Максим Несміянов знайомий багатьом українцям як активний борець за права споживачів. Його побоювалися бізнесмени та підприємці всієї України, яким він не дозволяв реалізовувати зіпсовані продукти чи неякісні товари. У довоєнний час він працював виконавчим директором Спілки споживачів України. Але з приходом ворога його життя змінилося на 180 градусів. Наразі експерт служить солдатом у Прикордонних військах України, наближаючи перемогу.
У перервах між службою Максим Несміянов поговорив з «ФАКТАМИ» про сьогоднішні проблеми в армії, життя в окупації. А також розповів, чому ремонт будинків у зруйнованому рашистами Ірпені багатьом жителям доводиться робити за «сірими схемами».
— Максиме, багато хто з нас до останнього не вірив у ймовірність повномасштабної війни у XXI столітті. Наскільки я знаю, ви не лише усвідомлювали її неминучість, а й навіть підготувалися.
— Приблизно за пів року до початку активної фази війни я вже розумів — буде щось погане, наприклад, велика економічна криза чи війна. Це відбувалося суто інтуїтивно. У 20-х числах лютого перевіряв колекторів і мені прийшла повістка у військкомат. Тоді ще подумав, мовляв, нічого собі, я служив в армії в 2005—2006 роках, а через 16 років отримав повістку. Тоді промайнула думка, що це випадковість, проте у військкомат сходив. 23 лютого я вже був настільки налаштований на швидкий початок війни, що навіть підстригся. Дружину просив виїхати через маленького сина, якому на той момент не виповнилось і двох років, не хотів ними ризикувати. Вона навідріз відмовилася. А 24 лютого вранці дивлюся телефон, а там купа повідомлень про обстріли з усіх боків. Стало зрозуміло: це велика війна. Тому сім'я разом із друзями поїхала, а я залишився вдома, в Ірпені. Відправивши рідних, зайшов у магазин та купив, образно кажучи, сухпай, тобто продукти довгого зберігання. Подумав, що буде повний апокаліпсис, згодом він настав. Паніка була відсутня, але розуміння, що все погано, було!
— Ще до війни ви відвідали військкомат, наскільки швидко після початку бойових дій призвали до армії?
— Справа в тому, що дружина прописана в Ірпені, а я — на лівому березі Києва. Мені треба було якось потрапити до столиці, що було складно, бо ж мости підривали. Тому вирішив шукати ірпінський військкомат. Мені сказали, що він у Бучі. Вирішив сам усе перевірити, знайшов в інтернеті стару адресу та пішов у військкомат Ірпеня. Але на тому місці вже красувалися паркан та новобудова.
— Але ж можна було записатися в тероборону?
— На другий чи третій день війни ми з хлопцями з двору вирішили об'єднатися та зібралися групою йти до тероборони. Але нам сказали, що зброї не лишилося. Тоді одну з веж зв'язку «поклали» і з комунікацією виникли проблеми. Водночас світло, газ та вода були до останнього. Але коли зникла вода, я вже зрозумів: «приїхали». Загалом здивований, що все так довго було. На той час багато пересувався Ірпенем, ходив по друзях, які виїхали і просили зайти до них щось подивитися чи зробити. Заодно збирав продукти, оскільки усвідомлював: не можна вирватися, і ніхто нічого привозити не буде.
У моєму будинку залишився я, голова ОСББ та мама з донькою. Вони намагалися виїхати з Ірпеня останнім поїздом, але колії підірвали і цей шлях виявився закритим.
Увійшовши до нашої частини міста, росіяни буквально «літали» на військовій техніці й обстрілювали всіх, кого бачили. Тому я взяв песика друзів (вони попросили його вивезти), рюкзачок і самостійно пішки вибирався з Ірпеня. Дорогою зустрів хлопців, які приїхали до церкви, а в них уся машина у дірках. Їм зустрівся російський БТР із автоматниками, які просто почали розстрілювати автомобіль. Хлопці вижили. Аналізуючи те, що відбувається, зрозумів: без зброї грати в «хто розумніший» безглуздо, тому вирішив іти в армію. Що й зробив.
