Воєнний кореспондент ICTV Олег Корнієнко зізнається, що мріє зустріти перемогу у звільненому Донецьку. Вже восьмий рік репортер їздить на фронт, побував в найгарячіших його точках. Нещодавно Олег повернувся з Бахмута. Каже, що українські військові не збираються відступати, попри тяжку ситуацію. Під час роботи знімальної групи був обстріл авіації та «Градами». «Будь-якої миті чекаєш на приліт, але це наша робота…» — каже Корнієнко.
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» воєнний кореспондент розповів про страшні кадри з Бучі, поранення водія своєї команди та емоційний зрив.
— Я почав їздити на фронт у 2016 році, — розповідає Олег. — До цього моменту ніколи не працював військкором. Своєю «хрещеною мамою» фронту називаю Юлію Кирієнко — тоді військкора каналу ICTV, яка запропонувала мені поїхати на Донбас і перший тиждень допомагала мені працювати. Бо коли ти вперше приїжджаєш на фронт, це важко й не дуже зрозуміло, як все працює. Перший тиждень у мене був суцільний стрес: я нічого не їв і не спав.
— Страшно було?
— Коли я повернувся до Києва, одна колега теж запитала про страх. Я відповів: «Ні» — і це було чесно. Мабуть, тоді на фронті у мене ввімкнулась «психологічна» броня. Насамперед я думав про якісь організаційні моменти, а на страх просто не було часу.
— Так і залишилось?
— Зараз я теж надягаю свою психологічну броню. Страх приходить, коли повертаєшся з фронту. Йде переосмислення пережитого. Я дуже важко відхожу після поїздок. Краще, щоб мене в перші дні взагалі ніхто не чіпав. Просто тут, в спокійній обстановці, повністю усвідомлюєш, яке пекло відбувається на фронті. Але «добиває» зсередини розуміння, що ти, на відміну від воїнів, в будь-який момент можеш розвернутися й поїхати у відносно безпечне місце. Війна взагалі загострює відчуття справедливості. А зараз, під час повномасштабного вторгнення, ще більше.
— Як ви справляєтеся з емоційним станом?
— Ходжу до психолога. Намагаюся зрозуміти, що всі не можуть жити війною. Але, відверто, я став досить жорстким. Хоча, напевно, мені зараз працювати легше, бо за плечима — набутий досвіт АТО і ООС. А ось колегам, які до цього не працювали на фронті, не раджу їхати, зараз не час вчитися. Ми працюємо на межі військової журналістики та безпеки країни. Військкори — джерело інформації про те, що відбувається на фронті. Треба розуміти, як її використовувати. А головне — не нашкодити при цьому бійцям. Щоб після відзнятого матеріалу всі залишились живі.
— На деякий час ви пішли з військової журналістики. Чому?
— Був 2020-й рік, лінія фронту вже стабілізувалася. Я відчував, що не знаходжу слів, щоб по-новому передати події. Здавалося, говорю одне й те саме. І я пішов, а повернувся у військову журналістику з повномасштабним вторгненням.
— Де ви його зустріли?
— У мене вже давно проблеми зі сном. Але ніч на 24 лютого 2022 року я… проспав. Може, організм відновлювався після ковіду. Прокинувся о шостій ранку та на автоматі увімкнув новини. І тут чую: «Війна». Я живу біля аеропорту «Жуляни». Швиденько зібрав наплічник і пішов туди. Потім зробив тест на антиген і вирушив на роботу.
— Ви передбачали, що повномасштабне вторгнення таки буде?
— Я гадав, що воно станеться на Донеччині. Тому й ніяких «тривожних валізок» не збирав. А от вторгнення на Київщину, Харківщину було зовсім неочікуваним. Особливо застосування авіації — вперше за дев’ять років війни я з цим стикнувся.
— Багато хто з журналістів в перший місяць великої війни жили на каналах. Ви повернулися до дому?
— В першу ніч — так. Але я майже не спав. Пам’ятаю, що «переїхав» у коридор. Під вікнами я чув автоматні черги — це, мабуть, було ДРГ. Були вибухи та перестрілка біля «Берестейської». За пів ночі просто зі свого вікна я зняв сюжет. Пам’ятаю, що 27 лютого була оголошена триденна комендантська година. Збираючись на канал, я одягнув свій старий бронік і пішов Повітрофлотським проспектом, де на дорозі стояли розстріляні машини. Тихенько почав їх знімати, це побачили військові й підійшли до мене. Зрозуміло, що я діяв небезпечно — по місту ловили ДРГ і військові виконували свій обов’язок. Під дулами автоматів мене поставили на коліна, перевірили всі мої речі. Змусили розстібнути куртку, оглянули бронік, я показав своє посвідчення. Чесно, було страшно. Потім сказали мені: «Біжи бігом». Пам’ятаю, що я біг на роботу просто під будинками. І з того часу я майже місяць не жив вдома.
— Де ви спали?
— Бувало, ночував в монтажних кімнатах. Спочатку всі спали на стільцях. Потім з’явилися надувні матраци. Я приніс з дому ковдру. Коли була сирена, всі спускалися у підвал — там нам довелося провести кілька ночей. Дивно, було важко, але виснаженості та втоми не відчував.
