У ніч з 21 на 22 вересня відбувся обмін полоненими між Україною та росією. Звільнені 215 Героїв, у тому числі 30-річний виконувач обов'язків командира 36-ї окремої бригади морської піхоти (Миколаїв) майор ЗСУ Сергій Волинський (позивний «Волина»).
Підрозділи цієї бригади 12 квітня прорвалися на «Азовсталь». Це був складний та дуже ризикований маневр. Наступного дня у спільному відеозверненні із командиром «Азову» Денисом Прокопенком «Волина» доповів: «Продовжуємо виконувати бойові завдання. Наш моральний дух сильний. Ми знаємо, що робимо, і для чого ми тут».
Саме «Волина» із підземелья заводу звертався до світових лідерів із проханням евакуювати жінок та дітей, поранених та загиблих. Саме він закликав застосувати до заблокованих процедуру екстракції за прикладом Дюнкеркської операції годин Другої світової війни. Але кремлівський фюрер на це не погодився. Тому командування ЗСУ надало бійцям наказ здатися. 20 травня останніми із заводу вишли командири підрозділів, у тому числі і Волинський.
І ось, нарешті, всі жахливі випробування позаду. Воїни витримали чотири місяці неволі і не зламалися. Але в цьому довгоочікуваному обміні є один важливий нюанс. П'ять офіцерів — Денис Прокопенко («Редіс»), його заступник Святослав Паламар («Калина»), Сергій Волинський, Олег Хоменко та Денис Шлега з Нацгвардії — до кінця війни будуть перебувати у Турції під особистими гарантіями безпеки президента Єрдогана. Такими були умови кремля.
«ФАКТИ» поговорили із сестрою Волинського Тетяною Харько, яка, як і всі рідні полонених, докладала надлюдські зусилля заради їхнього визволення.
Це інтерв'ю складається з двох частин — короткого коментаря за кілька годин після радісної звістки та розмови, яка відбулася 12 серпня, коли покидьки з так званої «ДНР» готувалися провести показове судилище над захисниками Маріуполя.
— Тетяно, коли ви дізналися, що Сергій вже на волі?
— 22-го десь о другій ночі. Ми в «Асоціації родин захисників «Азовсталі» взагалі нічого не знали про обмін у Туреччині. Приїхали й чекали на локації в Україні, куди наших Героїв мали привезти. Ніхто не знав, кого конкретно обміняють. Списків у нас не було.
І от обмін вже відбувся, а я Сергія не побачила. Почала шукати. Ходила й запитувала: може, хтось з хлопців бачив мого брата. Раптом задзвонив телефон. Почула голос Сергія, якого не чула дуже давно.
— Це щастя.
— Це дійсно щастя.
— Що він вам сказав?
— Спочатку був такий сплеск емоцій! Здається, я разів десять повторила його ім’я. Запитувала, як він. А Сергій, як завжди, відповідав: «Все ок, все добре». Але відчувалося, що він посміхається. Я розуміла, що він щасливий від того, що вже на волі. Наша розмова була дуже короткою, без подробиць. Сказав, що пізніше вже спокійно поговоримо.
Зрозуміло, що для нас усіх це дійсно велика подія. Але хочу акцентувати, що сьогодні ми маємо більше говорити про тих, хто залишився у тому пеклі. Ті, кого звільнили, повернулися в дуже жахливому стані, вони дуже худі. На це боляче дивитися. Але вони вже мають можливість відновитися, лікуватися, проходити реабілітацію. А сотні незвільнених полонених — ні. Тому ми маємо боротися до тих пір, поки кожен Герой не повернеться додому.
* * *
А ось текст першої бесіди. Тетяна не давала згоди на його публікацію, бо був великий ризик нашкодити Сергію напередодні «суду». Під час розмови вона довго стримувала емоції, але під кінець сильно розплакалася…
— Тетяно, ми дуже переживаємо за усіх, хто опинився в полоні ворога, і від щирого серця бажаємо кожній родині дочекатися їх повернення додому. На жаль, росія не дотримується вимог міжнародних конвенцій щодо військовополонених, нехтує домовленостями, не визнає норм і правил ведення війни. У місцях, де рашисти утримують полонених, справжнє пекло — тортури, приниження, жахливі умови. Окреме кошмарне випробування, коли людей під дулом автомата змушують говорити на камеру заготовлені ФСБ як під копірку тексти, що вони нібито зізнаються у «злочинах ЗСУ проти мирного населення». Це у ворога такий вже класичний метод знущання. Що на сьогодні вам відомо про брата?
