Журналістка команди «ТСН» («1+1») Вікторія Стрельцова зустріла війну вдома, у Харкові, у квартирі на дев'ятому поверсі будинку в Північній Салтівці. Наразі всі вже знають цей район міста, найбільше постраждалий від російських обстрілів. Вікторія пам'ятає заграву, гуркіт вибухів та крики людей. Каже, що не піддалася паніці лише завдяки роботі. Вона продовжує жити у Харкові, виїжджає на лінію фронту та каже, що жодного разу не чула панічних настроїв у наших військових.
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Вікторія розповіла про свій страх, життя в підвалі та найбільшу мрію.
— Віко, які у вас зараз відчуття, коли велика війна триває вже тринадцять місяців?
— Зараз відчуття трохи інакші, ніж ті, що були у лютому 2022 року. Як не страшно звучить, але війна стала майже рутиною. Це такі нові реалії життя. Коли чую вибухи, у мене вже нічого не смикається. Звісно, це погано, але багато хто вже звик жити під обстрілами.
— Хоча самі військові кажуть, що ніколи не можна губити страх.
— Це правда. І коли небезпека у Харкові була дуже близько, починаючи з травня минулого року, я для себе взяла за правило: якщо перестаю «смикатися» від вибухів, треба хоча б на пару днів виїхати у спокійніше місце. Щоб відчути, що є інше життя й саме воно нормальне. І коли поверталась, то й страх повертався. Це, мабуть, рятувало мені життя у багатьох випадках.
— Чи була думка взагалі поїхати з Харкова?
— Я й виїхала з Харкова 24 лютого 2022 року, але не дуже далеко. Повернулася у травні, коли русню відігнали на кілометрів 20 від міста. Але й тоді було гаряче.
— Яким було ваше 24 лютого?
— Ми з чоловіком тоді жили на Північній Салтівці. Звичайно, до цього я знімала сюжети про те, як треба готуватися до війни, що робити. Але якось ставилася до цього, ніби це не може бути зі мною. І коли це насправді трапилось, то був наче шок! Ми жили на дев’ятому поверсі, й вночі я прокинулася від вибухів. Вікна дрижали, а за вікном була заграва. Перше почуття — паніка. Я навіть не відразу зрозуміла, що трапилось. Була думка, що хтось запустив салют. Потягнулася до телефону й побачила там купу сповіщень про те, що почалася війна. Розбудила чоловіка зі словами: «Прокидайся, почалося…» Дуже складно було привести до ладу думки. Я не знала, що збирати. «Врятував» дзвінок з каналу. Кажу: «Нас бомблять, я не знаю, що робити!» — і починаю ревіти, захлинаючись. Мені редактор спокійним голосом відповів: «Опануй себе, почалася війна. Треба працювати…» І, знаєте, ця фраза якось на мене вплинула відразу. Я заспокоїлась і за ці 13 місяців у мене не було ні сльозинки.
Читайте також: «Витягнув бійця з лінії вогню за бронежилет»: у Бахмуті загинув телеоператор, який пішов добровольцем на війну
— Куди ви поїхали того дня?
— Ми з чоловіком зібрали документи, взяли ноутбуки, кота, сіли в машину та поїхали в центр міста. Жодних речей не брали, бо вирішили, що незабаром повернемось. По місту вже були перші прильоти, я почала працювати. До вечора включалась в «Марафон», час від часу ховаючись у метро, бо весь час бухало. А ввечері вирішили поїхати до батьків чоловіка у селище Золочів. Це було не дуже вдале рішення. Два тижні ми просиділи у спокої, а потім почалося справжнє пекло. День народження чоловіка ми святкували в погребі. У нас тоді вже було мало їжі — почався шалений дефіцит продуктів, гігієнічних товарів. Але весь час ми вважали, що ось-ось стихне. Мої батьки наполягли, щоб ми переїхали до них у Дніпропетровську область. Я провела там два місяці, але не могла сидіти без діла. Під кінець травня ми повернулися до Харкова.
— Що сталося з вашою квартирою?
— Ми розуміли, що туди вже не варто повертатися. Це була орендована квартира. В будинку вже були вибиті вікна, до нашої квартири залетіла каменюка. Ми зайшли тільки зібрати речі й переїхали в інший район. Але безпечних районів в Харкові немає. Пам’ятаю, як потрапили під масований артилерійський обстріл «Піонами». Був прильот в наш будинок, але в інший під’їзд. Ми з чоловіком сиділи у ванні, а воно все бухкало, світло мигало. Це продовжувалось досить довго. До речі, це був єдиний раз, коли я не пішла знімати наслідки прильоту. Було дуже страшно.
