Лікарі-нейрохірурги називають дивовижним поранення Оксани Корнєвої з Донеччини: уламок російського боєприпасу влучив їй в шию, пройшов на відстані 2 міліметрів (!) від сонної артерії, дивом не зачепив гортань, щитоподібну залозу та трахею. Попри те, що життєво важливі органи лишилися неушкодженими, поранення викликало сильну кровотечу. Кров треба було якомога швидше зупинити, щоб врятувати життя жінці. З цим впорались її чоловік та неповнолітні доньки. Вони надавали Оксані медичну допомогу, знаходячись в станів шоку, при світлі кишенькового ліхтарика в хаті, в яку тільки, но влучив російський снаряд.
— Наша родина жила на Донеччині в невеличкому місті Сіверську Бахмутського району, — розповіла «ФАКТАМ» Оксана Корнєва. — Я працювала фельдшером в Донецькому обласному центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. До речі, це значною мірою допомогло моїм рідним зупинити кровотечу, коли мене поранило. Бо я часто розповідала вдома про свою роботу.
Коли почалася велика війна, ми перші два місяці не евакуйовувалися, бо моя робота дуже потрібна саме там, на Донеччині. Минув березень, квітень. Мій батько теж лишався вдома — в селі Верхньокам`янське, яке знаходиться між Сіверськом та Лисичанськом Луганської області. Я в тому селі народилася і виросла. Тато попросив нас приїхати до нього, сподіваючись, що в Верхньокам`янське нам буде безпечніше і щоб ми допомогли посадити картоплю. Сказав, що після війни буде матеріально важко, тому й треба насадити картоплі.
Ми поїхали в Верхньокам’янське, допомогли батьку. Бачили звідти, що наш Сіверськ в диму пожеж. Вирішили, що доведеться виїздити в інший регіон України. З думками про це лягли спати, сподіваючись зранку виїхати в дорогу. Але сталося не так, як гадалося. Вночі (це вже було 6 травня) вперше росіяни накрили вогнем артилерії Верхньокам`янське. О четвертій годині ранку в наш будинок влучив снаряд. Розвалилась стіна, вилетіло вікно. Доньки спали біля підвіконня, а я — ближче до середини кімнати. Діти страшно перелякалися, їх контузило. Але тоді на це не дуже зважали, бо мене сильно поранило. Відчула, що в мене пульсує кров з шиї — масивна кровотеча. Світанок ще тільки починався. Все було в диму, висів густий пил від зруйнованих будівельних конструкцій.
— Тобто ви лишалися притомною?
— Так, попервах свідомості я не втратила. Щоб зупинити кровотечу, зробила собі пальцеве притискання артерії (вміння його виконувати дуже важливе для медика): завела пальці в рану праворуч під щелепою. Відчула на вказівному пальці пульсацію сонної артерії. Розуміла: якщо вона поранена, то жити мені лишилося лічені секунди.
— Де знаходився ваш чоловік?
— В сусідній кімнаті — увечері він ліг там спати. Коли стався «прильот» чоловік забіг до нас в спальню, кинувся виводити звідти дітей. Від пережитого одна донька кричала, а друга — відкрила рот і мовчала. Чоловік вигукнув їм: «Лягайте на підлогу!» Я йому кажу: «Толік, я поранена». А сама тримаю пальці на сонній артерії. Найбільше боялась померти на очах у дітей. Анатолій відвів мене в іншу кімнату, посадив на підлогу. І тут я втратила свідомість.
Чоловік з доньками потім розповіли, що зняли з мене залитий кров’ю одяг, затампонували рану, обробили її перекисом водню, наклали пов’язку. Я сказала їм: «Ви такий екзамен в житті здали! Вам життя поставило навіть на 12, а ще вищу оцінку. Якщо в мене була така можливість, я навіть взяла б вас у свою медичну команду». Розумієте, діти не запанікували, синхронно працювали: молодша Владислава взяла ліхтар і тримала його, щоб було видно, як обробляти рану. А старша Анічка допомагала батьку.
Коли згодом ми розмовляли про ці події, я сказала їм, ви молодці, що наклали багато бинта. А вони мені у відповідь: «Хіба не пам’ятаєш, як розповідала, що на масивну кровотечу треба дуже багато бинтів. Якщо їх нема — використовуються простирадла або інша тканина, яку можна порвати на бинти. Першим бинтом тампонуємо глибоко, щільно, а другим — забинтовуємо „тур за туром“ (твої слова), тобто нахлистом».
— Як дісталися лікарні?
— Чоловік з доньками посадили мене в нашу машину (ми звемо її «Жужа») і поїхали під обстрілами в лікарню в Бахмут. Я всю дорогу повторювала: «Все нормально, все нормально», — заспокоювала себе і родину. Коли дісталися до клініки, туди як раз привезли важко поранених бійців з під Попасної. Мені зробили цифрову рентгенографію. Зображення вивели на екран. Чоловік сфотографував його і піднявся на четвертий поверх до лікаря-травматолога. Той сказав: «Це не скло (ми думали, що мене поранило склом з вікна), а металевий уламок касетного боєприпасу. Він пройшов по діагоналі через всю шию. Влучив під щелепу з правого боку, пройшов на відстані 2 міліметрів (!) від сонної артерії, дивом не зачепив гортань, щитоподібну залозу, трахею. Заякорився в третьому шийному хребці. Розмір уламка 11 на 7 міліметрів (приблизно, як нігтьова пластина)».
