До 24 лютого Маріуполь був дуже гарним містом. А потім розпочалася велика війна. Жителі Маріуполя одними з перших в Україні відчули всі принади «руського міра» на собі. Місто знаходилося під постійними бомбардуваннями. Окупанти буквально стирали його з лиця землі. Незважаючи на страх і жахіття, які там відбувалися, в Маріуполі ще деякий час тепліло життя. Люди намагалися якось виживати, не забуваючи допомагати близьким і зовсім не знайомим людям, і навіть освідчувалися в коханні.
Дмитру Гавро лише 21 рік. Коли почалися обстріли Маріуполя, хлопець, ще будучи студентом медичного університету, вирішив, що має рятувати поранених. Через його руки пройшли сотні маріупольців, у багатьох з яких були настільки страшні травми, що непідготовлена людина від одного їхнього виду просто втратила б свідомість. А Діма витримав. Кілька тижнів до того, як росіяни увійшли у місто, він під постійними бомбардуваннями рятував людей.
— Дмитре, ви пам'ятаєте, як для вас почалося 24 лютого?
- Я відпочивав після зміни. А рано-вранці батьки мені сказали, що почалася війна. Я не повірив. Яка може бути війна? Може це помилка? Але, на жаль, це не було помилкою.
Я одразу ж вирішив, що піду до ЗСУ. Але поки біг на роботу до обласної лікарні, щоб сказати, що йду на фронт, дорогою зустрів багато знайомих, серед яких були й військові. Вони мене почали відмовляти. Мовляв, я як медик зараз буду потрібнішим. Так я й залишився працювати у лікарні.
— Ви ж на той момент, як і зараз, були студентом медичного університету. Ви готові були на практиці допомогти людям з дуже складними травмами?
— Я тоді працював у приймальному відділенні невідкладної допомоги і мені доводилося бачити різне. Хоча, звичайно, раніше я ніколи не стикався з ампутаціями, пацієнтами з осколковими пораненнями. Таку практику отримав у Маріупольській лікарні вже після 24 лютого. Поранені надходили справді з дуже тяжкими травмами та пораненнями. Вперше, наприклад, побачив, коли в людини кінцівки тримаються буквально на клаптику шкіри. І рішення, що робити в такій ситуації, як допомогти, треба було ухвалювати дуже швидко.
— Чи багато поранених людей пройшло через ваші руки першого дня 24 лютого?
— Так. До нас везли поранених з усієї області. Був дуже великий потік — тільки цивільні, жодного військового спочатку серед поранених не було.
— Ви тоді фактично оселилися в лікарні, бо Маріуполем пересуватися через постійні обстріли було небезпечно…
— Так, я жив увесь цей час у лікарні. Лише раз на добу міг дозволити собі збігати додому, щоб дізнатися, чи живі мої батьки. Зателефонувати не було можливості через відсутність зв'язку.
Ми у лікарні спали хто де, і коли це виходило. Я, наприклад, спав у коридорі на матраці. Головне було лягти там, де нема скла. Інакше будь-який приліт міг стати фатальним — можна дуже серйозно поранитися розбитим склом.
— Чи була в перші дні великої війни у Маріуполі паніка? Що говорили люди?
— 24 лютого у місті особливої паніки ще не було. Люди просто не могли усвідомити, що це можливо, щоб у 21 столітті почалася така війна в центрі Європи. Було відчуття, що все це відбувається десь там і незабаром закінчиться. Що росіяни постріляють, а до нас не дійдуть. Але трохи пізніше, коли росіяни почали жорстко обстрілювати сусідні селища, наприклад Сартану, прийшло все-таки розуміння, що це справжнісінька війна. І тоді почався хаос. Тоді ж з'явились і мародери серед своїх. Їх було не так багато, але вони все ж таки були. Якось до нас, наприклад, привезли чоловіка без ноги з торговельного центру, який розташований неподалік нашої лікарні. Він якраз був у цьому ТЦ, коли туди прилетіло. Ще пізніше до лікарні прибігла дружина цього чоловіка з донькою з пакетом, набитим роутерами. Особисто в мене склалося враження, що цим людям важливіше було після прильоту набрати собі роутерів, ніж з'ясувати, як після вибуху почувається рідна людина.
