— У березні минулого року загарбники загнали до шкільного підвалу фактично все населення села Ягідне на Чернігівщині (навіть мам з немовлятами й 93-річну бабусю) — 368 осіб, серед них 69 дітей. Утримували їх там майже цілий місяць, — розповів «ФАКТАМ» Антон Болдалов, співкуратор виставки «Концтабір Ягідне», яка відкрилася у Національному музеї історії України. — На кожну людину в тому підземеллі припадало десь пів квадратного метра простору — катастрофічно мало. Доводилось спати сидячи. Один з чоловіків спав стоячи. Для цього прив’язував себе шарфом до шведської стінки, щоб не впасти уві сні. Але для дітей дорослі все ж виділили місце, і малеча мала можливість спати на двоярусних дитячих ліжечках, які окупанти разом з купою іграшок викинули з дитячого садочка. Через велику кількість людей в підвалі вони страждали від задухи — не вистачало кисню. Невільники почали помирати. Проблемою було навіть винести з підвалу трупи — рашисти могли відмахнутися, мовляв, зачекайте. Якщо хтось помирав увечері, то принаймні до ранку тіло лишалося в підвалі. Тож живим доводилося багато годин, а то й декілька діб, знаходитись поруч з трупами — і це коли моральний і фізичний стан людей був дуже важким.
Рашисти спочатку кидали в підвал бранцям дещо зі своїх сухпайків. У нас на виставці представлена частина цих продуктів: трилітрові банки з концентратом розсольника, мариновані зелені помідори, а також огірки — люди так і не з’їли це. Хоч і не в перший день, але загарбники все ж дозволили селянам розпалювати у шкільному дворі багаття, готувати на ньому їжу й кип’ятити воду для чаю. Але їжі виходило дуже мало — один стакан на двох бранців.
На перших поверхах школи окупанти зробили свій штаб. А у її дворі облаштували позиції, поставили танки і БТРи. Вони прикривалися селянами, як живим щитом.
Журнал Time надрукував на своїй обкладинці фотографію мешканців Ягідного у підвалі школи. Цей знімок наступного дня після звільнення села зробила місцева жителька Ольга Меняйло, яка також вела під час ув’язнення в підвалі щоденникові записи. Вона приїхала на відкриття виставки «Концтабір Ягідне» зі своїм чоловіком Володимиром.
— Ми не знали, навіщо нас заганяють до шкільного підвалу, люди боялися, що нас там всіх уб’ють, — розповіла «ФАКТАМ» Ольга Меняйло. — Ніхто з односельців не поспішав виконувати наказ щодо підвалу, і все ж пішли, бо окупанти погрожували зброєю. Бувало таке, що людей били, обшукували й під дулами автоматів гнали до шкільного підвалу. Спочатку рашисти сказали, що ми можемо знаходитись на вулиці з 7 ранку до 7 вечора, а на ніч маємо йти у підвал. Але на ділі вийшло інакше — з того підземелля нас випускали не часто і дуже не на довго.
Коли ми з чоловіком, сином, невісткою і чотиримісячним онуком на руках зайшли у підвал, там вже знаходилось дуже й дуже багато односельців, вільного місця майже не було. Нам лишалося тісненько сісти на лавочці в коридорі. Власне, більшість людей мали можливість лише сидіти — хто на стільчику, хто на лавочці. І це ще не гірший варіант: декому й таких місць не дісталося та вони мусили спочатку сидіти навпочіпки або стояти, а потім намостити якихось речей і влаштовуватись на них.
Не було світла, тому навколишнє я сприймала передусім за звуками, й саме звуки найбільше запам’яталися: плач дитини, вибухи, що доносилися з вулиці, чийсь надривний кашель, вигуки, розмови. І все це одночасно. На другий-третій дні у старіших односельців психіка почала здавати: хтось з них починав лаятися до когось уявного, хтось став «бачити» давно померлих людей і говорити з ними. У кого починалися такого роду галюцинації, ті незабаром помирали. Всім присутнім було морально важко й страшно чути та бачити таке.
Морально підтримувало те, що щодня ми чули звуки вибухів: значить, українські війська десь недалеко, вони нас врятують. Планів на майбутнє ніхто з нас не складав. Зранку думали, як дожити до вечора, а увечері — як дожити до ранку.
Читайте також: «Я плюватиму їм у морду! Не пробачимо ніколи!» — про виживання в окупації розповіла мешканка села на Чернігівщині
— Жили дружно?
— Інстинкт самозбереження у кожного працював дещо по-своєму — у декого він включався так сильно, що людина переставала рахуватися з інтересами оточуючих. На щастя, таких було не багато. Більшість розуміли, що треба гуртуватися, допомагати одне одному. Завдяки цьому ми, я вважаю, й вижили. Особисто мене підтримувало те, що я підтримувала людей, які були поруч: коли бачиш, що комусь ще гірше, ніж тобі, то перестаєш себе жаліти й намагаєшся допомогти тій людині. Завдяки цьому власна туга сама собою відступала. А якщо якась людина зациклювалася виключно на власних проблемах, то їй ставало дедалі гірше.
