Вона втратила у полоні шість місяців життя, своє здоров'я, стала носити одяг менший на вісім розмірів. Але попри біль та інколи розпач не розгубила любов до України, віру у її світле майбутнє та бажання служити їй до останнього патрону. 35-річна старша бойова медичка Ірина Стогній з Вінниччини після звільнення з катівні продовжує боротьбу за свого чоловіка Олександра — теж військовослужбовця, якого від квітня утримують в Луганському СІЗО.
--Ми із коханим познайомились на війні, кілька років тому за кількасот метрів від позицій ворога повінчались. Обоє служимо у 56-ій мотопіхотній бригаді, але у різних батальйонах, — розповіла «ФАКТАМ» Ірина Стогній — Повномасштабне вторгнення я зустріла у Маріуполі на місці дислокації, із ранку 24 лютого вороги атакували місто із авіації, і з кожним днем ситуація загострювалась. До останнього надавала допомогу як військовим, так і цивільним на заводі Ілліча, де у бункері облаштували так званий шпиталь. Іноді бувало так, що туди кидали авіабомби й люди повторно отримували травми.
Мій чоловік-офіцер зі своєю групою виконував свої завдання, із собою мене боявся брати, адже то було вкрай небезпечно. Ми із Олександром бачились, раз на тиждень залишався у бункері поруч зі мною переночувати. Ви знаєте, навіть у ті моменти не виникало страху, я була впевнена, що ми виживемо. Чоловік пройшов бої в Іловайську, Дебальцево, наша любов скріплена на небесах, й ми воюємо за свою рідну землю.
- Як ви потрапили до полону?
--Ми тримали оборону до останньої хвилини, проте ворог взяв нас у велике кільце. Із 10 на 11 квітня у нас мав бути прорив разом із іншими бригадами та цивільними. Ми створили колону, але її розбив ворожий літак. Тому повернулись назад у бункер. А вночі 12 квітня вирішили спробувати так зробити знову, проте поділились на невеликі групи, аби бути менш помітними. Вдень відпочивали, а вночі продовжували вихід… Я думала прорватись до позицій коханого, але потім з'ясувалось, що він йшов назустріч мені і наші шляхи розминулись.
Читайте також: «Ми зараз воюємо з біомусором», — киянин Костянтин Хімчак
У момент виходу були і поранені, і втрати. Одній військовій під час обстрілу «градами» відірвало голову, я діставала її тіло. Це було дуже боляче бачити, розуміючи, що у цієї мами залишилось двоє дітей.
Мало хто знає, але під час прориву нас здали місцеві жителі Маріуполя. Це ті, яким ми допомагали медикаментами та продуктами й вони у вічі стверджували, що пишаються нами. А потім швидко «перевзулись» та цілували чоботи окупантів, називаючи нас «фашистами», «націоналістами».
Коли мене поклали обличчям до землі та приклали автомат, я думала, що розстрілюють. Подумки прощалась із життям. Та найбільше в той момент більше боялась за 21-річну санітарку Анну, яка нещодавно лише підписала контракт і у всьому мені допомагала. Постійно думала, що якось так несправедливо все із нею… Вночі із Маріуполя нас вивезли в Оленівку автобусом, загалом було 850 чоловік. І лише дві жінки — я та Анна. Чаю дали нам перед дорогою, печива, не били. Потім перевезли у Таганрог і там почалось пекло…
- Я знаю, що вам це дуже боляче згадувати. Але задля фіксації злочинів російської армії розкажіть, як там до вас ставились, що ви пережили?
--Там вже не було різниці, чи ти жінка, чи чоловік. Було все, крім зґвалтувань. Проте знущались не над усіма, мені дісталось за те, що на мене рашисти звели наклеп, що начебто я катувала поранених бійців так званої «днр» і не надала їм допомогу. Почались тортури… Мене били струмом, заламували руки, обливали окропом. Виводили у котельню, яку перед тим розпалили, підвішували за руки, підіймали і засували туди. Ставили майже на шпагат, руки догори і били ногами. Як тільки ти падаєш — кричать, що зараз вб'ють… Якось мене забрали на допит о 10.40, а у камеру закинули на початку 18.00.
