Ситуація на фронті дуже складна й тривожна. Після того, як наші захисники звільнили Харківщину і частину Херсонщини, ворог буквально осатанів. Кремлівський фюрер, розуміючи, що перемогти ЗСУ неможливо, дав наказ знищувати нашу енергетику…
Про хід бойових дій, участь у звільненні рідного села, прогнози щодо закінчення війни «ФАКТАМ» розповів секретар парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, народний депутат від партії «Голос» Роман Костенко, який з початку повномасштабного вторгнення воює на південному напрямку. Він полковник СБУ, обіймав керівні посади у Центрі спеціальних операцій «А». З квітня 2014 року по травень 2019-го брав активну участь у боях на Донбасі, зокрема в обороні Донецького аеропорту. Позивний «Гром».
— Романе, ми з вами розмовляємо 16 грудня через дві години після чергової масованої ракетної атаки на Україну. Чи можливо зупинити цей терор? Є різна інформація про кількість ракет та дронів у рашистів. Одні експерти кажуть, що їх вистачить ще на кілька атак, інші — що такий жах може продовжуватися нескінченно.
— Ми не маємо сподіватися на те, що у росіян швидко закінчаться ракети й це нас врятує. Нам треба закривати небо, працювати з міжнародними партнерами, правильно розставляти сили й засоби ППО, краще готувати бійців, які там служать.
Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний в інтерв’ю The Economist сказав, що зараз середня ймовірність ураження цілей 0,76. Це означає, що зі ста ракет ми збиваємо сімдесят шість. А треба прагнути досягти стовідсоткового результату. От тоді можна буде говорити, що цей етап ми пройшли, тему закрили й нам нічого не загрожує. Щодо росіян, вони будуть постійно шукати можливості нарощувати обсяг виробництва ракет, купувати їх та деталі для них за кордоном і т.д.
— Реально досягти збивання ста ракет зі ста?
— Це залежить виключно від кількості засобів ППО. Якщо ми її наростимо, росіяни будуть вимушені застосовувати більше ракет для того, щоб пробити нашу оборону. А коли почнемо збивати сто зі ста, їхні ракети через деякий час стануть неефективними, та й взагалі швидко закінчаться.
Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом
— Інтерв'ю Залужного наробило багато галасу. Він, зокрема, попередив про можливий повторний наступ на Київ. Наскільки надійно захищена столиця? Чи вистачить сил у ЗСУ, які за ці майже десять місяців дуже виснажилися та втомилися?
— Солдати дійсно десь виснажені. А десь ні, бо ж не весь мільйон сил оборони бере безпосередню участь у бойових діях. До того ж підрозділи проводять ротації.
Ще момент. Попри втрати техніки, ми зараз маємо її більше, ніж було до війни. Бо щось затрофеїли у росіян, щось передали й будуть ще передавати наші партнери. Взагалі у нас тепер більше танків, засобів ППО тощо. Ми нашу армію тільки посилюємо. Причому сучасною модернізованою західною технікою. Є й стара, але навіть вона краще, ніж радянська. А росіяни вже починають підтягувати техніку з резервів, намагаються модернізувати те, що стоїть у них на складах з 1950−1970-х. Так, це теж ресурс. Але сказати, що у нас не буде сил зупинити російську армію, не можна. Я впевнений, що сили у нас будуть. Головне — мотивувати солдат, навчити їх правильно застосовувати й розставляти ці сили й засоби.
— Ми вважаємо, що проти нас воює якесь незрозуміле біосміття. Але військові, ви в тому числі, постійно підкреслюють, що не можна недооцінювати російську армію.
— Це досі сильна армія. Найбільша помилка у військовій справі (думаю, взагалі у будь-якій боротьбі — політичній або військовій) — недооцінка противника. Тоді відразу у тебе більше шансів на поразку. Ти не готовий до того, що може тобі запропонувати противник.