— Люди помирали в підвалі через те, що там катастрофічно не вистачало кисню?
— Багато хто каже, що через задуху. Але, на мою думку, це не єдина причина, їх було декілька. Я вважаю, що люди вмирали передусім від стресу. А вже на нього наклалися інші несприятливі фактори, в тому числі гостра нестача кисню, а також гіподинамія, голод і спрага. Всі ці чинники найсильніше впливали передусім у перші дні неволі. Дехто зі старших людей не мали сил вийти з того підвалу на свіже повітря, навіть коли нам дозволяли трошки побути на вулиці. Бо там дуже круті сходинки, і здолати їх людям, яким важко просто ходити, було майже не під силу. Вони лишалися в підвалі, й це ще більше погіршувало їхнє становище. Я скажу так: хто виходив на вулицю хоч на короткий час, ті краще себе почували та пережили той страшний місяць. Також зауважу, що сидіти дуже довгий час без руху — це, без перебільшення, страшні тортури. Хто цього не пережив, не зрозуміють, що воно таке.
Щоб не збитися з підрахунком днів, прожитих у неволі, та знати, який сьогодні день тижня, ми розкреслили на одних з дверей календар. На стінці ліворуч від тих дверей записували прізвища розстріляних окупантами односельців (загалом 7 прізвищ), а праворуч — померлих в підвалі (10 прізвищ). Хоча на стінці прізвища сімох вбитих рашистами односельців, насправді, як потім виявилося, окупанти вбили ще більше людей — щонайменше 14.
— Ви вели в підвалі щоденник. Де роздобули блокнот, ручку, щоб робити записи? — запитую в пані Ольги.
— Коли окупанти дозволили нам сходити додому, щоб взяти найнеобхідніші речі, я принесла той блокнотик. Я забрала його, бо в ньому були важливі записи. Не хотіла, щоб їх прочитали загарбники. Взяла тоді й ручку — вирішила, буду записувати. Адже невідомо, чим наші поневіряння в підвалі могли закінчитися.
— Щоб писати, треба хоч трошки світла. Світили ліхтариком чи підходили до віконця?
— Ми сиділи в коридорі, віконця там не було. Коли запалювали свічечку, щоб доглянути чотиримісячного онука, то я встигала зробити записи у щоденнику. Бувало, десь хтось включить ліхтарик, з’явиться трошки світла — і я пишу. Старалася вгледіти, де закінчується попередній запис. Ставила на його край палець і від того місця робила новий запис вже без світла, наосліп. Через те, записи розібрати не дуже просто.
— Бранцям підвалу вдавалося роздобути хоч трошечки їжі для найменших діточок?
— Лише одна корова в селі давала молоко. Рашисти відпускали хазяйку подоїти її. То ми варили на тому молоці манну кашу для діточок — десь по 200 мілілітрів на дитину раз на день. Але це стало можливо не з першого дня перебування в підвалі.
— Та каша була для вашого онука додатковим харчуванням чи основним?
— Додатковим — він був на грудному годуванні.
— Як він переніс умови життя в підвалі?
— Онук майже весь час дуже й дуже сильно плакав. Невістка мусила його колихати. Коли давала дитину мені, я не могла її заколихати, хоча своїх трьох виколихала й вони теж в такому віці були не дуже спокійними.
Під час життя в підвалі розвиток онука фактично зупинився. В нормальних умовах у чотиримісячної малечі зміни відбуваються чи не щодня: скажімо, сьогодні починає посміхатися, завтра каже бу-бу, післязавтра — ге-ге. А тут кричав — і більше нічого.
— У вас для нього були памперси?
— Так, були. Син з невісткою привезли з собою з міста велику упаковку. Ми забрали її з собою в підвал і це нас виручало. Бо без памперсів я навіть не уявляю, що ми робили б.
— Скільки там було немовлят?
— Шестеро. Найменшому лише півтора місяця.
— На який день рашисти дозволили бранцям підвалу готувати їжу?
— На третій дозволили розпалити багаття, щоб хоча б закип’ятити воду. З наступного дня стали ми готувати їжу — двічі на день. Зранку якусь кашку або вермішель, а в обід супчик. Людям дозволяли ходити приносити продукти з дому. В селі три магазинчики. Рашисти їх пограбували, дещо з награбованого видавали нам. Їжі виходило мало — на кожну людину пластмасовий стаканчик грамів на 250.
Один з мешканців Ягідного Іван Польгуй знаходився у шкільному підвалі разом з дружиною, двома синами, невістками та онуками. Він розповів телеканалу ICTV, що в тому підземеллі люди були змушені виділити одне з невеличких приміщень під туалет. Бо рашисти, бувало, по декілька днів не випускали бранців на вулицю до вбиральні. Тож в’язням доводилося користуватися для особистих потреб відрами. Знову ж таки часто вони мусили чекати багато годин, поки «освободители» дозволять винести нечистоти.
