Замість лівої ноги — протез, на плечах — український прапор, а в очах — незламність та неймовірна сила духу. Все це про ветерана АТО із Житомира Олександра Швецова, який організував пішу ходу від Чорного моря до Карпат, аби зібрати кошти на купівлю автомобілів для своїх побратимів. 800 тисяч метрів та близько 800 тисяч кроків — саме стільки повинен був пройти чоловік, а кожен з нас міг зменшити цю відстань, відправивши кошти на його картку. Й сталось справжнє диво, адже буквально за тиждень мужній боєць зібрав три мільйони гривень і вкотре довів, що наша нація непереможна!
— Пам'ятаєте переможця «Ліги сміху» Марка Куцевалова, який пройшов пішки від Чорноморська до Карпат і зібрав майже 3 мільйони гривень для військових? — каже «ФАКТАМ» Олександр Швецов. — Я надихнувся цим вчинком і подумав: «Чому люди з такою інвалідністю, як у мене, не можуть зробити те саме?» Враховуючи ситуацію в країні й те, що я не можу бути ефективним на передовій через протез, хотілось акумулювати свої сили у добрі справи. Та й побратими звертались з проханням допомогти з купівлею машин — один пікап в напрямку Херсону, інший — на Донецький, та мікроавтобус. Я намагався зібрати на того буса через соцмережі, але не сильно щось виходило. То ж і зважився на цю ходу.
Порахував, що від Одеси до Яремча вийде 800 тисяч кроків. Задум такий — я повинен йти, а люди кидатимуть мені донати, допомагаючи військовим і разом із тим скорочуючи мені дистанцію. Тобто, хтось кидає 100 гривень, відповідно у мене мінус кроків. Напередодні своєю машиною поїхав до Одеси, переночував у ній й вранці 4 жовтня від пляжу Ланжерон вирушив у дорогу.
— Що із собою взяли у дорожній рюкзак?
— Суть була така, що я пройшов шлях, сфотографувався на місці й виклав то все у мережу, а потім побратими підганяли мені машину. Або ж ловив попутки, вертався до свого автомобіля та на те місце, де закінчував ходу кожного дня. Тому всі необхідні речі були у автівці. А так у рюкзаку на 10−15 кілометрів, які щодня долав у середньому, мав воду, аптечку, протяжку для протеза. А так на плечах прапор та дві милиці у руках.
— Як реагували на вас водії та пішоходи. Що зворушило вас особисто?
— Те, що багато водіїв сигналили, кричали з вікон: «Слава Україні!». Чимало хто питав, що за акція, і коли дізнавався деталі, відразу донатили. Їсти давали, пропонували підвезти, проте від останнього я відмовлявся.
Я вкотре зрозумів, що у нас неймовірний народ. Переломний момент у зборі коштів стався в один з передостанніх днів. В мене на той час було зібрано 550 тисяч гривень. Найбільшим страхом було не те, що доведеться довго йти, ще й горами, а те, що потрібну суму так і не зможу зібрати. Бо мета моєї ходи — не довести собі, що я подолаю відстань, а якнайшвидше придбати необхідне на фронт. Та тоді закрались певні сумніви, бо чомусь кількість донатів почала зменшуватись. Вже з'явилися думки, що це на одну автівку менше, а вона так потрібна там хлопцям… І тут мені зустрівся священник, який, почувши мою історію, благословив та дав 1000 гривень.
Ввечері я змонтував це відео, виклав вранці, і за годину було ще плюс 100 тисяч гривень! За день сума досягла мільйона. Ще за два дні — трьох! Чесно кажучи, я був приємно шокований…
— Скільки ви пройшли загалом кілометрів?
— Коли я виклав цей ролик, досить швидко на моїй картці було 720 тисяч гривень, а сам я пройшов понад 85 кілометрів, хоча мій навігатор показував 100. Тобто міг вже не йти. Але за те, що Бог мені допоміг, я вирішив рухатись далі. Це був певний духовний вчинок, хоч і було важко. Подолав ще 10 кілометрів з вдячністю…11 жовтня ввечері повернувся до рідного Житомира, відпочив і зараз займаюсь купівлею машин, ще понад 1 мільйон гривень віддав нашим місцевим волонтерам.
— Не кожна здорова людина зможе здолати таку відстань. А як вам вдалось, ще й на протезі?
— Чесно кажучи, в мене більше боліла права нога через суттєве навантаження. Я не хочу, щоб мене жаліли… Дійсно, були моменти, коли так боліло коліно, що лежав у машині та навіть повернутись не міг. Та попри біль я одягав протез, йшов далі, розуміючи, що роблю вкрай важливу справу. Дякуючи Богу, все минуло добре.
— Розкажіть як отримали поранення і як не зламались морально, а навпаки, стали прикладом для інших?
— Мене призвали на війну на початку 2014 року. Так сталось, що мав продати квартиру і прийшов у військкомат взяти довідку. Під час строкової служби я був командиром розвідувального відділення, то ж моя спеціальність зацікавила керівництво. Та й багато моїх знайомих пішли захищати Україну, то ж і я вирішив. Ні на секунду не шкодую про це. Служив у 30-й окремій механізованій бригаді. Ми перебували на Луганщині із побратимами. У Щасті поруч із нами почали подати «Гради», то ж нас перевели на іншу позицію — у Веселу Гору. Ми навіть не встигли окопатись, як нас почали обстрілювати окупанти зі всього, чого тільки можна. Прилетіло начебто з правої сторони, але найважче травмувалась ліва нога.
Хлопці мене евакуювали з поля бою, у Харкові ампутували ліву ногу вище коліна, а в Києві десь пів року рятували праву ногу. На щастя, вийшло. Протезували мене в Україні. Перший час було важко, мучили фантомні болі. То я на інвалідному візку їздив центральним коридором годинами, аби мене просто «вирубило» і щоб уві сні хоч не боліло…
Після моєї ходи мені стали писати багато бійців і питати про життя з протезом, який краще обрати. Підтримую кожного, адже розумію наскільки складно спочатку. Втім, опускати руки не варто, то ж буду і мотивувати, і надалі допомагати бійцям на передовій, аби наблизити перемогу над рашистами.
5168 7520 0394 0627
(ПриватБанк),
Pay Pal:
shvetsov7777777@gmail.com
Раніше «ФАКТИ» розповідали неймовірну історію Народного героя України волонтера-інваліда Григорія Янченка з Херсону, який умудрився навіть в окупації, у рашистів збирати кошти на ЗСУ.
Читайте також: «На протезі я можу цілком професійно виконувати свою роботу у штурмовій групі», — герой «ФАКТІВ» Роман Кашпур