Але коли ти переоцінюєш ворога, це теж проблема. Тому треба намагатися за допомогою розвідки та сучасних засобів добування інформації чітко оцінити його можливості, його стан, щоб можна було відповідно реагувати. Думаю, цим наше командування зараз і займається.
У російської армії є великий мобілізаційний ресурс особового складу, який не можна не брати до уваги, є велика кількість техніки, є снаряди, хоча вже в меншої кількості, є союзники, у яких вони можуть взяти ще снаряди. Це Білорусь і, думаю, Північна Корея, тому що ми вже знаходили снаряди з їхнім маркуванням. Можливо, щось вони можуть знайти в Китаї та Ірані. Ми бачимо, що росіянам дають серйознішу далекобійну зброю, ніж іноді наші партнери нам. Наприклад, Іран зараз хоче передати російській федерації балістичні ракети.
Ще раз повторю. Не можна говорити, що росія слабка й ми її шапками закидаємо. Сильно переоцінювати її теж не треба. Ми вже раніше переоцінили, а потім самі довели, що вона такою не є.
Читайте також: «Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький
— Є чутки, що після Нового року путін може оголосити загальну мобілізацію або нову хвилю часткової. Цей крок кремля однозначно вплине на загальну ситуацію на фронті.
— Так. Це додатковий ресурс. Більше солдатів — більше діючих автоматів, кулеметів, танків, літаків, тобто взагалі всього, що стріляє. Ми маємо бути до цього готові. Але у нас є чим цій навалі протистояти.
Зараз, за нашими даними, близько 225 тисяч росіян знаходяться на території України й ведуть війну проти нас. У нас мобілізовано біля мільйона Сил оборони. Якщо росіяни мобілізували ще триста тисяч, у них буде п’ятсот. Це все одно менше, ніж ми маємо. Думаю, що в Генштабі є розрахунки, скільки нам необхідно особового складу, якщо ще буде мобілізація в росії. Але ж Залужний у своєму інтерв’ю сказав, що йому зараз нові солдати не потрібні. Йому конче треба формувати резерви техніки — танки, БМП, гаубиці, БТР та інше.
— Яких подій на фронті слід чекати взимку? Активність бойових дій наростатиме? Чи, навпаки, буде якесь затишшя? Ваше бачення?
— Про наші ініціативи зараз ніхто не скаже. Думаю, ми їх побачимо, коли вони будуть реалізовуватися. Щодо російської армії, і Залужний, і наші командувачі, і всі експерти говорять про те, що рашистам потрібен час, щоб почати активізацію.
15 грудня пройшло засідання нашого комітету, де були присутні представники всіх розвідок, Служби безпеки, Міністерства оборони. Вони говорили про те, що плани росії не змінилися, що можлива активізація у січні-березні, що противник збирає сили. Чи відбудеться активізація, залежить від наших дій. Тому ми маємо готуватися, що війна через місяць не закінчіться, і що треба буде зробити ще багато чого, щоб знищити ворога.
Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін
— Путін зупинятися не збирається. В останній час з’явилося багато чуток про дуже поганий стан його здоров’я. Може, ви як колишній співробітник СБУ чули, що з ним відбувається?
— Думаю, що про стан його здоров’я найкраще знає людина, яка за ним ходить з валізкою для його екскрементів. Впевнений, що на здоров’я путіна й взагалі на атмосферу всередині російських еліт дуже сильно впливають процеси, які йдуть в нашій країні, успіхи, яких ми досягаємо на фронті, та взаємодія з партнерами, яку організовують наші дипломати.
— Окупація Херсонщини для вас особистий біль, тому що це ваша мала батьківщина. Ви якось сказали: «На початку вторгнення я собі поставив проміжну задачу, окрім найголовнішої — звільнення всієї країни, — визволити рідне село Чарівне». Що відчуває людина, яка зайшла в рідні місця як визволитель? Це дуже зворушлива історія.
