На сьогоднішній день у російському полоні перебувають приблизно дві з половиною тисячі українців, серед яких є і цивільні. Про те, що в росії не дотримуються жодних прав щодо полонених, можна навіть і не говорити. «ФАКТИ» неодноразово публікували розповіді наших громадян, які повернулися звідти. Наприклад, один із захисників «Азовсталі» — боєць 36-ї бригади морської піхоти Михайло Діанов — повернувся з полону скаліченим і сильно схудлим. Родичі українського героя згадують, що коли вперше побачили його на волі, то Михайло був схожий на людину, яка пережила Голодомор.
Український священник Василь Вірозуб провів у російському полоні сімдесят діб. Росіяни захопили його та двох його колег разом із медиком біля острова Зміїний, куди священники та лікар вирушили на пошуково-рятувальному судні, щоб забрати тіла загиблих українських воїнів. Отець Василь випробував на собі всі «принади» російських катівень. Священика, якого запідозрили у співпраці із СБУ, били струмом, морили голодом та цькували собаками.
— На той момент, коли ми підходили до Зміїного — ми й гадки не мали, що там уже господарюють росіяни, — згадує отець Василь (на фото у заголовку священник за пару годин до полону). — Наше завдання було простим — забрати тіла українських воїнів. Але тільки-но ми підійшли до острова, нас захопили рашисти.
— Вони вас у чомусь звинувачували? Як вони пояснили захоплення трьох священників та лікаря?
— Вони були впевнені, що ми працюємо у розвідці й на острів Зміїний прибули для проведення якоїсь диверсії. Ми не мали з собою зброї. Та й корабель, на якому ми прямували до Зміїного, був пошуково-рятувальний. За міжнародним правом навіть під час бойових дій такі кораблі не захоплюють.
— Може, ви були одягнені в камуфляж і вони не одразу зрозуміли, що ви священники?
— Ні, що ви. Ми були одягнені як священники — підрясник і хрест. Коли нас відправляли на острів, то попередили, щоб ніщо в нашому зовнішньому вигляді чи поведінці не викликало підозр, щоб ніхто не подумав, що ми переодягнені військові чи диверсанти.
— Як із вами поводилися?
— Спочатку все було більш-менш нормально. Спілкувалися з нами без брутальностей, не били. Посадили на своє судно та відправили нас до Криму. Там у приміщенні військової гауптвахти ми пробули 11 діб.
— Про що вас питали на допитах?
— Запитували: «На кого працюєш, піп, на яку спецслужбу? Кого підтримував під час Майдану? Чому був проти Януковича?» Ну і, найсмішніше, мене цілком серйозно запитували, чи знаю я місцеперебування Степана Бандери?
— Чекайте, це не анекдот?
— Ні, не анекдот. Я ж кажу вам, що так і питали, чи знаю я, де ховається Бандера? Я, правда, потім зрозумів їхню логіку. Ось вони мають «кадирівців»… Хто в них головний? Правильно, кадиров. А нас вони називають «бандерівцями». Виходить, у нас головний — Степан Бандера.
— Ви весь час, що перебували у полоні, провели у Криму?
— Ні, через одинадцять діб нас повезли до росії. Щоправда, куди саме, ми не знали. Вже опинившись на місці, зрозуміли, що нас доставили до Старого Осколу, до місцевого СІЗО. Ось там уже було страшно. Там нас почали катувати. На допитах били електричним струмом, ставили на розтяжку, голки заганяли під нігті.
Ну, крім того, нас постійно били. Без жодних причин. Напевно, просто заради розваги. Одного разу отця Олександра дуже побили, що він навіть на землю впав. Олександр підвівся і питає: «За що ви мене б'єте?» «Було б за що — взагалі вбили б», — відповіли йому.
