Військова лікарка Мар'яна Мамонова, яка пів року була в полоні окупантів і через кілька днів після звільнення народила доньку, дала відверте інтерв'ю, в якому розповіла про службу, перебування на заводі «Азовсталь», вагітність та про те, що їй довелося пережити в СІЗО в Оленівці. Своїми спогадами Мар'яна поділилася з Василісою Фроловою на ютуб-каналі телеведучої.
У лютому, коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Мар'яна навіть не здогадувалася, що чекає на дитину. Новина про те, що почалася війна, застала її на бойових позиціях у Широкому Донецькій області:
«Ми виїхали на виконання бойового завдання, і там нас застала війна. Хоча насправді для нас війна розпочалася днів на шість раніше — у зоні ООС активні бойові дії розпочалися ще 18 лютого. Потім ми перебазувалися до Маріуполя… Кожен мій день на війні був різним — залежно від втрат. Ти їздиш на позиції, забираєш поранених, загиблих, їхні цінні речі… Їдеш до шпиталю та розумієш, що від того, що ти зробиш і як швидко доїдеш, залежить їхнє життя. Дорогою надаєш допомогу, намагаєшся зупинити кровотечу. Робиш усе, що можеш… У Маріуполі кожен ранок починався з того, що ворог вітав нас обстрілами з авіації та артилерійських установок. Не можу сказати, що ми там спали… Відносно легких поранених ми забирали до свого бункера, бо госпіталь не справлявся — поранених було надто багато. Медикаментами ми були забезпечені, але ближче до кінця березня вони почали закінчуватись. Перев'язувальні матеріали були, а ось з антибіотиками, які так необхідні багатьом пораненим, стало важче».
Згадуючи свої емоції під час війни, Мар'яна зізналася:
«Почуття притуплюються. Спершу кожну втрату сприймаєш як власну. Але коли втрачаєш десятки людей, починаєш ставитись до цього трохи інакше. Починаєш розуміти, що є випадки, де ти, на жаль, справді нічого не можеш зробити. Спочатку щодо кожного пораненого в мене прокидалися материнські почуття: я думала про те, що це чийсь син чи батько. Особливо складно було, якщо це були хлопці з батальйону, яких я особисто знала. Часто знала і їхніх батьків — хлопці давали телефони близьких, просили їм щось повідомити, передати. Ти починаєш спілкуватися з цими батьками, звикаєш до них. І тут людина гине. А його мати, наче щось відчуваючи, починає писати тобі частіше, ніж раніше, питає, як син… І ти не знаєш, що відповісти. Спочатку я дуже багато плакала…»
Згадала Мар'яна й момент, коли вона дізналася про свою вагітність. Це було вже на «Азовсталі»:
«У мене було відчуття, що зі мною щось не так. Але я розуміла, що на таку стресову ситуацію організм жінки може реагувати по-різному, у тому числі затримкою і швидкою стомлюваністю. А одного разу я прийшла до їдальні, де смажили цибулю з морквою, і мене від цього запаху трохи вивернуло… Але навіть тоді я не думала, що це може бути воно. Перебираючи речі у сумці, знайшла там один тест на вагітність. Зробила його тільки тому, що мені було шкода викидати його невикористаним. І побачила дві жирні червоні смужки. Сказати, що я була шокована — нічого не сказати. Я розуміла, що ми у Маріуполі, який знаходиться у трьох кільцях. Що тікати нікуди. І я не уявляла, що буде далі».
Відчуття повної безвиході — це, за словами Мар'яни, було найстрашнішим за час перебування на «Азовсталі»:
«Найгірше розуміти, що виходу немає. До смертей ми вже звикли. Смерть була всюди — смерть жінок, дітей, літніх людей… Найстрашніше — розуміти, що виходу немає, і ти у будь-якому випадку, швидше за все, загинеш. Я навіть писала чоловікові, щоби поставив мені білий пам'ятник. Він відповів, що я ненормальна…»
Про те, що чекає на дитину, Мар'яна довго чоловікові не повідомляла. Хоча дуже хотіла.
«Я не могла сказати, — згадує Мар'яна. — Багато разів набирала це повідомлення, але потім витирала. Я розуміла: 80, ні, навіть усі 95 відсотків, що я загину. Чоловікові буде дуже боляче. Але якщо він знатиме, що загинула не тільки я, а й наша дитина, йому буде ще гірше… То хай краще й не знає, що нас було двоє… Перебуваючи на «Азовсталі», я так і не сказала йому про це прямо. Тільки надсилала в листуванні емодзі із сім'єю з трьох осіб — тато, мама та дитина. Я думала, що він не зрозумів, що це означає. А потім виявилось, що все він зрозумів… Я прямо сказала йому про дитину, вже коли була в полоні в Оленівці. Нам тоді дозволили зателефонувати рідним. Говорити можна було не більше двох-трьох хвилин. Почувши голос чоловіка, я почала плакати. Сказала, що вагітна. Він сказав мені: «Зая, не хвилюйся. Все буде добре».