— Коли ви повернулися у травні, як змінилося місто?
— Я в’їжджала у Харків з «роззявленим ротом». Місто було потрощене. Я бачила по відео, що відбувалося, але це зовсім інше, коли все бачиш на власні очі. Кав’ярні, куди я ходила майже кожного дня, вже не було. Обладміністрація розтрощена. На вулиці було дуже мало людей. Наче якесь вимерле місто. Зараз ситуація зовсім інакша: люди повернулися, затори на дорогах. Дуже багато тих, хто у спілкуванні перейшов на українську мову. Хоча до цього Харків у більшості розмовляв російською.
— Ви, буває, виїжджаєте працювати дуже близько до лінії фронту…
— Нещодавно були у Куп’янському районі на евакуації мирного населення. Нам пощастило — прильоти в той день були досить далеко. Ми були з волонтерами у селі Петропавлівка. Їхали за адресою, де жила літня жінка з матір’ю, але вона не погодилася на виїзд. Сказала: «Я нікуди не поїду. Це моя хата…» Довго її вмовляли. Волонтери збираються знову за ними приїхати.
— Яка історія останнім часом вразила вас найбільше?
— Це було у Куп’янську. Ми приїхали знімати катівню, яку росіяни облаштували у приміщенні поліції. Те, що побачили всередині, вразило: протигази, дроти, сліди життєдіяльності людей. Людей там утримували досить довго за їхню проукраїнську позицію. В камерах ми знайшли листівки з текстом пісні «Катюша», яку в’язнів змушували вчити. На жаль, таких катівень багато у звільнених містах. Пам’ятаю, ми були у вересні у звільненій Балаклії. Познайомились з чоловіком, який був у катівні, його катували струмом. Питаємо: «Чого від вас хотіли?» Ніхто толком не знає. Їх просто катували.
Читайте також: «Виводили чоловіків на вулицю, роздягали та дивилися татуювання»: військкор Ольга Калиновська про тих, хто пройшов окупацію
— Війна змінила вас?
— Можливо, я стала цинічною та беземоційною. Бо, коли бачиш трагедії людей, важко не переживати їх самій. Перші сюжети, що я знімала про «прильоти», були зі сльозами, горем людей. Це, звісно, емоційно впливає. Перший місяць я думала лише про своїх героїв. Постійно була в собі, замкнена. Колега мені сказала: «Радій тому, що маєш». Тоді додався цинізм. Тому що інакше я просто не змогла б далі працювати.
Читайте також: «Літні люди помирали в підвалі від задухи»: військкор Алла Хоцянівська про жахіття окупації
— Пам'ятаєте дні минулого року, коли почали звільняти від ворога Харківщину?
— Знаєте, я тоді «боялася моргнути», щоб не пропустити наступне село. Дійсно, то була ейфорія. Пам’ятаю ранок, коли читаю, що звільнили село Козача Лопань. Потім Циркуни… Я одразу зателефонувала мамі. Такі емоції! Кілька тижнів у той час я з колегами з інших каналів виїжджала з Харкова о шостій ранку й поверталась десь о десятій вечора. Мені хотілося відзняти кожен клаптик місцевості, яку звільнили наші воїни.
— Які зараз настрої у хлопців на фронті?
— Ми нещодавно спілкувалися з військовими. Ніхто з них не каже, що стомлений. Навіть ті, хто був у Бахмуті. Навіть шуткують: «Ну шо, надавали їм прочухана…» Ніхто про «пекло» не говорить. Та й взагалі, за час великої війни я жодного разу не бачила у військових «занепадного» настрою.
— Вже вирішили, що будете робити, коли прийде наша Перемога?
— До війни ми хотіли купити будиночок у селі Циркуни, яке росіяни розбомбили. Тепер думаємо, де будемо купувати. Хочеться чогось свого. І тільки на Харківщині. Моєму татові пообіцяли онуків. Він зараз служить на фронті, на Запорізькому напрямку, і це його головна мотивація. Я кажу: «Тату, з тебе Перемога, з нас — онуки!»
Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
Раніше військова кореспондентка «5 каналу» Євгенія Китаїва розповіла «ФАКТАМ» про роботу на фронті.
На фото у заголовку: Вид на Салтівку, яка найбільше постраждала від російських обстрілів