Солдат комендантської роти управління Сумської бригади територіальної оборони Борис Спіцин під час ракетного обстрілу кадетського корпусу витягнув із зони ураження заступника командира взводу, а після того надав первинну допомогу комвзводу. Коли ж боєць опинився на вулиці, то повернувся назад і під обстрілом виніс державний прапор України з напівзруйнованої будівлі…
- Сумська область стала однією з перших, яка відчула на собі масовані обстріли зі сторони російської армії. Перші вибухи пролунали під ранок, і вже за кілька годин я був у військкоматі, де мене записали до місцевої тероборони. Почала заходити російська техніка, але отримала від нас спротив! — розповів «ФАКТАМ» Борис Спіцин. — Уже ввечері нас перевели у казарми кадетського корпусу, саме в його будівлі рашисти хотіли облаштувати свій штаб! У самому приміщенні перебувало близько ста військових. Що цікаво, рашистькі ЗМІ постійно подавали інформацію, що приміщення ними захоплено, хоча ж там перебували наші військові.
Вранці 3 березня я закінчив бойове нічне чергування і близько сьомої ранку йшов до іншої частини будівлі перепочити. Дорогою зустрів заступника командира взводу, який попросив піти із ним та підписати якісь документи. Я попросив трохи часу й певно ця ситуація і врятувала нам життя. А ще смс від священика, яку я отримав у ті секунди, де він написав «Благословляю вас, воїни». Тільки я ліг на відпочинок, раптом пролунали надпотужні вибухи. У нас поцілили ракетами. Але, на щастя, вони приземлились у землю поруч.
Читайте також: «Відпрацьований матеріал»: диктатор путін опрацьовує план заміни лукашенка
Я побачив, як буквально стіни надуваються, летіла штукатурка, скрізь пил і навколо все продовжувало падати. Великі вікна, які побудовані ще за царських часів, вилетіли. Не скажу, що я дуже сміливий, але чомусь був впевненим у своїх силах. Побратими почали вибігати, я ледь почув глухий стогін…
За словами співрозмовника, це був той самий заступник командира взводу, який отримав серйозне поранення.
- Він лежав у коридорі із розбитою головою, уламками перебило судини. Постійно текла кров. До того ж військового ще й контузило. Всі пробігли й ніхто не зупинився. Часу у мене на роздуми не було. Я у найшвидший термін евакуював командира із зони ураження у безпечне місце — під стінку, щоб повторні удари його не вбили. Та разом із іншим побратимом із роти зупинили кровотечу, перемотавши голову, і перев'язали рани. Йому було важко, бо тільки крок — втрачав свідомість! Тому сто метрів несли його на вулицю.
Читайте також: «росія б’є по антикрихкості. Нічого не розуміють», — експерт про незламність українського народу
Повернувшись на попереднє місце, ми витягли другого свого товариша. І вже обох доставили до лікарні. Як потім нам повідомив лікар, який ставив на ноги обох військовослужбовців, то ми вчасно надали першу допомогу, бо саме ці перші дії врятували їм життя.
Коли ж після евакуації товаришів я повернувся до зруйнованої будівлі, то згадав, що там залишився наш прапор. Якось не по собі було, що він там у пилу десь валяється на підлозі. Та й не покидала думка, що росіяни можуть знову напасти і забрати наш символ. Ніхто ж не давав гарантії, що ворог знову не кине ракету. Але тоді я такого навіть не думав. Із-під завалів дістав та виніс ще і його, і нині зберігаю у себе на згадку про ті події.
Нагадаємо, що в Києві відкрилася виставка «Leica, яка бачила Голодомор».