Повідомили моє керівництво, що я отримала поранення. Сьомого травня санітарною авіацією Донецького обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф мене доставили в Дніпропетровську обласну лікарню імені Мечникова. Там зробили томограму. Ознайомившись з нею, нейрохірург сказав, що Бог мене врятував — тільки його втручанням можна пояснити такий шлях уламка в моїй шиї.
Я сказала нейрохірургу, що вдома над моїм ліжком висіла дуже стара ікона, яка лишилась від дідуся з бабусею. Після Другої світової війни їх переселили на Донбас із Західної України з тодішньої Дрогобицької області в ході сумно відомої операції «Вісла» (проводилась в 1948—1952 роках). Тоді сталінський режим віддав Польщі частину земель, на яких мешкали українці, місцеве населення виселили.
Згодом я зверталася й до нейрохірурга з Черкаської обласної лікарні. Він подивився знімки комп’ютерної томограми й запитав: «Коли у вас день народження?» — «Двадцять сьомого листопада». — «Ні, 6 травня. Я такого випадку, як ваш, ще не бачив».
— Вам знадобилась хірургічна операція?
— Так, її зробили 9 травня в Дніпрі в лікарні імені Мечникова.
— Вдалося витягти уламок?
— На жаль, ні. Це практично неможливо. Він заякорився в тілі третього шийного хребця — безпосередньо в кістці. Якщо проводити операцію по його вилученню, то доведеться на деякий час перетискати сонну артерію. А це призведе до інсульту. Тому операція неможлива ні в Україні, ні за кордоном. Є надія, що уламок капсулюється і надто великої шкоди не завдаватиме. Як це було, наприклад, в декого з ветеранів Другої світової війни, які дожили до глибокої старості. Як поводитиметься «мій» уламок, ніхто з лікарів передбачити не може. Тож щороку доведеться проходити обстеження.
— Ви його відчуваєте?
— Він завдає мені болю під щелепою та в шийному відділі хребта.
— До поранення у вас було передчуття, що щось трапиться?
— Певно, так — напередодні 6 травня було тривожно на душі. І в чоловіка було таке ж відчуття. До того ж тоді ворони зібралися над нашим подвір’ям і «включили» своє «кар, кар». Зазвичай, вони збираються в зграї пізньої осені, взимку, каркають на морози. А тут травень, а вони завели свою «пісню». Мені це не сподобалось.
— Де зараз живете?
— Ми поселилися в Ніжині Чернігівської області, винаймаємо там квартиру — бо в цьому місті чоловіку знайшлась робота (він залізничник). Доньок прийняли в музичну школу. Нещодавно діти та викладачі провели благодійний концерт на підтримку ЗСУ. Старша донька пише вірші. Сказала мені: «Мамо, я не зможу декламувати — емоційно мені це буде надто важко». Тому ведуча концерту прочитала вірш Ані про війну. А потім слово взяв військовий капелан. Можливо, він готував іншу промову. Але коли Аню представили, сказали, що вона вимушена переселенка з міста Сіверськ Бахмутського району Донецької області, капелан підійшов до неї (доня сиділа в першому ряду) й каже: «Дитино, ми нещодавно повернулися звідти. Твого рідного міста вже немає». Доні в серпні виповнилося 14 років, вона слідкує за новинами. Але ця фраза її потрясла. Капелан додав: «Ми переможемо і відбудуємо його».
Коли я влаштовувала дітей в музичну школу в Ніжині, директор сказала: «Дякую за вашу українську. У нас в Ніжині багато людей розмовляють суржиком». У нас у Верхньокам'янському, та сусідніх Званівці, Переїзному, Роздолівці майже всі розмовляють українською. Це переселенців з Західної України. В нашому селі люди трудящі. Будинки були красиві, доглянуті з квітами на подвір’ях. У всіх були великі городи, майже кожна родина тримала худобу. У нас греко-католицькі церкви. Люди вітаються: «Слава Ісусу Христу». В Ніжині я знайшла греко-католицьку церкву, зайшла. Служба Божа, спів церковного хору мене дуже розчулив. До речі, моя мама співала в церковному хорі, я в дитинстві відвідувала заняття в недільній школі.
З нашого села майже всі виїхали на початку великої війни — розуміли, що якщо прийдуть рашисти, вчинять розправу над людьми.
— Вашому батьку вдалося евакуюватися?
— Так, він зараз у брата в Черкасах.
Оксана Корнєва дала свідчення про обставини свого поранення адвокатам Української Гельсінської спілки з прав людини.
— Росія вийшла з Ради Європи та заявила, що на неї не розповсюджується рішення Європейського суду з прав людини, — пояснила юристка центру стратегічних справ Української гельсінської спілки з прав людини Олена Куваєва. - Але всі порушення прав людини, які росія вчинила до 15 вересня 2022 року підпадають під дію Європейської конвенції з прав людини. Тому ми маємо право звертатися до ЄСПЛ з приводу злочинів, які вчинили російські військові до цієї дати. Рішення цього суду мають велику вагу у світі. Звернення до нього відкриває шанс на отримання компенсації.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про надскладну унікальну операцію, яку провели в столичному Інституті серця — військовому видалили осколок міни з серця, яке продовжувало битися під час втручання.
Фото надала Оксана Корнєва