Розповідаючи про те, як потрапила в полон, Мар'яна зізнається: було дуже страшно.
«Нам не раз говорили, що полон у кадирівців — це найстрашніше, що тільки може бути. Жахливо було розуміти, що за якусь долю секунди твоє життя може закінчитися… Коли ми тільки потрапили в полон, командир моєї частини одразу сказав, що я чекаю на дитину, і попросив мене не чіпати. Коли ми прибули до Оленівки, там теж уже знали, що я вагітна, і мене не били. Могли штовхнути, зачепити, смикнути. Але тортур не було. Стосовно інших дівчат були. У СІЗО з жінками працюють лише жінки, а вони часто бувають жорстокішими, ніж чоловіки. Є дівчатка, яких психологічно зламали. Їм знадобиться психологічна допомога. На мене давили морально: ображали, принижували. Звали вбивцею маріупольських дітей. Висунули мені таке звинувачення на допиті. «Як я можу бути вбивцею, якщо я лікар?» — кажу.
За час у полоні я змінила шість чи сім камер. Спочатку нас у камері було четверо, а потім у камері для шістьох нас було сорок людей. Сорок дівчаток, кожна зі своєю історією, своїми сльозами, переживаннями. Це було дуже складно. Протягом дня нас щогодини виводили з камер та перераховували. З їжі в перший день принесли суп без ложки (ложки було «нє положено»), який складався з води, квашеної капусти та двох-трьох картоплин. То був такий сніданок. Потім почали давати пшеничну кашу, шматок хліба та чай.
Перші три тижні помитися було ніде. Ми спали в брудному одязі… Волосся… Ніколи не думала, що, якщо його три тижні не мити, воно стане схожим на дреди. Потім ми мили волосся миючим засобом для посуду. Це, до речі, краще, ніж мити його господарським милом… Гігієнічних засобів ми не мали два місяці. Коли у дівчаток починалися місячні, їм давали медичні халати — їх рвали на шматки та робили з цієї тканини прокладки".
Попри те, що окупанти знали про вагітність Мар'яни, її аж до сьомого місяця не оглядав жоден лікар:
«Мені казали, що все це „нє положено“. Тому до сьомого місяця мене взагалі ніхто не оглядав, і я не здавала жодних аналізів. Наприкінці липня один із конвоїрів помітив у мене сильні набряки, і тоді мені нарешті викликали лікаря. Приїхали гінеколог та медсестра. Поміряли тиск, просто в камері мене подивилися, потім забрали на УЗД. Коли я запитала про стать дитини, лікар сказав: „Дівчинка. Ні, хлопчик“. А потім: „У вас дитина“. На цьому все. Сказали, що плід у порядку та показань до госпіталізації немає. Мене забрали до лікарні 23 серпня. Я запам'ятала дату, бо дуже чекала цього дня — на 24-те планувався обмін, і я сподівалася, що мене обміняють. Але цього не сталося, мене забрали до лікарні в Донецьк. Там до мене приставили двох конвоїрів, які чомусь думали, що я тільки й чекаю на момент, як втекти чи вистрибнути у вікно. Озброєні автоматами, вони ходили зі мною навіть у туалет».
Мар'яна згадувала, як розмовляла зі своєю дитиною, яка ще не народилася. Як, опинившись на волі, погладила живіт і сказала: «Все, манюня, ми вдома». Народила у Луцьку шляхом кесаревого розтину. Поруч були чоловік та батьки. Нині Мар'яна з маленькою Ганнусею та чоловіком тимчасово живуть у Львові. Одразу після народження дитини у Луцьку молодій сім'ї подарували квартиру, в якій зараз триває ремонт. Коли він закінчиться, сім'я переїде у своє житло.
«І будуватимемо своє життя вже в Луцьку, — сказала Мар'яна. — Зараз я намагаюся бути мамою-мамою. Це допомагає не думати про те, що було. Таку пораду мені дав психотерапевт, з яким я розмовляла після звільнення з полону. Чоловік також просить мене не думати про минуле. Адже я все одно не можу нічого змінити…»
Раніше про долю Мар'яни Мамонової розповіла її подруга Ксенія. За її словами, медик в останньому повідомленні з «Азовсталі» написала: «Я будь-що повернуся додому. Чекайте».
Читайте також: «Я обійняла свій живіт і сказала: «Все, манюня, ми вдома»: звільнену з полону військову лікарку виписали з лікарні