— Емоції, коли ти разом із Силами оборони заходиш в рідне село, яке щойно звільнене, йдеш до рідної хати, зустрічаєш земляків та родичів, не передати. Це як наче ти зробив щось найважливіше в житті. Наче саме для цієї миті жив увесь цей час.
— Крім цього, були за ці місяці ще якісь моменти, які ви пам’ятатимете все життя?
— Я не настільки вразливий, щоб якась картинка стояла перед моїми очима завжди. Багато сталося різних історій і протягом першої частини війни, й після повномасштабного вторгнення, про які можна буде розказати або колись написати в мемуарах.
При звільненні мого села хлопці, які безпосередньо їхали перед нами, підірвалися на мінах прямо перед заходом туди. Так склалася їхня доля. Це війна. Думаю, що можна всі події оцінити лише через деякий час після їхнього завершення. А коли кожний день наші хлопці героїчно б’ються, а деякі героїчно вмирають, розповідати якісь окремі історії не час.
— Яким для вас був ранок 24 лютого?
— Нас попереджали багато разів, що наступ почнеться у січні, потім — що 15−17 лютого, після цього — що от-от. Хоча хтось вважав, що нічого не буде. Напередодні одна людина сказала: «Можливо, сьогодні вночі». Оскільки дат вторгнення було названо багато, вже не було такого, що ти сидів і всю ніч чекав. І все ж таки залишалися сподівання, що вони не наважаться. Але проснувся від дзвінка колеги, а потім почув вибухи.
— І миттєво вирушили до Миколаєва. Процитую вас: «Я їхав до Миколаєва й усвідомлював, що можу звідти уже не виїхати. Адже бачив, як росіяни просуваються, і що ми не можемо їх зупинити — в такому темпі вони йшли. У мене було таке враження, що я жив для того, щоб загинути в Миколаєві. Знав: ми там битимемося до кінця, а вже після нас прийдуть ті, хто звільнятимуть території. Отакий у мене був настрій». Тобто ви чітко розуміли, що це може бути квиток в один кінець. Вам буває по-справжньому страшно?
— Мені не буває страшно за себе. А от коли бачу, що люди, яких знаю, з якими разом воюю, йдуть на бойове завдання, завжди тривожуся, щоб вони повернулися живими.
— У вас напевно є відповідь на запитання, чому рашисти так швидко зайшли на Херсонщину.
— У мене є. Просто не говорю про це зараз. Однозначно є багато питань. Росіяни дійсно зайшли дуже швидко. І не тільки в Херсон, а в Нову Каховку, Велику Олександрівку, Берислав, інші населені пункти. Вони лише дивом, завдяки героїзму наших бійців були зупинені в Миколаєві та під Кривим Рогом. Оборона на півдні була побудована практично на ходу. Вона не була підготовлена. Тому, звичайно, у мене є відповіді на деякі питання, а деякі ще треба знайти. Зараз просто немає часу.
— У вас на фейсбуці багато фотографій — ви, голова Миколаївської обласної адміністрації Віталій Кім і генерал Дмитро Марченко. Мешканці Миколаєва вважають, що ви втрьох зіграли ключову роль в тому, що місто встояло.
— Я вважаю, що Миколаїв встояв саме тому, що наші війська згуртував безпосередньо генерал Марченко. Коли все це почалося, він знаходився вдома у Києві. У той період він навчався в ад’юнктурі.
Скажу кілька слів щодо фейкових обвинувачень Марченка у низькій якості закуплених ним бронежилетів (кримінальна справа була відкрита у червні 2019 року, Марченко провів деякий час у слідчому ізоляторі). Ці бронежилети нормальні. В них хлопці зараз воюють.
Марченко в перші години сам попросився поїхати в Миколаїв. Потім був призначений комендантом міста й відповідав за його оборону. На початку ж взагалі лінії оборони не було. Просто російські війська хаотично йшли, а ми їх хаотично били. Марченко почав організовувати цю оборону. Я дізнався, що він там, і приїхав до нього.