Читайте також: Окупанти призначили винагороду за нашого командира та погрожували вбити його сім'ю, — учасник боїв за Ірпінь
— В інтерв'ю «ФАКТАМ» політолог Кирило Сазонов говорив, що на початку війни потрапити служити в армію було нелегко через велику кількість охочих захищати свою країну. Йому це вдалось не без складнощів, а ви зіткнулися з такими труднощами?
— У мене складнощі були із собакою. Їдучи, друг залишив тварину, за якою планував невдовзі повернутися. Але мости підірвали, і він уже не міг приїхати, а я не міг піти в армію. Намагався передати песика комусь, але всі знайомі та друзі виїхали. Тоді господар тварини каже, мовляв, Максиме, можете взяти машину, поїхати до мене назустріч і передати тварину? На той час багато автомайданчиків просто так давали автомобіль та бензин, щоб хоч хтось вивіз його з Києва. Єдине, вони просили взяти із собою жінку та двох-трьох дітей. Але вона передумала їхати, а я написав пост у фейсбук, знайшов охочих залишити столицю, і ми почали рухатися у бік Вінниці. Там висадив людей і поїхав до Львова, де вже в Нацгвардії служив знайомий, господар того самого песика. Оскільки на службу він не міг взяти собаку, то передав його друзям. Я також думав піти до Нацгвардії, але, подивившись, що і як, зрозумів: не моє. Якраз з'явилася інформація, що потрібні люди для служби на кордоні. Так і потрапив до армії. Річ у тім, що свого часу служив на посаді старшого стрільця Прикордонних військ.
Читайте також: Росія могла багато чого досягти суто економічними заходами, і ми б навіть не ворухнулися, — демографиня Лібанова
— Як би там не було, але служба в армії припала на далекі 2005−2006 роки за цей час багато чого забулося і змінилося. Для відновлення навичок вас не відправили на навчання?
— Ситуація кілька разів змінювалась. Спершу хотіли направити служити на схід, я був не проти, проте потім все ж відправили на кордон. Невдовзі послали до навчального центру. Після якого — на заставу. Через деякий час ми знову були на навчаннях. Отже служили і навчалися поперемінно. Із цим дуже пощастило, оскільки навчання тривало понад два місяці.
— За вашими спостереженнями, з практичної точки зору, що дають такі навчання?
— Ті, що я проходив, — 100% потрібні. Спочатку вчили як пілота БПЛА. Хоча я ніколи не працював із квадрокоптерами. Потім формувався підрозділ, куди потрапив, і нас знову відправили на навчання, де відбувалося бойове злагодження. Це дуже важливо і потрібно, оскільки ти краще розумієш товаришів по службі.
— Дуже часто чуємо про бойове злагодження, але не всі цивільні розуміють його суть.
— Поясню простими словами для тих, хто не служить в армії. Бойове злагодження — це розуміння того, хто і як рухається, думає, приймає рішення, реагує, наскільки людина міцна психологічно і так далі.
Припустімо, ми з вами непогані солдати, але не знаємо один одного і не розуміємо, хто і як діє в екстреній ситуації. Також невідомо, хто кулеметник, хто снайпер тощо. Звичайно, можна призначити таких, але потрібно, щоб у людини це добре виходило. Без бойового злагодження підрозділ розбивається на маленькі шматочки, а має працювати, як єдиний організм. У нас злагодження пройшло у повному обсязі.
— Як людина, яка служила 16 років тому, ви можете порівнювати та оцінювати стан армії тоді й зараз. За ці роки вона реально змінилася?
— Форма та взуття — так, але низка проблем залишилася. У нинішній формі повзаю, і вона поводиться нормально. Якби це робив в старій, вона б давно порвалася. Взуття також краще, але треба розуміти його сезонність. Солдати докуповують собі ще зручніше взуття, хоча воно й коштує ого-го навіть за мірками цивільного населення.