Читайте також: Скільки дронів-камікадзе залишилось у рф та які країни ще можуть постачати їй зброю, — розповів військовий експерт Олександр Коваленко
Розпитували про все на світі, тиснули, аби співпрацювала із ними, отримала громадянство. Та я не корилась і повторювала, що люблю Україну понад усе. Й за це мене ще більше лупцювали. Але були такі дівчата, які погодились на ті всі умови і залишились, бо в них будинки та родини в окупованому Маріуполі. Вони обрали громадянство «днр». Не хочу ніяк це коментувати, в кожного свій вибір. Ймовірно, ті полонені думали, що якщо так вчинять, то їх швидше звільнять. Насправді ж їх досі возять по СІЗО, бо у рф нема такого наказу, що робити із українськими воїнами, які перейшли на їхню сторону.
Також у полоні нас катували за патріотичні татуювання, в однієї військової були набиті герб та вислів «Душу й тіло ми положим за нашу свободу», то рашисти вимагали взяти ніж та відрізати собі руку. Не подобались і їм тату у вигляді рун, мовляв, то свастика.
--Невже навіть у жінок-росіянок не було нічого святого? Тобто матері били матерів?
-- Так, вони нас ненавиділи. За те, що наші дівчата красивіші, й цю красу ніяк не зламати. Бо не раз наглядачі в колонії задивлялись на нас, робили компліменти, а рашисток то сильно дратувало. Коли нас в кінці травня із Таганрога перевезли у Валуйки у Бєлгородську область, то 5 днів вже били їхні росіянки. Але там хоч умови були кращі, теж саме харчування. Втім, добивали морально. Нам постійно стверджували, що Україна від нас відмовилась, не хоче обмінювати, ми зрадники й нас після повернення посадять. Вмикали новини пропагандистів рф й ми постійно слухали, що Одеса не наша, Миколаїв… Та й це нас не зламало.
Що ви думаєте, навіть у Валуйках ми навчились дбати про себе — за допомогою нитки вищіпували волосся на ногах, бровах. То вороги дивувались, що як це у таких умовах і ми такі доглянуті. Деякі із полонених ходили на роботу швачками, аби якось відволіктись від очікування звільнення, за це отримували засоби гігієни, цигарки, хто палив. Мені ж це було важко, адже боліла сильно рука.
Читайте також: Мобілізовані росіяни протестують, що їх кинули на передову, не навчивши вбивати українців
Якось біля нашої колонії пролунав вибух і нас зібрали, посадили в автозаки і вивезли у Курську область. Там була жіноча виправна колонія. Там тримали близько місяця, годувати стали ще краще, вже не били. То ж у думках закралось, що може скоро обміняють. Але змушували кожного ранку вставати під їхній гімн, співати «Катюшу» та інші радянські пісні, ми вчили пропагандистські вірші. Якщо тихо співаєш — гупали у двері наших камер. Після того літаком нас відправили у Таганрог. Чесно кажучи, була в шоці… Згадала те пекло, сльози в очах забриніли, почала молитись. Але вночі нас розбудили і вивезли у Сімферополь, звідти автобусами у Василівку на блокпост.
Не вірила до кінця, що це вже рідна земля, аж поки не побачила білий прапор. Коли побачили, які йшли напроти росіяни, яких обміняли, то прозріли. Гарно одягнені, із валізами на колесах, круглолиці. А ми порвані, брудні, проте з гордо піднятими головами. Одному із рашистів я вигукнула, що як не соромно воювати проти жінок. Той відвернув голову, а я почала співати гімн України.
--Кому першому подзвонили на волі?
--Матусі… Плакали обидві. Я дуже боялась, що її не застану. Бо коли перебувала у полоні, вона мені снилась й казала, що прийшла оберігати. То ж закрадалась думка, що її не стало, адже у мами рак четвертої стадії. Проте вона дочекалась. І це найкраще, що зі мною могло статись. Ще трішки і ми зустрінемось, бо поки мені проводять обстеження, відновлюють документи. Планую вже вдома піти на могилу батька, брата, якого забрала війна. Й чекатиму свого коханого Олександра.
--Із їжі чого найбільше хотілось після повернення з неволі?
--Не повірите, картоплі та сала, запечених на багатті. Смак дитинства. Матуся чекатиме мене із борщем та холодцем, обожнюю ці страви. У полоні ми з дівчатами так багато згадували про смачну їжу, що постійно обмінювались рецептами, то ж тепер буду багато готувати.
Нагадаємо, Україна повернула з полону ще 10 співвітчизників.
Фото надала Ірина Стогній