— Стовідсотково перевіреної інформації про стан здоров’я Сергія, про те, чи застосовуються до нього тортури, ми не маємо. З ворожих ЗМІ відомо, що під час теракту, коли у ніч на 29 липня в колонії № 120 в Оленівці від вибуху загинули 53 українських військовополонених, він знаходився на території цієї колонії. Де він зараз і в яких умовах перебуває, невідомо, бо туди не допускають представників Червоного Хреста та моніторингової місії ОБСЄ. Єдине, що можу сказати, що він дуже схуд. Це помітно, якщо порівнювати фото Сергія навіть під час виходу з «Азовсталі» і зараз.
— Він був поранений під час перебування в оточенні?
— Там контузії були абсолютно в усіх. Знаю, що у брата десь в березні була травмована рука. Але якихось важких і серйозних поранень не було. На момент виходу з заводу він був без тілесних пошкоджень. У них пораненою вважалася людина, яка втратила кінцівку або отримала, наприклад, брюшне ураження. Усі інші, які не несуть пряму загрозу життю, пораненнями не вважали.
— Вражає обличчя Сергія. У нього очі не 30-річного чоловіка, а старого, який бачив все.
— Звісно нам, його рідним, дуже важко бачити ці фото. Раніше він нам не пересилав їх. Він взагалі не медійна людина. Про нього ніхто нічого не знав до «Азовсталі». У нього навіть не було сторінок в соцмережах, окрім Facebook. Instagram і Twitter з’явилися тоді, коли стало потрібно звертатися до міжнародної спільноти, щоб розповідати про «Азовсталь».
Тому для нас так само було шоком, коли ми побачили й ті зморшки, які в нього з’явилися, і той настільки глибокий і дуже виразний погляд. Недарма його називають «очима «Азовсталі». Те, що бачили очі мого брата, слава Богу, не бачили дуже багато літних людей. Він знаходився у Маріуполі для того, щоб українці ніколи не потрапляли в такий жах.
Читайте також: «На „Азовсталі“ на очах у мого чоловіка двом хлопцям відірвало ноги», — Наталія Зарицька
— Судячи з ваших інтерв’ю, у вас дуже близькі стосунки з братом.
— Це так. Сергій мій найліпший друг.
— Як вас виховували батьки?
— Ми виросли у Полтаві. Дуже багато часу проводили літом у бабусі з дідусем. У них приватний будинок біля річки. Тому на канікули приїздили до них і весь час проводили на свіжому повітрі. Це було справжнє дитинство в компанії однолітків та друзів.
Чітко пам’ятаю, як ми с Сергієм любили будувати халабуду під бабусиним столом. Мостили туди якісь подушки, брали з собою іграшки. Це була наша закрита територія, нам там було дуже комфортно.
А ще ми з ним завжди чекали Діда Мороза. В кімнату, де стояла ялинка, зачиняли двері, туди не можна було заходити. Нам говорили, що Дід Мороз принесе подарунки. Ми з братом тихенько підкрадалися і трохи відчиняли двері. Сиділи й по черзі дивилися в ту маленьку щілинку, що там відбувається.
Поступово ми ставали справжніми друзями. Батьки нам постійно повторювали: «Ви найрідніші люди». В дитинстві ми цього не розуміли. Були й сварки між собою, і суперечки. Але завжди було так: вдома можемо сваритися, сперечатися, навіть десь побитися, але коли виходимо гуляти, то ми ніби стіна один для одного. Сергій ніколи не дозволяв, щоб мене ображали. Бувши моїм молодшим братом (у нас різниця два з половиною роки), він захищав мене. Я також не мовчала, коли щось стосувалося його.
Мама розповідала, що Сергій ріс дуже лагідним, ніжним, турботливим хлопчиком, часто підходив до батьків, щоб обійняти й поцілувати. А я, навпаки, була більш відсторонена і сама по собі.