Іван Польгуй розповів і про день 30 березня, коли рашисти втекли з Ягідного: люди чули, що зі шкільного двору доносяться вигуки, гул військової техніки. У дверях підвалу була щілина, через яку можна побачити, що відбувається на вулиці. Найсміливіші з бранців тихенько підібралися до тієї щілини, стали спостерігати. Озлоблені рашисти це помітили, й хтось з них вигукнув: «Сейчас дам очередь из автомата — все, кто торчит на лестнице, погибнут!» Люди мерщій побігли вниз. Коли шум з вулиці вщухнув, вони ще декілька годин не відважувались відкрити двері підвалу. Нарешті відчинили і стало зрозуміло — окупації кінець.
Але люди певний час продовжували жити в підвалі. Боялися йти додому, бо окупанти залишили «сюрпризи»: поставили в хатах розтяжки, заклали міни. До того ж домівки багатьох селян були частково або повністю зруйновані.
— Українським компетентним органам вдалося з’ясувати, військові якої конкретно російської частини влаштували в Ягідному концтабір? - запитую в співкуратора виставки Антона Богдалова.
— Так, вдалося. Там базувалося декілька російських бригад, в тому числі 55-та з Кизилу. Більшість її особового складу складають тувинці (корінний народ республіки Тува). Саме представники цієї бригади загнали жителів Ягідного у шкільний підвал. За тією інформацією, якою я володію, слідством вже визначені основні 9 підозрюваних російських військових. Їхні фото ми демонструємо в експозиції.
Зауважу, що з ініціативою створення цієї виставки від початку виступила волонтерська організація «Добробат». Точніше, її представник Сергій Громов (за його ініціативи «Музей миру» надав частину експонатів).
— В Ягідному дві вулиці, на одній з них — Лісовій — після рашиської окупації не лишилося жодного цілого будинку, — розповів «ФАКТАМ» учасник команди «Добробату» Ярослав Моценко. — В один з цих будинків (двоповерховий на 4 сім’ї) влучила російська ракета. Половини цього дому не стало. Ми розібрали його, перебудували. Одна з квартир в ньому належить родині, троє членів якої військовослужбовці: глава сім’ї Василь Мазур, його син Андрій та невістка Тетяна. Всі вони воюють у складі Першої окремої танкової бригади ЗСУ. Для нас, добробатівців, було справою честі відновити житло цих людей. По телефону Василь Мазур подякував мені (бо я керував відбудовою будинку й сам мурував), сказав: «Я твій, Ярославе, боржник» — «Та ну, Василю, це ми ваші боржники, бо ви захищаєте країну за всіх за нас».
В Ягідному є родини й інших військовослужбовців, а також учасники АТО. Під час окупації селяни нікого з них не видали ворогу, хоча загарбники й допитувалися, чи є в селі військовослужбовці, ветерани АТО, поліцейські та їхні родичі. До слова, орки в перший день окупації села розстріляли місцевого молодого чоловіка, який вийшов у двір в камуфляжі. Це був не український, а американський камуфляж, бо ця людина була мисливцем. Загарбники й не намагалися розібратися — побачили чоловіка в маскувальному одязі й застрелили.
Читайте також: «Рідні знайшли 14-річного Сергія завдяки допису гомельської медсестри у соцмережі: школяра з Чернігівщини окупанти вивезли до Білорусі
— За що вони розстріляли інших селян?
— Знаю, що молодого чоловіка, на ім’я Анатолій (йому не було й 30 років) вони вбили також у перший день окупації, лише за відмову стати перед ними на коліна. Переказують, що він відповів загарбникам: «Я в себе вдома, чого я маю ставати на коліна? Слава Україні!»
— Точно сказав «Слава Україні!»?
— Принаймні так цю історію переказують місцеві. Але те, що відмовився ставати на коліна, — це на 100% правда.
Знаю також про горе, яке сталося через рашистів в родині ще одного місцевого жителя — дядька Михайла. Одного його сина окупанти застрелили, іншого викрали (люди бачили, що вони возили його зі зв’язаними руками). Доля цього, другого сина досі невідома. В російських списках полонених його немає. Пропав безвісти. Отож, виростив чоловік двох синів і лишився без жодного.
Нагадаємо, що днями президент України Володимир Зеленський відвідав село Ягідне. Після огляду шкільного підвалу, в якому рашисти майже місяць тримали селян, побажав путіну провести залишок життя у підвалі з відром замість туалету.
Про те, що влаштували російські окупанти у Ягідному, читайте також у матеріалі: «Літні люди помирали в підвалі від задухи»: військкор Алла Хоцянівська про жахіття окупації.