Воєнний кореспондент команди «ТСН» («1+1») Алла Хоцянівська, як і її колеги-журналісти, - авторка сюжетів про гучні розслідування воєнних злочинів росії на території України. Вона розмовляла з людьми, яких місяць тримали у задушливому підвалі школи села Ягідне, з тими, хто пережив окупацію Бучі, з людьми, які вивозять тіла наших героїв, що загинули в бою. Алла зізнається, що давно вже вичерпала свої емоційні сили, але продовжуватиме розповідати про злочини росіян.
В інтерв'ю «ФАКТАМ» Алла Хоцянівська зізналася, чого боїться найбільше, що змушує її плакати та що у її житті зникло назавжди.
— Алла, що ви відчуваєте зараз, коли велика війна триває вже понад 11 місяців?
— Нам треба запасатися силами та терпінням. Ми всі виснажуємося, але попереду ще найголовніші битви, довгий шлях, який треба пройти, будучи готовим до всього. Так, це не буде так швидко, як всі ми хочемо. Але зараз нам треба в першу чергу бути тилом, підтримкою для військових, які борються за нашу країну.
— Вам вдається бути сильною?
— Складно. Це як в усіх — один день ти сильний, другий — в розпачі. Всі крізь це проходять. Але знаходити сили потрібно, у нас просто немає вибору. І чи можу я на щось нарікати, коли військові в окопах, під постійними обстрілами, величезна кількість людей втратила дім, втратила рідних…
— Коли ви вперше попали на війну?
— Це був 2015 рік. До цього я ніколи не бувала на Донбасі. Я сама з Бердичева Житомирської області. У нас не було ні знайомих, ні родичів на Донбасі. Але за вісім років міста, села, люди, які там живуть стали для мене наче рідними. Дуже важко бачити, як ці міста, села, де я багато проводила часу, багато працювала, зараз знищує російська армія, просто стирає їх з лиця землі.
— Пам'ятаєте найпершу поїздку?
— Це було відрядження у Маріуполь. В нашій редакції примусово ніхто ніколи не їздив у відрядження на війну. Висвітлювати події на фронті — це абсолютне добровільне рішення журналіста. Для мене це було щось невідоме, нове. Я їхала, тому що хотіла побачити все, що відбувалось тоді на Донбасі, на власні очі. Це якоюсь мірою була журналістська цікавість. Можливо, я навіть не усвідомлювала те, що відбувається насправді. Тоді навколо Маріуполя були бойові дії. Пам’ятаю, ми знімали в Широкиному, а жили в Маріуполі. Їздили і в навколишні села, де була лінія фронту. За вісім років війни Маріуполь став для мене рідним містом. І те, що зараз з ним зробили росіяни, дуже боляче. Але сподіваюсь, що колись ми зможемо туди повернутися і все відбудувати.
Читайте також: «Я навчилася контролювати свій страх»: військкор Наталія Нагорна про роботу на лінії фронту
— Чи була історія, яка вас найбільше вразила в перші роки війни?
— Були ситуації, коли я втрачала знайомих, бачила смерть. Для мене все це було вперше і болісно. Пам’ятаю, ми працювали в Широкиному, де вже точилися бої. Я знімала хлопця з позивним «Ернесто» — дуже позитивний, усміхнений. Наступного дня почалися важкі бої і нас вже в Широкине не пустили, ми працювали біля шпиталю в Маріуполі. І от випадково від медика, що привозив поранених, я дізналася, що «Ернесто» загинув. Пам’ятаю, тоді я це дуже емоційно сприйняла. Це було вперше, коли я стикнулася зі смертю. Тоді прийшло і перше усвідомлення того, наскільки крихке наше життя.
— Психологічно тяжко і журналістам в тому числі. Як ви тримаєте свій емоційний стан?
— В журналістиці не працюють люди, які не вміють контролювати свої емоції. Я вже відпрацювала для себе якісь механізми, блоки, адже навкруги дуже багато стресових ситуацій і горя. Зрозуміло, що все пропускаєш крізь себе, але треба далі працювати. Хто не може працювати з таким навантаженням, не залишається надовго в журналістиці. Пам’ятаю, як ще в АТО на початку війни бачила жінку, яка лежала на землі в Станиці Луганській після обстрілу просто посеред дороги, і люди ходили, не звертаючи на неї уваги. Мені здавалось, що я дуже емоційно міцна. Але після початку великої війни і горя, яке вона принесла, зрозуміла, що якою б сильною не була, не можна повністю контролювати свій стан.