Ще з молодших класів він відкладав гроші, які нам давали на шкільні обіди, і на 8 Березня дарував всім жінкам нашої сім’ї якісь подарунки. Зрозуміло, що ті парфуми були дешеві, але такі знаки уваги ми завжди отримували. Ще на це свято обов’язково дарував мамі квіти, а бабусі писав вірші.
Нас так виховали, що ми дуже поважаємо старше покоління. Коли їдемо до бабусі з дідусем в гості, намагаємося, якщо є така можливість, зібратися за спільним столом всією сім’єю — ми з Сергієм зі своїми родинами, батьки, бабуся з дідусем. Це наша традиція. На Новий рік або на 8 Березня спочатку збираємося разом, а вже потім їдемо до друзів. Так було завжди.
Я була присутня на кожній важливій для Сергія події. На посвяті в ліцеїсти, коли він після 9-го класу вступив до Кременчуцького військового ліцею, на присязі, на святі, коли став курсантом Національної академії сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові. А на його випускний в академії поїхала вся наша родина, хоча дідусь хворів. Ми йому навіть інвалідний візок взяли, щоб він теж міг бути поруч з Сергієм у такий серйозний для нього момент.
Читайте також: «Дімі дуже подобався Маріуполь»: мати пресофіцера «Азову» Дмитра Козацького
Сергій дуже турбується про всіх нас. Знаходячись у Маріуполі, він за допомогою друзів організовував, щоб бабусі з дідусем привозили продукти та ліки. Зрозуміло, що у них все це було, але таким чином Сергій просто показував, що він поряд і завжди думає про близьких, навіть у такому пеклі.
У нього дуже добре і чуйне серце. Якщо ми з родинами їдемо на машині і він побачить, що якась бабуся несе важкі сумки, попри те, що машина забита, обов’язково зупиняємося, беремо дітей на руки й підвозимо бабусю туди, куди їй потрібно. Таких прикладів дуже багато.
— Який він чоловік і тато? Як він вас познайомив з майбутньою дружиною?
— Він дуже романтичний. З майбутньою дружиною Сергія (вони почали зустрічатися незадовго до того, як він поїхав перший раз на війну) ми познайомилися, коли він повертався на першу ротацію.
Руслана розповідала, що одного разу, коли вони тільки познайомилися, вона йому поскаржилася по телефону, що у приміщенні, де працювала, було дуже холодно, бо не увімкнули опалення. «Я йому просто сказала, що мерзну». І почула: «Добре, зрозумів тебе». Через дві години служба доставки привезла найбільший обігрівач, який був на той час в магазині.
Коли почалося масштабне вторгнення, Сергій вмовив дружину виїхати з сином з Миколаєва. Вони були на Західній Україні в такому місці, куди добратися дуже важко, а мобільний зв’язок ловив тільки під одним деревом. Одного разу їй зателефонував якийсь незнайомий чоловік: «Руслана?» — «Так». — «До вас доставка». Вона подумала: «Яка доставка? Це точно якась помилка». Але кур’єр привіз величезний букет та іграшку сину. Тобто Сергій завжди, навіть знаходячись за сотні кілометрів в дуже складних умовах, піклується про своїх близьких і намагається зробити дружині й дитині приємне.
Моєму племіннику Сашку скоро буде шість років. Який Сергій батько, можна судити по ставленню до нього сина. Для Саші Сергій авторитет. Сашко дуже хоче бути схожим на тата і мріє, звісно, про те, щоб той повернувся. Хлопчик впевнений, що так і буде, тому що тато обіцяв, а він завжди виконує обіцянки. Я жодного разу не чула, щоб Сергій підвищував голос на свою дитину. Він до нього ставиться як до рівноправної особистості, думку якої поважає з самого народження.
Останні роки, коли він повертався зі служби додому, максимум уваги приділяв дитині й дружині. Це постійно якісь подорожі разом, прогулянки, рибалка, пікніки. Сергій багато грає з Сашком, вони разом збирають конструктор, займаються спортом. Обидва полюбляють відеоігри. Мені здається, що це якась компенсація за те, що його три-чотири місяці не було поряд. Він дуже сумує за сім’єю.
