Тетяна Кісіль із села Раделичі на Львівщині каже: відколи життя її 36-річного коханого чоловіка Василя з позивним «Тигр» забрав ворожий снаряд, відтоді для неї наче спинився час. Чи не щодня вона із квітами йде до кладовища на його могилу, щоби наговоритись, виплакатись… Пригортає міцно 5-річну донечку Вероніку, яка мов дві краплі води схожа на тата й миттю подорослішала, дізнавшись, що він тепер янгол і з небес піклується про найрідніших. Старшого солдата, який до останнього патрону боронив країну, командування 80-ої десантної бригади, що з перших днів б'є ворога і веде бої з елітними підрозділами росіян, подало на нагородження орденом «За мужність» III ступеню. Проте рідні та близькі створили петицію на сайт президента та збирають підписи для присвоєння Василю звання Герой України посмертно, адже він заслужив цю нагороду.
— Знаєте, мого коханого Василя так любили люди, що навіть пропонували йому йти на голову села, але він не хотів якоїсь публічності. Нині ж він публічна людина. Скрізь висять його фотографії, всі про нього говорять як про героя. Тільки дуже боляче, що все це у минулому часі, — зі сльозами на очах розповідає «ФАКТАМ» дружина героя Тетяна Кісіль. — Василь — найкращий та найдобріший чоловік… Там дуже великі серце та душа, про кожного він піклувався. А ще він був занадто чесним, справедливим, понад усе ненавидів брехню. Мені здається, що нема того, кому б він відмовив у допомозі.
У 2008 році Василь закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю «Історія». Того ж року пішов на строкову службу, потім служив в органах внутрішніх справ України, а згодом — у Нацполіції. У 2019 році Василь здобув вищу юридичну освіту у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки в Луцьку. У вільний час займався футболом, грав за рідне село, любив співати та грати на музичних інструментах, зокрема, на баяні, відпочивати з родиною та друзями…
— Як ви познайомились з майбутнім чоловіком?
— Ми обоє з Раделичів, але після школи я поїхала навчатись на лікаря в інше місто, тому рідко бувала вдома. Але від долі, як то кажуть, не втечеш. У 2013 році ми із Василем таки зустрілись у спільній компанії у рідному селі. Почалось все з дружби. Та ще більше пізнавши хлопця, я зрозуміла, що це моя людина. Через три роки ми побрались. Коханий працював у поліції у Львові, я ж у місті Лева проходила інтернатуру. Близько двох років ми жили на квартирі, і це був найкращий час, проведений разом. Все так емоційно, ніжно, ми кохали один одного понад усе. Часто влаштовували романтичні вечори, будували великі плани. Нині ж ці спогади водночас такі дорогі й такі щемливі, до сліз, інколи до болю, розпачу.
У 2017 році Василь пішов з поліції, тому підробляв на будівництві. Невдовзі в нас народилась Веронічка. Василь, моя сестра й мама — всі були зі мною на пологах. Чоловік робив масаж, подавав воду, проявляв справжню гіперопіку. А коли на світ з'явилась донька, від щастя розплакався. Мені здається, що у той момент наша родина ще більше зміцнилась. Ми будували наше сімейне гніздечко. Василь розробив креслення, майже завершив будівництво нашого будинку, вкладаючи туди душу, ми мріяли про другу дитину. Та всі ці плани зруйнувала клята війна…
— Коли Василь прийняв рішення йти служити?
— Дехто йде туди за адреналіном або тому, що всі йдуть. Мій Василь прийняв це рішення з тверезою головою, він розумів, що його чекає, він знав, як себе поводити в небезпеці. В мене 25 лютого був день народження. Василь привітав, після чого повідомив, що йде боронити країну. Мовляв, хто ж як не ми… Запевнив, що все з ним буде добре й обов’язково повернеться.
Наступного дня чоловік поїхав до райцентру Миколаїв, записався у територіальну оборону, після чого став бійцем 80-ої бригади. Спочатку він ніс службу на Львівщині, проте іноді на кілька годин їх відпускали додому. Далі Василя забрали в Житомир, разом з іншими дружинами ми їздили на зустріч із коханими. Тоді, у серпні, я востаннє бачила чоловіка. Він, як завжди, сказав: «Я обов'язково повернусь. Донечці передай — цьомики-бомики». Вже зовсім скоро Василь із побратимами вирушили на південь, вони звільняли Снігурівку та інші міста й села. Про бойові дії чоловік мало зі мною ділився, не любив жалітись. Він навіть у тому пеклі турбувався про нас…
— Що вам відомо про обставини загибелі чоловіка?
— Ніщо не віщувало біди. Коханий повідомив, що його не буде на зв’язку, бо має виконувати бойове завдання. Вже 6 жовтня мені стало відомо, що побратим чоловіка у лікарні після контузії, а мій Василь безвісти зниклий. Звісно, жевріла надія на диво… Але воно не сталось. Після кількох днів очікування мені офіційно повідомили — Василь загинув 5 жовтня під час виконання бойового завдання в районі села П'ятихатки на Херсонщині. Вони їхали на броньованій машині «Козак». Плюс ще танки з ними було два. Але якось так сталося, що російських військ там було набагато більше. І вони почали обстрілювати наші «Козаки», наші танки … У бронеавтомобіль, у якому Василь був з побратимами, влучив російський артилерійський снаряд. Також в тому бою загинув ще один воїн з нашого району — Василь Кордюк, його дружина також створила петицію, як і я, де просить Володимира Зеленського надати нашим коханим чоловікам звання Герой України посмертно.
— Ви довго не могли повірити у те, що сталось… Знаю, що були на упізнанні. Важко уявити, що пережили.
— Так… Знаєте, коли мені повідомили, що чоловіка не стало, я не могла спочатку повірити. В голові постійно лунали його слова: «Я повернусь, кохана, дочекайся». Сказала тоді — поки не побачу Василя, не прийму цю звістку. Його тіло привезли на батьківщину 14 жовтня. І я наважилась на процедуру упізнання… Рідний шрам на холодній руці. Так, це був мій чоловік. На згадку про Василя ми вдома створили куточок пам’яті з його фотографіями та військовими атрибутами — це військовий берет, прапор України, прапор 80-ої десантно-штурмової бригади. Василь для мене — Герой. Він Герой для моєї донечки, для всієї нашої сім’ї. Я щиро вірю і чекаю, щоб він увійшов в історію і його подвиг не забули, вшанували.
Підтримати петиції можна за цим посиланням або за цим посиланням. А також за допомогою QR-кода:
Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, як мама загиблого героя-десантника, який ціною життя врятував побратимів, на його честь зробила собі татуювання.
Читайте також: «Вона як ніхто заслужила цю нагороду»: брат героїні «ФАКТІВ» просить для неї звання Героя України посмертно
Фото надала Тетяна Кірт