В столиці попрощалися з оператором «Суспільної студії» Олексієм Ольховиком, який за понад чотирнадцять років роботи зняв сотні сюжетів, неодноразово їздив на передову і мріяв створити власний фільм про героїв цієї війни. Після повномасштабного вторгнення він змінив камеру на зброю та пішов боронити країну від окупантів. Військовий із позивним «Фокус» загинув у бою в Бахмуті — росіяни поцілили в українських військових із протитанкового гранатомета. На жаль, осколкові поранення виявились несумісними із життям. Олексію, на якого вдома чекали дружина та донечка Єва, якій 1 квітня виповниться рік, назавжди 39…
— Олексій працював оператором на різних телеканалах, а останнім місцем його робити стало «Суспільне». Дуже добре пам’ятаю нашу зустріч у 2020 році, коли я, власне, і дебютувала у професії журналіста, — розповіла «ФАКТАМ» подруга та колега загиблого Анастасія Жук. — В березні в нас був перший виїзд на зустріч евакуаційного літака з Балі. Це була моя перша зйомка на телебаченні. І моїм оператором став саме Олексій. Він заспокоював мене, повторював, що все буде добре і вдасться. Й, знаєте, спрацювало.
Згодом на телеканалі започаткували проєкт «Марафон на карантині». Ми знімали тематичні сюжети, часто їздили в інфекційні відділення саме з Олексієм, хоча операторів було багато. З ним було легко працювати, ми багато жартували, розряджаючи обстановку. У вересні 2020 року разом поїхали у відрядження на тиждень на передову. Працювали тоді на Світлодарській дузі, під Попасною. То було моє перше в житті відрядження, а в Олексія — саме на війну. Це настільки вплинуло на нас, що ми захотіли відзняти фільм.
— Про військових?
— Так. Це мала бути побудована на реальних подіях історія про бійців, які їдуть на передову. Ми з Олексієм обговорювали сюжетні лінії, кольори машин, бекграунд героїв, як їх звати. Працювали над сценарієм, але через напружений графік роботи бракувало часу довести задумане до кінця.
— Ви, мабуть, сильно здружились й стали не просто колегами.
— Так, найкращими друзями. Довіряли один одному все. З Олексієм завжди було весело, можна бути будь-якою, він завжди міг підтримати. В житті кожного з нас трапляються люди, які допомагають стати тими, ким ми хочемо стати. Й Олексій для мене був саме таким, він мені допоміг повірити в себе, підтримував у всіх починаннях. Знаю, що і я вплинула на товариша теж позитивно. Після роботи іноді з Олексієм ходили в кінотеатри, тому що обоє любили фільми. Не раз після перегляду обговорювали, який має бути кадр в сюжеті. Тобто він жив своєю роботою й дуже професійно виконував її. За що мав повагу та авторитет серед всіх, хто його знав, й, звісно, глядачів.
— Як Олексій Ольховик потрапив до війська?
— Під час останнього відрядження на Донбас до початку повномасштабної війни ми, звісно, обговорювали можливість масштабного вторгнення російської армії. Олексій тоді сказав, що в такому разі піде захищати Україну. Я не очікувала цього почути і зауважила, що він не має досвіду. Проте Олексій заявив, що тоді всі стануть військовими, бо постане питання захисту своєї родини та країни. 25 лютого друг пішов до військкомату, там йому відмовили через брак того ж досвіду. Але це не зупинило Олексія й невдовзі він став бійцем 241-ї бригади тероборони Києва. Отримав позивний «Фокус» через свою операторську діяльність, адже завжди, коли починає працювати камера, саме це слово означає початок зйомок. Ми постійно були на зв’язку з Олексієм, я переживала за друга.
Олексій воював, а я працювала воєнною журналісткою. Кожен був на своєму фронті. У вересні під Соледаром він отримав поранення — уламок міни потрапив у ногу. Лікування та реабілітацію проходив у Києві. І був радий можливості хоча б трішки побути зі своєю донечкою.
Так сталось, що мені потрібен був оператор, аби відзняти в Херсоні сюжет про дітей, яких росіяни примусово депортували. Олексій погодився, бо не приховував, що сумує за камерою. Після зйомок повернувся на фронт.
Останній раз я бачила товариша 31 січня у Костянтинівці на заправці, куди я приїхала у відрядження. Ми зустрілись і обмінялись шевронами. Мій «PRESS» друг причепив на флісову кофту, а його я постійно носила «на удачу». Не раз просила Олексія бути обережним, бо ми ще повинні зняти наш фільм й маємо чимало планів. На це друг відповідав, що з ним мій шеврон і все буде добре. Після загибелі Олексія я дізналась, що на грудях його форми був саме шеврон «PRESS». На жаль, не врятував…
— Знаю, що в Олексія залишилась маленька донечка, яку він обожнював понад усе.
— Коли вона народилась, він відпрошувався у командира і їздив до дружини. Щастю не було меж, він пишався нею, показував фото, на яких вона постійно усміхається. Дівчинка дуже схожа на свого татка. Олексій не раз казав: «Якщо щось трапиться, то ти хоч розкажи моїй доньці про мене». Але я цього слухати не хотіла. Відповідала, що ми переможемо, дитина підросте і він сам все їй покаже та розкаже, адже Олексій був чудовим татом та воїном.
— А ще він марив музикою, гарно співав, грав на гітарі, — продовжує Анастасія. — У відрядженнях ми не раз з ним брали інструмент і співали улюблені українські пісні. Товариш навіть сам їх писав, й це було дуже талановито. Напередодні мого дня народження 16 березня я просила лише про один подарунок — щоб він обов’язково залишився живими. Але цю обіцянку він не встиг вже виконати, і болить аж до неба… Після втрати товариша на війні я доведу справу до кінця й один з відзнятих мною фільмів про журналістів, що пішли воювати, буде присвячений Льоші, який став частиною моєї душі.
Як розповіла «ФАКТАМ» керівниця пресслужби батальйону Ксенія Пономарьова, втрата Олексія Ольховика для всіх дуже відчутна і болюча.
— «Фокус». Льоша. Боєць однієї зі стрілецьких рот. Біль від того, що останній раз спілкувалася з ним зі спини. Моєї, — ділиться Ксенія. - Їх привезли на «Голку». А нам терміново дали «добро на виїзд». Вже було важко з переміщенням з Бахмуту. Рахували по годинах російської активності. Він такий радісний був, що нарешті потрапив туди. Зверхньо спитав, чому я тут, дівчат вже туди намагались не пускати, берегли. Образливо, зі спини, я сказала, що робота в мене така. Він хотів обійняти, але ми поспішали. Як я себе за це лаю.
Бої в місті дуже відрізняються від боїв в полі. В тому числі підступністю. Довго було тихо. Так і буває. А потім почалося прямо активною навалою. Тому хлопці відстрілювалися. Але проти СПГ в легкої піхоти небагато шансів. Це по 1 патрону в патроннику. Він вже був загнаний туди. Ніколи не пишу неправду. Він герой. Це коли вчинок виходить сам по собі, тому що ти такий внутрішньо. Пригадую випадок — незнайома позиція, будинок, зайнятий ворогами. Українських бійців двоє, серед них «Фокус». Раптово почався обстріл, і він, ризикуючи, витягнув за бронежилет іншого бійця з лінії вогню. Миттєво зорієнтувавшись, він врятував йому життя. Боєць на прощанні з Олексієм плакав.
Читайте також: «Ми зараз робимо росії велику послугу — вичищаємо її генетичний непотріб», — актор Яків Ткаченко