Читайте також: «Ми їх повбиваємо!»: військкор Тетяна Наконечна про зйомки під Бахмутом
Я тільки закінчила роботу над документальним фільмом про Бучу. Кілька місяців працювала над цим проєктом, розшукувала людей, які тоді постраждали. Я писала з ними інтерв’ю, ледь стримуючи сльози, потім шифрувала, дивилась відео і знову сльози на очах. Писала текст, монтувала — сльози, сльози… Ці історії неможливо сприймати з холодним серцем, адже це стосується кожного з нас, це могло статись будь з ким. Те, що пережили герої мого проєкту просто не вкладається в голову, це важко навіть усвідомити до кінця, що все це можливо у 21 столітті. І найголовніше моє завдання зараз — документувати ці свідчення, розповідати про воєнні злочини росіян. Це історичні факти, які ми маємо зафіксувати.
— Яким було ваше 24 лютого?
— Як і більшість людей в нашій країні в ту ніч я спала. Мене розбудив дзвінок колеги, яка сказала: «Алло, прокидайся, почалася війна!» Я взяла свій тривожний наплічник…
— Тобто ви готувалися?!
— Я, як багато хто, до кінця не вірила, що війна набуде таких масштабів. Єдине, чого завжди боялася і думала зі страхом — бомбардування. Як на мене — найстрашніше, що є в цій війні… Так от, 24-го я взяла свій наплічник, поїхала на роботу і залишилась там. Перший місяць жила на роботі — бо була комендантська година, часті обстріли. Багато хто тоді на каналі ночував в підвалі. Зранку ми підіймалися в ньюз-рум чи виїжджали на зйомки. Я знімала, як ракети або їх уламки влучали в будинки в Києві, і в якийсь момент в метрах 500−800 від мого будинку був приліт. Це був реальний момент страху. В цей час я якраз була вдома. Тільки поснідала, почула звук ракети й зразу вибух. За секунду я вже одягнута опинилась в коридорі. Потім трохи заспокоїлась і поїхала знімати про це сюжет. Після цього був момент, коли я перестала відчувати безпеку дома, але потім це минуло.
— Ви знімали сюжет про один з найстрашніших злочинів росіян — катівню в Чернігівській області.
— Знаєте, це історія — наче враження, що у тебе виймають серце. Російські військові влаштували катівню в селі Ягідне. В підвал вони зігнали все село і тримали місяць людей в жахливих умовах. Люди не могли нормально сходити в туалет, не мали змоги помитися, був страшний сморід, не було їжі. Літні люди помирали просто в підвалі від задухи. Коли я спілкувалася з цими людьми, розуміла, що вони вижили, але не пережили. Не знаю, скільки часу їм ще знадобиться, щоб оговтатись від пекла, в якому вони були. Місяць вони знаходились у повному вакуумі, розуміючи, що кожної секунди їх можуть вбити.
— Чому їх там тримали?
— Це був шкільний підвал. На верхніх поверхах росіяни облаштували свій штаб, де і жили. А знизу розмістили місцевих. Вони були для них як щит, розуміючи, що українські воїни не будуть бити по школі.
Не знаю, де люди знайшли сили, щоб вижити. Вони навіть намагалися влаштувати побут. Домовилися з окупантами і когось випускали, щоб приготувати якусь їжу.
Коли росіяни відступили, люди ще день сиділи в підвалі, не розуміючи, можна їм виходити чи ні. Просто боялись. А потім зайшла українська армія.
Читайте також: «Я бачила, як палав мій улюблений будинок»: військкор Марія Малевська про роботу у прифронтовому Харкові
— Чи зможемо коли-небудь пробачити?
— Я особисто не зможу. Для мене росія і росіяни — це абсолютний морок. Країна, яка перестала існувати 24 лютого.
— Що для вас зникло назавжди?
— Війна нас всіх змінила. Тепер я дивлюся на певні речі по-іншому, наприклад, тепер розумію, що все справді важливе може поміститися в наплічник. Матеріальні речі перестають мати вагу. Тільки людське життя. Життя кожного українця.
Читайте також: «Росіяни не рахують людей. Це якесь шалене стадо»: воєнкор Юлія Кирієнко про бої під Бахмутом
Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.