі з шапками на головах і зв'язані скотчем. А потім їх одвезли в Бєлгород. В дорозі вони були з шапками на головах, а коли почали на допит виводити, то шапки познімали, і той чоловік бачив Андрія. Я ще просила: «Може, ви мені більше розкажете?», а він відповів: «Я гадаю, що й твій коханий тобі всього не розкаже, тому що це було дуже страшно». Цього чоловіка дивом самого відпустили. Я змогла все ж випитати, за що мого Андрія арештували рашисти. Він відповів, що тоді окупанти забирали у полон всіх чоловіків, кого бачили. А потім перевіряли телефон і там знайшли фото колони військової техніки ворога, яка рухалась постійно селом від 24 лютого. А ми ж не знали, що то за техніка, брали та й знімали… Для чого — хто його знає. За інформацією окупантів, Андрій співпрацював із нашою армією й начебто передавав інформацію ЗСУ, в яку сторону пішла техніка. Хоча це не так, він звичайний скромний чоловік. Андрій жодного відношення до армії не має, він довгий час працював водієм маршрутки «Суми — Ромни». Так, ми любимо Україну, ми патріоти, але чоловік ні з ким не співпрацював.
Читайте також: Погрожував мирному жителю розстрілом: у Чернігові винесли вирок російському танкісту, що розкаявся
— Після деокупації навідуєте дім? Чи можна його відновити?
— Так, майже щодня їздимо. Городину посадили, бо рашисти вкрали з нашого погреба усі овочі та консервацію. Не лишили жодної морквинки чи бурячка! Винесли речі, техніку, посуд. А жити за щось треба. А щодо ремонту, то ми над цим і не думали, бо й коштів нема, і без Андрія просто нічого не хочеться. Та й досі страх, що всі ті жахливі події можуть повторитись. Боїмось навіть звуку вантажівок, складається враження, що наче літак наближається… То поки ночуємо у родичів, так легше морально.
— Як дворічний Сашко переносить розлуку із батьком?
— Він дуже сумує за ним. Раніше він постійно казав, що тато скоро приїде. Тепер же, що не знає, коли то станеться. Цілує фотокартку. Зламається колесо у машинки, Сашко відкладає її у сторону й наполегливо додає, що батько відремонтує. Нещодавно до нас приїжджав телеведучий Костянтин Грубич, то зі сторони було добре видно, як на запитання про Андрія синочок просто опускав голівку, показуючи тим самим, як йому не вистачає його… Старший навчається у Харкові, то залишився без планшета, ноутбука та комп’ютера — все покрали окупанти. Довелося позичити в друзів, щоб здати сесію. Наразі син на індивідуальному навчанні і певною мірою взяв на себе обов’язки голови родини.
— Ваш чоловік єдиний з Боромлі, хто досі у полоні?
— Ні, ще двоє теж у катівнях рф. Серед них — староста села. Підозрюємо, що вони всі там разом. За останній місяць обмінів практично нема, звільнили лише частину бійців «Азову», передають їхні тіла для опізнання та поховання. Іноді плачу без кінця та краю від безвиході. Однак мушу триматись і дочекатись чоловіка, щоб разом відбудувати дім та нашу Україну. А поки що на згадку про нього печу його улюблений пиріг із яблуками…
Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що доступу до українських полонених міжнародні організації не мають. Червоний Хрест ще раз розписався у своєму безсиллі.
Читайте також: Додому повернулися 14 українських бійців: на Донеччині відбувся обмін полоненими між Україною та рф