Схудлий, виснажений, з апаратом зовнішньої фіксації на руці й усмішкою під постійними обстрілами ворога — саме це фото бійця 36-ої бригади морської піхоти Михайла Діанова облетіло весь світ і стало символом незламності та мужності українських воїнів. На світлині, яку продемонстрували у день обміну, боєць з позивним «Мішаня» теж усміхався, хоча пережив у неволі знущання та голод. Бо фізичний стан звільненого з полону українця вразив мільйони людей, і це стало ще одним доказом, що ми воюємо з нацією катів. Що пережив Михайло у СІЗО в Оленівці та яким буде його подальше лікування, «ФАКТАМ» розповіла рідна сестра бійця Альона Лаврушко.
— Очікування Михайла з полону було дуже довгим, — каже Альона Лаврушко. — Він мені зателефонував з незнайомого номера й повідомив, що вже в Україні, його обміняли. Спочатку я навіть не зрозуміла. А коли дійшло, побігла до мами, щоб повідомити їй новину. Десь через дві години почали з'являтись офіційні повідомлення про обмін.
Вночі ми виїхали зустрічати брата у Чернігів. Коли він вийшов нам назустріч, сльози на очі найшли, але брат йшов та посміхався. То як ти будеш плакати, коли він сміється! Після того сум як рукою зняло. Бо Михайло — це сто відсотків позитив та добро. Навіть зараз у лікарні він жартує, поки медсестри ходять та плачуть.
Михайло дуже сильний духом. Там, у неволі, його не зламали. Зараз брат знаходиться у столичному шпиталі, набирає вагу. До полону він важив 86 кілограмів, нині ж 63… І так у всіх інших бійців, яких ми бачили у лікарні в Чернігові. Там не було жодного «вгодованого», як, наприклад, виглядають російські полонені. Всі ж українські бійці виснажені, наче після Голодомору.
— Мама Михайла Ірина, яка весь цей час молилась й продавала у центрі Тернополя власноруч в’язані іграшки, збираючи кошти сину на реабілітацію, вже бачила його?
— Поки що спілкувались по відеозв'язку. І знаєте, обійшлось без сліз, наша мама емоційно стійка. Я більш сентиментальна. Вона навіть мене заспокоювала, мовляв, не треба плакати, адже головне, що брат живий. Думаю, що вже при особистій зустрічі точно будуть сльози щастя, бо їх не проконтролюєш. А мама спече сину свій фірмовий торт «Курортний» з шоколадом та горішками.
— Що смачненького привезли Михайлу на першу зустріч після полону, адже знаємо, як наші бійці там голодували?
— Він дуже хотів варене згущене молоко, еклери і торт «Наполеон» — тож радості не було меж. Коли людина стільки часу недоїдає і коли йому це сниться — стає дуже боляче… А зараз, як казав нам Михайло, відкрив очі — й це вже не сон. Бо ти в рідній Україні і смаколики в тебе на столі.
— Він згадує про пережите?
— Це не зовсім приємні спогади, але каже, що саме у полоні починаєш переосмислювати те, що ти колись вважав несуттєвим. Бо на волі ти можеш піти на вулицю, почитати улюблену книгу, слухати українські пісні, а не щоранку гімн росії. Бранців не просто погано годували, а практично не давали їсти. Харчуванням це точно не назвеш, навіть тварин на фермах годують краще. Це була одна восьма шматочка хліба за один прийом їжі, а може ще й менше, та ложка каші, якщо її можна назвати кашею. Чи змушували працювати фізично, про це Михайло нічого не казав. Медичної допомоги брат зовсім не отримував.
— Коли рашисти обстріляли Оленівку, що ви тоді пережили?
— Це було важко. Але весь період — і коли брат був на «Азовсталі», і коли з ним не було зв’язку, і сам полон — я чомусь завжди була впевнена, що з ним все добре, відчувала серцем. Втім дуже шкода тих бійців, які загинули, бо вони виходили з Маріуполя з надією, що будуть жити.
— Фото руки вашого брата вже облетіло весь світ. Чому вирішили показати ці жахливі наслідки знущань рашистів на загал? І що лікарі кажуть про подальше лікування?
