В соцмережах опублікували відео з 6-річним Єгором Габуричем, який звернувся до диктатора-вбивці із єдиним проханням — визволити його маму Аліну із російської катівні. Вона — найрідніша людина, яка в нього залишилась, адже ворожа авіабомба у Маріуполі вбила його тата-захисника, тіло досі не вдалось забрати. За словами бабусі хлопчика Галини Дорофеєвої, родина боляче переживає втрату та розлуку дитини із мамою, то ж кожне слово їй дається надзвичайно важко.
— Зі своїм коханим Вадимом дочка познайомилась під час навчання в коледжі у Черкасах, — розповіла «ФАКТАМ» Галина Дорофеєва. — Він — офіцер, все своє життя присвятив армії… З 2014 року він боронив країну від окупантів. Невдовзі вони побрались, стали батьками Єгорчика. Аліна потім ще в Херсоні закінчила університет та отримала спеціальність інспектора з митного контролю. Кілька років тому вона прийняла рішення бути військовослужбовицею, то ж разом із коханим та сином оселились біля Маріуполя, де розташовувалась їхня частина. Я ж допомагала з онуком.
Подружжя дуже гарно жило, планувало подарувати синочку ще сестричку. Та не судилось… Аліна та Вадим чудово розуміли, що росія нападе, то ж 22 лютого відвезли нас з Єгорчиком до сватів у Черкаську область. У батька Вадима тоді саме був день народження, і він сильно зрадів такому подарунку.
Донька з чоловіком повернулись назад на Донеччину, де їх і застало повномасштабне вторгнення. З березня вони перебували у бункерах «Азовсталі», по них постійно гатили рашисти. Жодного разу Аліна не зізналась, де саме вона знаходилась, як їй там важко. 23 квітня одна з авіабомб впала в кімнату, де був зять. Його, важко пораненого, змогли звідти витягнути, намагались врятувати. Медики навіть провели йому оперативне втручання, але бракувало крові для переливання. Вадиму розірвало селезінку та легені. Наскільки мені відомо, він помер на руках у доньки 26 квітня. Вона мені про це не розповідала, зізналась лише рідному батьку. Оберігала, аби в мене не стався нервовий зрив, бо незадовго до війни я через проблеми зі здоров'ям потрапила до реанімації.
Востаннє, пригадує співрозмовниця, з дочкою вона спілкувалась в соцмережі 18 травня. На її прохання показала сонце, адже Аліні в тому пеклі та цілодобово під обстрілами так бракувало світла та тепла…
— А вже через день її забрали у полон, — розповідає жінка. — Ми стали обривати всі гарячі лінії й так дізнались, що Вадима уже нема. 7 липня Аліні дали окупанти можливість подзвонити із полону, вона запитувала про сина та про те, чи поховали вже чоловіка. Більше звістки від донечки не було… Знаю лише, що вона у Таганрозі.
Внучок так і мешкає у сватів на Черкащині, там пішов до першого класу. На осінню лінійку його відвели бабуся з дідусем, останній став його опікуном. Єгорчик постійно каже, що тато його оберігає із небес, слідкує, як він навчається, як себе поводить. Якби не онук, батькам Вадима було б ще гірше морально, а так вони живуть заради дитини. Ось нещодавно записали його до музичної школи. Музика — це він найбільше любить, постійно із мікрофоном у руках. Гарно дається йому і математика.
За словами Галини Дорофеєвої, хлопчику дуже бракує мами. Щоранку він прокидається із запитанням, чи не повернулась вона.
— Підійде до свахи, попросить планшет, включить там мікрофон і каже путіну: «Верни мені маму додому!» Звісно, після почутого сльози навертаються… — голос бабусі голос тремтить. — Кожен обмін — це така надія для нас. Нема Аліночки у списках — знову розчарування…