— Життя в місті ставало з кожним днем все гірше і гірше, — згадує Дмитро Гавро. — Не було навіть елементарної води. Нам пощастило, що березень був дуже сніговим та холодним. Це врятувало багатьох людей. Ми набирали сніг і розтоплювали його: можна було і попити, і вмитися. З харчовими продуктами взагалі було лихо — вони просто закінчувалися. А магазини не працювали. Не було де купити їжі. Нам допомагали українські військові, які ділилися з нами тушкованкою. Ми висипали банку тушкованки в каструлю води з розтопленого снігу і виходив такий собі мінісуп.
— Пам'ятаєте той день, коли росіяни обстріляли пологовий будинок?
— Так, звичайно. Це була саме моя зміна. Ми не знали, що відбувається в місті, і раптом до нас прийшла одразу така велика кількість вагітних жінок у сльозах.
— Стривайте, ці жінки йшли до лікарні своїм ходом?
— Так, частина жінок із розбитого пологового будинку прийшла до нашої лікарні пішки. Вони всі були у страшному психологічному стані. Плакали, нічого нормально пояснити не могли. Що сталося, зрозуміти було неможливо. Насилу серед породіль знайшли жінку, яка була в більш менш адекватному стані, і тільки тоді дізналися від неї, що росіяни обстріляли пологовий будинок. Їм сказали: всі, хто може йти — йдіть самостійно у бік обласної лікарні. Вивезти звідти на транспорті всіх поранених жінок було нереально. Вже пізніше до лікарні почали привозити важчих породіль із пологового будинку.
— Вам щось відомо про кількість загиблих унаслідок теракту у маріупольському пологовому будинку?
— Складно сказати. Там склалась така ситуація, що завали пологового будинку розбирати не було кому. Та й це було дуже небезпечно, бо обстріл тривав.
— А ви особисто бачили героїню багатьох фоторепортажів, дівчину-блогерку, яка потім несподівано переїхала до росії і почала розповідати про «звірства азовців»? Чи вдалося з нею поспілкуватися?
— Так, я особисто її бачив. Вона отримала сильний шок, постійно перебувала в стані паніки. Ми ні про що з нею не говорили. Та й навряд чи вона могла б тоді щось розповісти.
— Діма, ви людина досить молода. Як вам удалося пропустити через себе стільки горя, скільки ви побачили за ці дні, і не зламатися?
— Адреналін допоміг мені абстрагуватися повністю від усього, що відбувається довкола. Якби намагався якимось чином пережити кожну смерть, я, швидше за все, вже лежав би десь серед своїх пацієнтів. Насправді це все дуже важко пережити. Та кількість трупних мішків, які ми виносили з лікарні, дуже сильно б'є по психіці.
— Які найстрашніші травми ви побачили, працюючи у Маріупольській обласній лікарні під постійними обстрілами?
— Найстрашніші? Це колись привозили людей з повністю розпорошеним животом, коли всі внутрішні органи назовні. Згодом, пам'ятаю, привезли 16-річного хлопчика. Хлопці грали у футбол, коли росіяни обстріляли спортивний майданчик. Так от, у цього хлопчика рука та нога висіли тільки на клаптях шкіри. Була ще одна страшна травма — у працівника водоканалу, який намагався відновити подачу води. Його привезли до нас із відкритою черепно-мозковою травмою. Ми намагалися його реанімувати, але безуспішно.
— Скільком маріупольцям ви надали допомогу після 24 лютого?
— Мабуть, через мої руки пройшло понад сімсот людей. Це було з 24 лютого до 12 березня.
— 16 березня вам удалося виїхати з Маріуполя?