— Оцінюючи російських військових, експерти часто говорять не лише про погане екіпірування, а й низький рівень їхнього професіоналізму. Це дійсно так?
— Скажу так, все змінюється. Багато підрозділів навчаються воювати. На жаль, на нас. Вони змінюють стратегію та тактику. Поки що їм мало що вдається, але дуже дорогою ціною — життям наших хлопців.
— З якими проблемами в армії все ж потрібно розбиратися?
— Мені незрозуміло, чому хлопці, які служили на сході країни й мають великий досвід, бойові поранення, не отримують офіцерські звання, а закінчують свою службу солдатами.
Зараз бачу таку картину: чоловік не має військової кафедри за плечима, але служив (старший прапорщик, по-новому штабс-сержант), і він не може бути офіцером. Виникає питання — чому? Водночас хлопці, які ніколи не служили в армії, умовно, закінчили університет і отримують лейтенанта та командують тими, хто має бойовий досвід. Це як розуміти?
Другий момент. Є пожежники, поліцейські, які мають свої звання. Так от, вони до нас приходять і одразу «падають» у званні. Наприклад, прийшов із пожежних майор, а тут він старший солдат. Для багатьох це не так і важливо, адже вони насамперед захищають Батьківщину та не особливо зацікавлені у званнях. Але це мені не зрозуміло!
Також я розібрався б з рівнем професіоналізму: одна справа — теорія, отримана на військовій кафедрі, й зовсім інша — практика на полі бою.
— А от знання та навички експерта із захисту прав споживачів вам допомагають на війні?
— Ні. Але моя основна властивість — швидке мислення — іноді рятує. Хоча у цьому є й мінуси. Раніше, коли кудись їхав чи йшов, часто думав про своє, тут так не можна. Коли ти йдеш, мусиш стежити, щоб не було мін, розтяжок, слідів. Тобто, треба бути вкрай уважним, адже від цього залежить не тільки твоє життя. Хоч у мене дві вищі освіти, проте подобається служити звичайним солдатом.
Читайте також: Списання кредитів під час війни: про що йдеться в законі та чому позики анулюють не всім
— Насамкінець не можу не запитати: ваша квартира в Ірпені «пережила» окупацію?
— Так, але є дірка між спальнею та дитячою, розбите вікно на балконі. Це лише візуальні проблеми. В помешканні стіни посунулися. Хоча проблема в наступному: через високу температуру деформувалася арматура та утворилася дірка з метр, зараз потрібно до п'яти плит для зміцнення стіни. Мешканці будинку власним коштом провели оцінку того, що необхідно робити. Коштує все це чимало — від 80 тис. грн. Незрозуміло, коли буде компенсація від держави чи міста. Через відсутність компенсації люди змушені фактично за власний кошт ремонтувати будинки. І тут постає питання: робити це «по-білому», з оформленням усіх необхідних документів, чи «по- сірому» або й «чорному»? У двох останніх випадках ремонт будинків виходить дешевше, проте офіційні документи про проведення робіт годі й просити. Ось тільки для отримання компенсації потрібно, щоб усе було «по-білому». Але все впирається в питання грошей, яких просто немає. На даний момент жителі нашого будинку збирають по 4 тис. грн з квартири, щоб хоч якось зміцнити ці плити. Нам уже треба рятувати дім. Якщо ми цього зараз не зробимо, то навесні він почне руйнуватися. Весь Ірпінь рятує свої будинки, як може. Допомога якщо і потрапляє, це буквально крапельки.
Якщо до зими нічого не зробити, багато будинків Ірпеня будуть втрачені через дурість.
Читайте також: Гроші будуть: Шмигаль зробив важливу заяву для українців, які за свій рахунок відновлюють зруйновані війною будинки
Фото з фейсбуку Максима Несміянова