— Михайло дав дозвіл й сказав: «Хай люди бачать правду, як до нас ставились і яку ціну ми платимо за мирне небо». Високу ціну… Це вогнепальне поранення брат отримав ще до «Азовсталі» на передовій. Ще пощастило, що йому зробили операцію в шпиталі у Маріуполі. Й він встиг отримати лікування антибіотиками. Звичайно, такі травми потребують довготривалого застосування препаратів, але сталось так як сталось.
До українських бійців у полоні було нелюдське ставлення. На якийсь період його відвезли у Донецьк, де металевий апарат зовнішньо фіксації знімали звірячим методом. Дві верхні шпиці викрутили, а дві нижніх просто вирвали плоскогубцями наживо. І цим ще більше пошкодили кістку, яка й так була роздроблена. Гуманність — це не про рашистів.
Щодо лікування, то тут потрібна лише операція. Деякі журналісти пишуть, що кінцівка неправильно зрослась. Але ні, вона зовсім не зрослась. І на ній не вистачає чотири сантиметри кістки. Та попри біль, Михайло рухає всіма п’ятьма пальцями руки й навіть трішечки згинає її. Медики здивовані, що при такій травмі він може це робити.
Навіть перебуваючи у полоні, Михайло все одно намагався розробляти руку, аби вона повністю не атрофувалась. Він такий молодець! Втім, втручання проведуть потім, коли Михайло зміцніє. Зараз це небезпечно, зважаючи на його теперішній стан. Всі ми розуміємо, що реабілітація буде не місяць і не пів року. Є сподівання, що до того часу, як брат повернеться у стрій, наша країна буде вільною.
Читайте також: «Ти хочеш померти швидко чи красиво?» — запитав російський офіцер британця, який воював за Україну
— Чи спробував брат взяти до рук улюблену гітару?
— На жаль, ні, рука ще не дозволяє. Але Михайло сподівається, що невдовзі обов’язково зіграє, і не раз!
— Після звільнення вашого брата журналістка Віолета Кіртока зробила допис про Михайла, після чого було відкрито збір коштів йому на реабілітацію. Але, наскільки мені відомо, його вже припинили. Чому?
— Люди дізнались, що брата звільнили і почали писати у приватні повідомлення, що хочуть допомогти фінансово. Тобто це була не наша ініціатива, люди запропонували. Віолета — наша добра знайома і ми їй повністю довіряємо. То ж вона виклала реквізити. Але ми навіть не сподівались, що це набере таких обертів. Збір припинили, бо почали з'являтись сторінки шахраїв, які від імені родини збирали гроші на власні рахунки. Втім, люди продовжують нам писати і пропонують свою допомогу. Є дзвінки і від клінік з України, і з-за кордону, є меценати. Але повторюсь, що Михайлу треба зараз хоча б набрати вагу.
Читайте також: «Били струмом, морили голодом. Чотири місяці, день в день»: звільнений з полону боєць розповів про знущання рашистів
— Чим Михайло Діанов займався до армії?
— Він досить різнобічна людина: працював адміністратором, проводив опалення, грав у рок-гурті, продавав взуття… Не сидів ніколи на місці. Але знайшов себе у військовій службі, де він із січня 2015 року. Брат пішов добровольцем у військкомат й служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді. Контракт закінчився, приїхав додому у відпустку. Але потім знову повернувся й почав служити у 36-й окремій бригаді морської піхоти. Воював на Донецькому та Маріупольському напрямках й на власні очі побачив, що таке «руський мир».
Востаннє вдома брат був у листопаді 2021 року, приїжджав на день народження дочки Каті, це було для нього святим. Ми підтримували спілкування телефоном. 24 лютого Михайло був поблизу Маріуполя. Пам'ятаю, як набрав мене і переживав, як ми, а не за себе… «Кіпішувати» — це точно не про мого брата. Днями Михайло послизнувся і впав на сходах на ту ж саму травмовану руку. Лікарі прибігли у паніці, а брат почав жартувати.
Нагадаємо, українці всього за кілька годин зібрали понад 10 мільйонів гривень на реабілітацію звільнених із полону «азовців».
Читайте також: «Ми були шоковані, коли побачили очі брата на фото з „Азовсталі“», — сестра легендарного офіцера-морпіха «Волини»