Читайте також: Дружина командира «Азову» Дениса Прокопенка: «Я перша повідомила чоловікові, що почалася війна»
— Якій він у побуті? Борщ може зварити?
— Так, але не можу сказати, що побут їхньої родини зав’язаний на ньому. Є страви, які готує тільки він. Наприклад, у нього є фірмовий рецепт приготування риби дорадо. Дружина може допомогти — нарізати лимон або зелень, а фарширує і готує Сергій. Шашлик — це також тільки його справа. Якщо він вдома 8 Березня, то традиційно приносить дружині сніданок у ліжко. Він любить готувати, дуже смачно це робить, але займається цим по якихось особливих днях.
— Як він вчився у школі?
— Навіть не можу сказати, він більше гуманітарій чи у нього математичний склад розуму. Тому що йому завжди дуже легко все давалося. Якщо мені треба було цілий день сидіти за уроками й пихтіти, то Сергій робив все за 15−20 хвилин і біг гуляти. Навчання у нього не викликало жодних складнощів. Він взагалі міг на перерві зробити домашнє завдання. У нього абсолютно не було проблем з якимось конкретними предметами.
— Чому він обрав професію військового?
— Щодо вибору професії, у нашій сім’ї дуже поважають військових. Навіть не знаю, звідки це пішло. Ми з дитинства ходили на паради, дарували ветеранам квіти, знали, що військові — це гідність і честь. Мені здається, коли Сергій обирав цю професію, він розумів, що вона дає максимально проявити себе як чоловіку. Але тоді ніхто ж не знав, що нас чекає в майбутньому. Війну ніхто не міг собі навіть уявити, про такий жах ніхто не думав.
Після закінчення Львівської військової академії він отримав розподілення в Крим. Мій брат служив у Керчі, коли туди приїхали «зелені чоловічки».
— Дуже мало українських військових не зрадили країну під час «кримської весни». Чи були у Сергія думки перейти на бік росії? Їм тоді багато чого обіцяли — житло, зарплатню, кар’єру.
— Він абсолютно не вагався. Мій брат давав присягу народові України. Я вже говорила про те, що він тримає слово і виконує обіцянки. Для нього це дуже важливо. Тобто людина поважає себе. Знаю стовідсотково, що Сергій хотів боронити наш український Крим зі зброєю в руках. Є свідки цьому. Але на той час такої можливості там не було.
— Сергій напередодні вторгнення відчував, що на країну насувається щось жахливе?
— Ми живемо в різних містах — я в Києві, він в Миколаєві. За два тижні до 24 лютого ми зустрілися в Полтаві в гостях у бабусі. Ця сімейна поїздка закінчилася тим, що Сергію зателефонували й відкликали з відпустки. Звісно, що по телефону йому ніхто нічого не розповідав. Просто був наказ терміново прибути до частини.
У мене був панічний настрій. Я запитувала: «Що нам робити? Як готуватися? Що буде далі?» Він дав практичні конкретні поради. Сказав, що ми маємо бути готові до будь-якого розвитку подій. Скинув перелік речей, які обов’язково потрібно мати при собі. Розповів, як скласти тривожну валізу. Наприклад, що не можна брати одну валізу на всю родину. Що у кожного члена сім’ї має бути своя, тому що при непередбачуваних обставинах може статися все що завгодно. Він сказав: «Якщо щось почнеться в Києві, вам треба виїхати в найкоротший час». Наша родина зробила все, як він порадив. Завдяки цьому ми виїхали через 15 хвилин після того, як почули звуки вибухів, не потрапили у ті жахливі пробки й дуже швидко вибралися з Києва.
Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі
— Сергій сказав в одному відео з «Азовсталі»: «Здається, ніби я опинився у якомусь пекельному реаліті-шоу, де ми, військові, боремося за життя, використовуємо кожен шанс для порятунку, а весь світ просто спостерігає цікавий сюжет. Такі сценарії використовують у фільмах та серіалах. Різниця лише в тому, що це не фільм, а ми — не вигадані персонажі. Це реальне життя. Біль, страждання, голод, муки, сльози, страх, смерть — все справжнє». Чи була у нього паніка тоді? Одна справа — ці відео, де він завжди підкреслював: «Ми не здамося і битимемося до кінця», інша — спілкування з рідними, коли не треба тримати обличчя. Що він вам розповідав про цей жах?