— Ще в них є така камера, яка називалася «гумка», — продовжує отець Василь. — Це дуже холодне напівпідвальне приміщення. Мене розділили повністю догола і кинули туди. Температура там приблизно 7−8 градусів. Камера зовсім маленька — два з половиною на чотири з половиною метри. Стіни та підлога оббиті гумою. Саме тому вона так і називається. Прилягти — не вийде. Стоїш чи сидиш на одному місці, яке нагрів, без руху. Трохи убік відсунешся — гума прямо обпалює своїм холодом. І ось у цьому приміщенні без сну я провів три з половиною доби. Іноді вдавалося задрімати, стоячи навколішках. Але хвилин за п'ять падав і прокидався. Потім ще п'ятнадцять діб я провів у карцері. Так там було набагато легше все це перенести. Принаймні там було тепліше.
— За яку провину вам довелося винести такі тортури?
— До «гумки» я потрапив за те, що читав молитву в той момент, коли вони змушували нас слухати гімн росії, стоячи по стійці «смирно». Хоча я гадаю, що це був лише надуманий привід. Швидше за все, вони таки вирішили, що я насправді український шпигун, а їхні спецслужби зі мною просто недопрацювали. Тож хотіли мене розколоти. Вони мені постійно казали: «Ну не може бути, щоб ти, піп, не працював у СБУ». Адже в росії багато священників завербовані спецслужбами або є їхніми співробітниками.
— Яким був розпорядок дня у російських катівнях?
— Нас будили о шостій ранку. І з того часу до 22:00 навіть не дозволяли сісти на ліжко. Ми могли тільки ходити камерою весь цей час і все. Іноді виводили на прогулянку, де на нас нацьковували собак.
— Як вас там годували?
— Я повернувся додому, схуднувши на п'ятнадцять кілограмів. Як у нас кажуть: свиней годують набагато краще.
— У вас була можливість зателефонувати рідним і повідомити, що ви живі, у полоні?
— Ні. Ще коли ми були у Криму, росіяни дали зателефонувати додому нашому лікарю. Але за цією розмовою спостерігали окупанти, і лікар не мав можливості на щось поскаржитися. Тому він і відповідав, що в нього все гаразд. Росіяни зняли цю розмову на відео, а потім у пропагандистських цілях показували її у себе. Ось, мовляв, дивіться, як ми поводимося з полоненими. Не так, як українці, які знущаються з полонених росіян.
Хоча, ні, забув… Нам дозволили написати додому листи. І навіть аркуші паперу роздали. А авторучки видали лише через три тижні.
— Якісь міжнародні місії вас відвідували?
— Ми не бачили ні представників Червоного Хреста, ні адвокатів. Ми взагалі не могли зрозуміти наш статус. Хто ми? Полонені? Але на якій підставі заарештували цивільних людей? Самі росіяни до ладу нам нічого не могли відповісти. Казали, що з нашим статусом вони ще розбираються.
— Якою мовою ви розмовляли з росіянами?
— По-російськи. Вони нам, навіть коли ми перебували у камері, не дозволяли між собою розмовляти українською. Мовляв, вони не розуміють, що ми говоримо. А якщо чули українську мову, то починали кричати: «Ви в росії знаходитесь. Що ви собі дозволяєте?»
— Ви пробули в російських катівнях сімдесят діб. Як рахували дні? Дехто палички на стінах камер малював…
— Дуже складно там рахувати дні. Все злилося в одне. Ні, не рахував. Вже коли вдома опинився, мені сказали, що там пробув 70 діб.
— Як ви дізналися, що вас звільняють? Вам про це повідомили?
— Ні. Просто мені сказали одного дня: «Піп, з речами на вихід!» Одягли на голову спортивну шапочку і зав'язали очі скотчем. Я думав, що мене доставлять на якийсь «парад полонених» на захопленій території. Посадили до кузова «Уралу» і кудись повезли. Якоїсь миті я наважився, підняв скотч і подивився, куди їдемо, і побачив… український прапор! Зізнаюся чесно, я розплакався.
Вже коли опинився вдома, довелося лікувати наслідки свого перебування в полоні. Мене ж якось так побили, що я три дні кров'ю в туалет ходив. Зараз начебто, дякувати Богу, зі здоров'ям все нормально.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про волонтера з Маріуполя Костянтина Величка, який провів майже сто днів у сумнозвісній в'язниці в Оленівці.
Читайте також: Окупанти змусили заручників роззутися і тримали на холоді босоніж усю ніч: історія українця, який пережив жахливі тортури та полон