Велику роль так само зіграв і Кім. Віталій дуже хороший організатор. Він також об’єднував навколо себе людей, багато допомагав військовим. Все, що треба було, він робив. Ще встигав підтримувати мешканців своїми зверненнями, це теж дуже важливо.
Ми втрьох на початку постійно щось планували й потім робили. Вважаю, що результат є.
Але не буду применшувати роль, наприклад, командувача оперативного командування «Південь» Андрія Ковальчука, який відповідав за весь південь — Херсон, Миколаїв та Одесу, і командирів бригад, в тому числі артилерійських.
— Зараз вся увага прикута до Бахмута, де наші воїни демонструють справжній героїзм. А що відбувається на півдні, який теж стратегічно дуже важливий для росії?
— Скажімо так, з військової точки зору там активних бойових дій немає. Тільки артилерійські дуелі. Але росіяни постійно знищують різними видами зброї — «Ураганами», «Смерчами», ствольною артилерією — Херсон і все правобережжя, яке окупували до цього.
Читайте також: «Я не очікувала, що в нас стільки людей люблять Україну», — мешканка Херсона
— Багатьох дуже хвилює тема колаборантів. Рано чи пізно ми звільнимо Донецьк, Луганськ, Крим. Що, на вашу думку, потім робити з тисячами «чиновників», вчителів, журналістів, які працювали на ворога?
— Це досить чутлива тема. До неї треба ставитися дуже серйозно. Я навіть, коли є час, читаю літературу про те, як розв'язували цю проблему після Другої світової війни.
У нас є закон про колабораціонізм. Він дуже жорсткий, вважаю. Тому що можна попасти під статтю за те, що ти був поранений, наприклад, і тебе ворог відвіз на своїй машині в лікарню, а ти йому за це заплатив. Є такі реальні випадки. Є випадки, коли у селищі зникало світло й люди просили окупантів, щоб ті допомогли привезти електриків. За цю допомогу росіяни просили якісь пляшки з горілкою. Це теж можна розцінювати як співпрацю.
Ми маємо зрозуміти, що треба чітко розрізняти колабораціонізм і виживання. Дуже важливо, щоб зараз наші правоохоронні органи не почали займатися показниками й притягати та шантажувати людей, або ще, не дай Бог, якісь корупційні моменти в цьому вишукувати.
Якщо людина агітувала за «русский мир», за псевдореферендуми та інше, причому без погроз, суто по своєму бажанню, це вже є колабораціонізм. Інша справа, коли їй пістолет приставляли до скроні: «Зараз ми твою сім’ю знищимо або йди агітуй, голосуй, мітингуй».
Тому треба дуже серйозно до цього підійти. Давайте реально дивитися на речі. От ми людей спочатку не змогли захистити, наприклад, в Херсонській області, а потім прийшли й кажемо: «Ви колаборанти». За те, що вони ліки або їжу брали в окупантів, хоча більшість залишалася нашими громадянами.
Якщо говорити про Донецьку та Луганську області, там набагато все складніше, бо пройшло дуже багато часу. Багато людей, які у 2014-му вітали війну, яку російська федерація розв’язала проти України, які зараз хочуть жити десь в росії. Там треба встановлювати особливий режим і дивитися, хто буде нести відповідальність, а хто отримає амністію. Це вже буде завданням для чинної влади.
Взяти й просто всіх посадити до в'язниці ми не зможемо, хоча закон, який у нас зараз є, каже, що це була співпраця з окупантами. Але люди можуть поставити питання: а що нам треба було робити ці вісім років?
— Участь білоруської армії у війні можлива?