— Він завжди нас заспокоював. Коли писала йому SMS: «Серьожа, як у вас справи? Чи є у вас їжа та вода?», відповідь завжди була: «Все ок, все норм».
У нього кілька разів була можливість поговорити з дружиною по відеозв’язку. Він розпитував синочка: «Як твої справи? Що сьогодні ти робив? Який у тебе настрій?» Сашко розповідав, що він, наприклад, вивчив такі-то цифри. Сергій його хвалив: «Молодець!» Тобто вів з ним звичайні розмови. А дружині писав короткі SMS: «Ми працюємо. Не переживай, все буде добре». По-перше, оскільки він справжній професіонал, то розумів, що ніякої інформації по телефону говорити не можна. По-друге, мені здається, що військовому не притаманно жалітися своїй дружині на якісь умови, він так не буде себе поводити. Тому чесно вам говорю: жодного разу жодної скарги від нього не було.
Щодо дискусій, чи треба було виходити з «Азовсталі» і здаватися в полон, скажу так. Ми знаємо, що в останній тиждень їхнього перебування там у наших ворогів вже було повне розуміння, в яких бункерах знаходяться люди і скільки їх. Вони проривалися на територію заводу. Якщо хлопці б не вийшли, їх за тиждень просто б закидали бомбами, і все.
Плюс там же знаходилось багато поранених, а ліків не було. Тобто люди просто помирали в жахливих муках. Тому Сергій виконав наказ командування. Бо перше, про що має думати командир, — це зберегти особовий склад. Як у такій ситуації можна взяти на себе відповідальність і залишити величезну кількість героїв на вірну смерть? Мені здається, що вибрали найменше зло. Але це був вибір без вибору.
— Наближається дата судилища над військовими, його проведуть в Маріуполі. Є надія на обмін?
— Нам держава говорить: «Всі кроки, які ми можемо робити, ми робимо. І навіть більше». Мені здається, що міжнародна спільнота розуміє, що це судилище готується для того, щоб задовольнити якісь потреби наших ворогів і людей, які прагнуть помсти. Правда, не знаю, за що.
— Зрозуміло, що це буде вистава, причому дуже погана.
— Так. Звичайно, що всі родичі шоковані цим. Ми кожного дня звертаємося до міжнародної спільноти, до ООН, до Червоного Хреста, до нашої влади й робимо все від нас залежне, щоб люди, які мають можливість на це вплинути, зробили це. Дуже хочу вірити в те, що цього не відбудеться.
Читайте також: «Я сиділа у підвалі і тупо чекала смерті. Розуміла, що ми звідти не виберемося», — Надія Сухорукова розповіла про ад в заблокованому Маріуполі
— Що вам і вашій родині дає сили триматися?
— У нас немає іншого вибору. Так, можна сидіти, постійно жаліти себе й розповідати: «Мені так важко». Кому від цього стане легше? Абсолютно нікому. Треба добиватися справедливості й звертатися абсолютно до всіх інстанцій. Я це роблю. Вся наша родина живе тільки надією. Ми собі не дозволяємо думати про погане і віримо, що наші думки матеріалізуються, що попереду у Сергія, його родини й взагалі у всієї України лише світле і щасливе майбутнє.
Моя найбільша мрія в житті — зустріти Сергія, коли цей жах закінчиться. Здається, я ніколи ні про що так не мріяла, як про зустріч з братом. Дуже хочу його просто обійняти й подивитися в очі. Коли ми бачилися з ним крайній раз у лютому, він мене дуже міцно обійняв. Я не могла стримати сльози й не хотіла, щоб він бачив, що я плачу, тому не подивилася йому в очі. Ми з ним десь хвилину стояли і просто стискали один одного в обіймах. Після цього я пішла. Мрію про те, що він повернеться, і ми просто мовчки подивимося один одному в очі.
— Я вам щиро цього бажаю.
— Розумієте, Сергій — це частина мене. Я ним дуже пишаюся. Тому ми всі молимося, щоб якомога швидше він і всі наші хлопці та дівчата повернулися додому живі та здорові.
Читайте також: Андрій Піонтковський: «Політична смерть путіна стане причиною його фізичної смерті«