— Бо все відбувалося на адреналіні?
— Так. І головне, було розуміння того, що ти робиш. А в березні ми почали їздили на київський фронт. У другу поїздку наша група потрапила під обстріли. Це було на Броварському напрямку. Ми поїхали до хлопців з 72-ї бригади. Тільки вийшли в поле, по нас почало працювати шість САУ. Сховатися нікуди. Поруч — маленьке село на кілька дворів. Ми посиділи під забором, зрозуміли, що треба тікати. Згодом військові жартома нам подякували, бо вони полювали на ті САУшки десь тиждень і тільки в наш приїзд їх вирахували й знищили.
— Зазвичай ви їздите на фронт втрьох?
— Так, я, оператор та водій. Ми виїжджаємо машиною прямо з Києва. Пам’ятаю, перед Новим, 2023 роком була моя черга їхати на фронт. А у мене відчуття, що не треба цього робити. В неділю виїжджати, а у мене таке, що просто бери й виходь з машини посеред Харківської траси. Але таки приїхали на Донеччину. Я домовився, що будемо знімати в Лимані. Перед самим містом нас зупинила поліція, й мені довелося в телефонному режимі домовлятися, щоб нас пропустили. І от, коли ми з оператором вже заходили у стабілізаційний пункт, вдарив «Ураган». Водій тільки паркувався. Машину розбило, а його поранило. Слава Богу, поряд були медики й стабілізували його, він був поранений в руку. В той же тиждень ми поїхали в інший населений пункт, нам прислали другу машину. І снаряд впав на відстані 50 метрів від нас! Нас врятував танк, який ми пропустили. Якби не він, удар був би по нас.
— Знаю, ви нещодавно повернулися з Бахмуту. Яка там ситуація?
— Вона постійно змінюється. Не можу казати про всі підрозділи, які там є, але те, що я знаю: хлопці не виходять. Є ще шлях, який росіяни не тримають під вогневим контролем. Попередній раз я був у Бахмуті 16 січня. Ми заїжджали майже в центр міста та працювали десь пів години. Цього разу я до центру не доїхав — туди вже просочувалися ворожі групи. Ми були біля Опитного, чули стрілецькі бої. Приїхали о п’ятій ранку, а о шостій вже почала працювати ворожа авіація та «Гради». Навколо мене горіли школа та будинки. Зізнаюсь, вперше за час війни я пошепки молився. Коли снаряди лягають поряд, розумієш, що будь-якої миті може прилетіти. Та, з іншого боку, це наша робота.
— Ви були одним з перших журналістів, що потрапили в Бучу та Ірпінь після звільнення цих міст. Пам’ятаєте той день?
— Це було 2 квітня 2022 року. В той день ми збиралися знімати в Чернігівській області. Але нам подзвонили й сказали, що можна приєднатися до військових і поїхати до Бучі та Ірпеня. Тільки без операторів, бо місця було замало. Нас поїхало троє журналістів з телеканалів. Це жахливі спогади. Ми бачили тіла людей, що лежали по вулицях, а деяких самі знаходили в недобудовах. Це був якийсь житловий комплекс з вибитими вікнами. Ми заглянули всередину та побачили тіло хлопця років двадцяти. У нього були зав’язані руки й прострелена голова в будівельній касці, на якій написано «Воїн світла». В цей день ми знайшли дев’ять могил. Людей ховали просто в килимах. Недалеко лежав чоловік років п’ятдесяти. Коли я повернувся через день, він все ще там лежав. Знаєте, після Бучі я приїхав і годин шість просто сидів — важко було усвідомити й переосмислити масштаб жаху. Я тоді добу не спав, переписував сюжет декілька разів. На жаль, телебачення не завжди може передати, що ми бачимо. Деякі моменти досі стоять у мене перед очима. Наприклад, проходячи щодня повз одне й те саме місце на Повітрофлотському проспекті у Києві, бачу розбиті, скривавлені машини. Хоча їх давно вже там немає. Я сподіваюсь, що колись це піде з моєї пам’яті…
Читайте також: «Таке враження, що розстрілювали людей заради розваги»: у Бучі знайдено відео з обличчями окупантів, які скоїли жахливі злочини
— А чи зможемо ми колись пробачити?
— Для себе я ніколи не пробачу. Сподіваюсь, що після цієї війни наша нація не зробить помилки революцій 2004-го та 2014 років. І на своєму генетичному коді ми поставимо крапку в питанні, чи вороги для нас росіяни. В тому числі я їжджу на фронт, щоб не повторилася історія АТО та ООС, коли війною жили тільки журналісти та волонтери, військові. Я лізу в це пекло, розуміючи, що його треба показувати.
Проєкт «Репортери на війні» створений за участі CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
Нещодавно «ФАКТИ» розповідали про один з найгероїчніших епізодів боїв за Київ навесні 2022 року. В селі Дмитрівка наші оборонці розгромили ворожу колону з 14 танків і бронетранспортерів, в якій знаходилися путінські нелюді, що вбивали, ґвалтували та грабували мирних жителів Бучі.