— Так. Саме цього дня росіяни обстріляли Маріупольський драмтеатр. Трохи раніше, 12 березня, коли чотири російські танки заїхали на територію і оточили лікарню, я разом із ще трьома товаришами вирішили втекти.
— А до самої лікарні росіяни заходили? Може, ви знаєте, що там відбувалося після приходу окупантів від своїх колег, товаришів?
— Так, вони заходили до лікарні, шукали українських військових. Мені розповідали колеги, що виявлених у лікарні військових, бійців тероборони рашисти кудись вели і розстрілювали.
А потім окупанти почали влаштовувати у лікарні шоу для російського телеглядача. Привозили якісь ліки — одну коробку, дають до рук комусь із лікарів і той під дулом автомата говорив на камеру «слова подяки» загарбникам за допомогу лікарні. А за допомогою медикаментів, які знаходились у цій коробці, навіть одній людині не можна було допомогти.
— Дімо, після всього, що ви бачили, виходячи з того, що ви знаєте про те, що творили і творять окупанти на українській землі, — якби до вас на операційний стіл потрапив російський солдат, ви стали б йому рятувати життя?
— На жаль, у такій ситуації ми зобов'язані допомогти будь-якій людині. Як би я вчинив? Хотів би запустити йому по венах якийсь препарат, від якого б він більше не прокинувся. Але, швидше за все, я б йому надавав допомогу, як звичайній людині. Я просто ніколи не перебував у такій ситуації.
— 16 березня вам удалося покинути Маріуполь. Яким ви його побачили того разу?
— Весь Маріуполь був усіяний трупами місцевих мешканців. Люди боялися під бомбуванням прибирати тіла. Це було буквально по всьому місту. Найбільше трупів лежало в людних місцях — гуртовий ринок, центральний ринок, Кіровська площа.
— Ви ж під бомбардуванням зробили пропозицію своїй дівчині Лері? Як ви з нею познайомились?
— До 24 лютого я, окрім того, що навчався у медичному університеті, був ще й ді-джеєм. Це моє захоплення. Якось Лера написала мені, що дуже хоче потрапити на мій виступ. Ми з нею почали спілкуватися та й з того моменту зустрічалися.
Рішення про те, щоб зробити пропозицію моєї дівчини я прийняв уночі. Тоді росіяни дуже обстрілювали нашу лікарню з «Градів». Все тряслося. Ми всі лежали на підлозі, затуляючи голови руками. І в цей момент я зрозумів, що зі мною може статися що завгодно. І я хочу, щоб кохана знала, що мої наміри були серйозними. І щоб вона пам'ятала про це, знала, що я її кохаю.
Вранці я прибіг до її під'їзду. Лера вийшла назустріч. Запитую без жодної передмови: «Ти будеш не проти вийти за мене заміж?» Лера розплакалася і запитує: «Це серйозно?». Я ствердно відповів, і вона сказала «так». Ми домовилися, що весілля та обручка будуть після того, як закінчиться війна.
— У вас не вдалося виїхати з Маріуполя разом?
- Так, я виїхав першим. Довелося проїхати повз 21 російський блокпост. На кожному блокпості мене роздягали, шукали патріотичні татуювання. Окупанти з чоловіками взагалі поводилися дуже грубо. Вони залазили в телефони, знаходили особисті листування.
Лера змогла приїхати до мене лише у травні. Зв'язку з нею не було, і я не знаходив собі місця. А коли від спільних знайомих дізнався, що вона жива і з нею все гаразд, організував її евакуацію з Маріуполя. Нині ми разом. Якийсь час я працював у Дніпрі, у лікарні імені Мечникова. На даний момент працюю у Маріупольській обласній лікарні, яка переїхала до Києва.
— Як ви вважаєте, чи вдасться вам повернутися до рідного Маріуполя?
— Так звичайно. Я не сумніваюся, що Маріуполь повернеться до України. А зараз у Києві я наберуся досвіду, щоб повернутися до рідного міста та допомагати своїм землякам.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію військової медсестри з Полтавської області, яка загинула у Маріуполі.