— Ми маємо виходити з того, що так. Але також маємо враховувати, що лукашенко хитрує, намагаючись уникнути цього. І не тому, що він не хоче, а країна хоче. Між росіянами й білорусами є різниця. В росії, за нашими даними, 73−85 відсотків населення підтримує війну з Україною. А білоруси навпаки — трохи понад 70 відсотків не підтримують. Також їхні військові — деякі підтримують, а деякі ні. Тому лукашенко розуміє, що може статися всередині країни й що з ним може статися, якщо він ту невеличку армію, а у нього 40−45 тисяч, з яких боєздатних 15 тисяч, заведе в Україну. А може і не статися. Він сам не знає. Бо вже ж були прецеденти. Ми пам’ятаємо, як після виборів у серпні 2020 року люди виходили на вулиці.
Поки це його стримує, але кремль вже починає лукашенка попереджати, щоб він не хитрував. Думаю, це було у тому числі й вбивство міністра закордонних справ Макея. Тому нам не варто сподіватися на те, що лукашенко може втриматися. Треба готуватися до того, що білорусь може вступити у війну. А потім або паралельно працювати з їхнім населенням. І хай вже вони далі роблять свою справу.
— У вас є відповідь на запитання, чому росіяни такі нелюди? Вони вважають, що у них ніби така велика культура, така історія. Але чому вони коять звірства, які взагалі за межами свідомості?
— Думаю, це особливості російського народу. Ми можемо згадати, як ця країна знищувала козацтво, яке воювало разом з російською імперією проти інших країн, як вони нам більшовизм нав’язували, як знищували нашу державність. Ми знаємо, що саме росіяни зробили у нас геноцид у 1932−1933 роках. У нашій історії багато таких випадків.
Тому не знаю, чому ми вважаємо, що вони мають бути кращими, ніж такі, якими вони є. Очікувати від них якоїсь людяності, дивлячись на їхню історію, я б не став. Думаю, що вони ще навіть не показали все, на що реально здатні. Це наші Сили оборони їх стримують і не дають розкритися на повну. Бо вони завжди боялися сили й бояться її досі.
— Ви кажете, що вони ще не показали, на що здатні. Так куди ж більше?
— Я маю на увазі, що ми бачимо зараз події тільки в рамках України. А якщо вони б почали захоплювати більші території? Вони ж розраховували захопити нас швидко, а далі пішли б в Молдову, Польщу, Румунію, Словаччину, Чехію, країни Балтії, я впевнений. А це ще більше людей, які були б втягнуті у війну, більше горя та руйнувань. Україна взяла на себе цей удар і захистила інших. Багато хто це розуміє, але деякі не розуміють, бо ця війна від них далеко. Тому кремль погрожує ядерною зброєю, яку може використати, якщо складуться обставини. Ми маємо це теж враховувати. Тобто від росіян слід очікувати будь-якої капості.
Читайте також: «Війна для нас закінчиться, коли буде повністю перезавантажений російський режим», — Павло Клімкін
— Захід зараз переймається долею постпутінської росії. Що на неї чекає?
— Наша мета, звісно, щоб росія розпалася на кілька країн, щоб її пригнічені малі народи стали незалежними. Може, декому за кордоном було б вигідно, щоб російська ядерна зброя залишилася в одній-двох державах після розпаду. А нам — щоб російська федерація розпалася на багато уламків, як колись Радянський Союз. Щоб вони жили як рівні сили. Зараз це велика країна, яка має великий ресурс і може погрожувати іншим країнам, і не тільки погрожувати, а й приходити їх вбивати. А російський народ вважає себе кращим за інших. Притому, що нормально там живе тільки еліта й незначна частина населення в деяких відносно розвинених містах.
Але найбільший внесок в бюджет дають саме ті бідні народи, за рахунок яких паразитує верхівка кремля. Тому вважаю, що розпад російської федерації має бути метою будь-якого українського політика. Що б він не робив, в якій би сфері не працював — національна безпека, охорона здоров’я, енергетика, — результатом має бути одне — розпад росії.
— Про що ми з вами говоритимемо за рік — про війну чи про відновлення України?
— Думаю, це будуть паралельні речі. Дуже складно прогнозувати. Але впевнений, що перемоги швидко не буде. Думаю, що ще певний час ми будемо говорити й про війну теж.
Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос