Без перебільшення кожна бесіда з військовими, які боронять країну, надихає й дає впевненість в тому, що ворог отримає все, на що заслуговує. Але ці люди мало розповідають про те, що насправді відбувається на фронті. Може, колись ми почуємо, як важко вони виборювали для нас волю.
32-річний командир 2-го штурмового батальйону 3-ї окремої штурмової бригади старший лейтенант Дмитро Кухарчук (позивний «Сліп») народився у Винниці, але з трьох років мешкав у Черкасах, тому вважає себе черкащанином. Він не фаховий військовий. У нього дві освіти — менеджмент зовнішньоекономічної діяльності та філософія. В мирному житті займався бізнесом і громадсько-політичною діяльністю на Черкащині. У 2014−2015 роках воював добровольцем в «Азові». З перших днів повномасштабного вторгнення повернувся на фронт. Зараз з хлопцями тримає позиції під Бахмутом.
— Дмитре, військові експерти кажуть, що ось-ось почнеться вирішальний етап цієї війни. Ми всі, затамувавши подих, чекаємо на гарні новини та бажаємо нашим захисникам успіху. Яка зараз атмосфера на фронті? Як налаштовані хлопці?
— Ми стоїмо безпосередньо на бахмутському напрямку вже майже чотири місяці. Сьогодні це найскладніша ділянка на всій лінії зіткнення, навіть сказав би, що найгарячіша точка на планеті Земля.
Ворог докладає максимум зусиль такий тривалий час, щоб захопити невеличкий Бахмут (насправді міста вже немає, воно повністю стерте з лиця землі), втрачає свої сили у цих спробах, але у нього нічого не виходить. Це взагалі не збігається з їхніми мріями типу «візьмемо Київ за три дні» та «дійдемо до Львова за чотири».
Росіяни діють виключно за жуковським сценарієм. І кидають абсолютно весь свій ресурс на те, щоб окупувати Бахмут (нещодавно ПВК «Вагнер» посилили десантними підрозділами), обстрілюють не тільки наші позиції, а й навколишні міста — Костянтинівку, Дружківку, Краматорськ, Слов’янськ — і села.
А ми боремося за кожний метр української території. Щодо нашого настрою, тут стоять мотивовані підрозділи, які не збираються просто так йти звідси. Так, ми сьогодні в досить складній ситуації, оскільки для ворога, особливо для ПВК «Вагнер», взяття Бахмуту — це питання принципове, бо пригожин хоче показати свою значущість населенню росії. Але взяти можна все, що завгодно, однак питання в тому, скільки ти на це витрачаєш ресурсу. Той ресурс, який рф вже витратила на захоплення Бахмуту, непорівнянний ані з будь-якими військовими підручниками, ані з логікою здорового глузду в принципі.
Дуже часто намагаються саме Бахмуту приписати якусь символічну значущість. Для наших військових жодне місто не має її, для нас символічне значення має українська земля. Ми будемо стояти за кожен її метр.
Читайте також: «Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький
Щодо контрнаступу, ясна річ, що ми всі в очікуванні й сподіваємося, що матимемо змогу взяти у ньому участь. Оскільки одне діло — сидіти під обстрілами артилерії ворога, терпіти цілодобові штурми наших позицій і не йти вперед (хоча скажу, що на бахмутському напрямку ми інколи наступаємо і відбиваємо частину позицій) і зовсім інше — рухатися далі, щоб відвойовувати українські землі. Коли все почнеться, це миттєво ще більше підійме бойовий дух всьому війську. Ми знаємо, що є люди, які на нас чекають на окупованих територіях, і будемо робити все можливе й неможливе, щоб їх звільнити.
Однак, чесно кажучи, не можу зрозуміти, чому всі зараз говорять про контрнаступ. Мені здається, що все ж таки логічно не кричати про це з усіх рупорів, якщо збираєшся щось зробити.
— Не раз чула, що в районі Бахмута з настанням тепла стоїть жахливий сморід, бо орки не збирають тіла загиблих, вони розкладаються, гниють. Це чутки?
— Спочатку я вам маю розповісти, що взагалі таке ПВК «Вагнер». Раніше в цю приватну компанію за контрактом набирали людей, які з 2014 року воювали в Україні, в країнах Африки, ще десь. Але пізніше «Вагнер» почали розширяти й набирати туди зеків. Спочатку це були добровольці, однак згодом вже беруть усіх підряд. У людей не запитують, чи хочуть вони воювати. Ставлення до них з боку російської військової верхівки, м’яко кажучи, не людське.
По-перше, у них діють загороджувальні загони, які розстрілюють тих, хто не хоче йти вперед. Полонені (їх не так багато, оскільки їм розказують, що ми всіх обов’язково розстрілюємо), знають, що назад вони повернутися не зможуть — їх просто розстріляють.
Другий момент. Сучасна військова тактика така: спочатку працює артилерія, потім під прикриттям танків та бронетехніки заходить піхота. При цьому артилерія працює на безпечній відстані для того, щоб не зачепити свою піхоту. Але у росіян дуже часто буває, що артилерія ще працює, а піхотинців вже відправляють вперед. Тобто їхня артилерія вбиває своїх же. Вони людей абсолютно не рахують, особливо у «Вагнері». У мене, наприклад, є теорія, що путін просто хоче почистити російські тюрми. На утримання в’язниць витрачають дуже великі гроші з бюджету. Напевно, санкції таки по росії вдарили. Саме тому вони хочуть таким чином вбити двох зайців. Але не дуже-то виходить.
Проти нас воюють різні люди. Якщо ми говоримо про регулярні російські військові частини й про вояків з так званих «ДНР» і «ЛНР» (яких вже просто немає), то вони в більшості своїй воювали за їжу, бо іншого вибору в їхній країні немає. Хоча є й елітні частини.
Читайте також: «Пригожин формує в ПВК „Вагнер“ бригади, які у годину „Ч“ будуть готові до рішучих дій усередині росії», — Володимир Осєчкін
Ми часто чуємо, що російські військові ніякі. Це не так. У них дуже якісно відпрацьовує артилерія. Вони мають велику кількість бронетехніки й взагалі великий ресурс озброєння. А людський ресурс у них безмежний.
Незабаром, можливо, в ерефії почнеться загальна мобілізація, і це може спричинити певні невдоволення мас. Бо населення москви, санкт-петербурга та інших елітних великих міст не воює. Зазвичай воюють ті, хто з глибинки, у кого немає там майбутнього. Таких дуже-дуже багато. Їх навчають і відправляють на фронт.
— Весь світ був шокований, коли показали, що накоїв ворог на окупованих територіях. Ви це бачили на власні очі.
— Коли ми заходили у звільнені Бучу, Ірпінь, інші міста, бачили наслідки цих звірств. І люди багато чого розповідали. Але ж те саме відбувається всюди, де був ворог. Тобто не можна говорити про те, що це якісь епізодичні моменти в окремих місцях.
Інколи росіяни поводять себе більш-менш стримано. Але переважна більшість не має обмежень. Це ми не дозволяємо собі проявів агресії до цивільного населення, навіть коли це, можливо, було б необхідно, оскільки є такі, хто не сприяє, м’яко кажучи, нашій Перемозі. Але навіть у таких випадках поводимо себе так, як цього вимагає закон.
А росіяни — це варвари. Вони заходять на українські землі, і їм байдуже, що буде з населенням. Вони знають, що за катування, зґвалтування та інші нелюдяні речі їм керівництво нічого не зробить. Саме цей момент безкарності й породжує беззаконня.
Якщо говорити про наш напрямок, то тут це проявляється більшою мірою, тому що багато «вагнерівців», а це здебільшого люди з в’язниць. Серед них є такі, хто робив у житті жахливі речі. Саме тому трапляється дуже багато випадків, коли вбивають і ґвалтують жінок і дітей.
Ми бачили знівечені тіла мирних мешканців. Про це дуже важко говорити. Але для нас це додаткова мотивація нищити ворога. Ми розуміємо, що якщо не будемо це робити з повною віддачею, то рано чи пізно вони можуть пройтися по всій Україні, чого допустити категорично не можна.
— Ви бачили російську армію у 2014 році, на початку вторгнення, і зараз. В чому у них є прогрес?
— Насправді прогрес є в обох сторін, оскільки всі роблять роботу над помилками й навчаються. Росіяни вміють воювати, скажу відверто. Під Києвом у березні минулого року та на Донбасі зараз це абсолютно різні російські армії. З різною тактикою та різним ставленням до справи. Зневажати їх смертельно небезпечно.
Щодо роботи над помилками, якщо, наприклад, раніше й ми, і вони дозволяли собі скупчення необмеженої кількості людей в деяких місцях, що мало трагічні наслідки, то з часом обидві сторони почали цього уникати.
Те саме стосується й логістичних шляхів. Чому вдалося невеликими жертвами з нашого боку і набагато швидше, ніж це могло б бути, вигнати ворога з Київщини? Вони не контролювали територію Київщини й Чернігівщини, а контролювали логістичні шляхи. А ми почали бити по них. І вони зрозуміли, що не можуть закріпитися. Це не виходило, оскільки не було підтримки місцевого населення і не було можливості підтягувати сили настільки швидко, як вони розраховували.
На Херсонщини у них теж були дуже великі проблеми з постачанням на правий берег. Якби вони не відступили, були б ще більші складнощі.
Логістика грає ключову роль у будь-якій війні. Це в першу чергу перекидання особового складу, техніки, підвіз боєкомплекту, продуктів, води — тобто усього.
— ЗМІ часто пишуть, що у росіян є дефіцит боєприпасів. Навіть пригожин істерику влаштував через «снарядний голод». Але кажуть, що у нас теж з цим проблеми.
— На це запитання не можу відповісти, оскільки це державна таємниця. Люди, які про таке розповідають, взагалі не думають головою. Якщо говорити чесно, хотілось би більше. Але воюємо, тримаємось і будемо триматися далі. Це все, що можу вам сказати.
— Чудово пам’ятаю нашу армію у 2014 році — хлопці були босі та голодні. Потім ситуація помітно покращилася, але все одно в соцмережах постійно збирають гроші на допомогу ЗСУ. Навіть іноді на закупівлю форми. Як це так? Це ж ганьба для держави.
— Держава, ясна річ, надає нам форму та взуття, але їхня якість гірша, ніж те, що закупаємо власним коштом або за волонтерські гроші. Те саме стосується багатьох інших речей. Я не ношу нічого, що дала держава. Так, це можна носити, але для мене воно не зручне. Не знаю, як для інших.
Скажу так. Волонтерський рух мав існувати на перших етапах війни. А потім усім має займатися держава. Але з 2014 року й досі у нас багато сегментів тримаються саме на волонтерах, оскільки держава, на превеликий жаль, своїх функцій не виконує.
Наведу лише один приклад. Днями прем’єр-міністр України літав до Канади з офіційним візитом на Boeing. Таким чином він витратив кошти українських платників податків або допомогу наших партнерів, яку можна було використати безпосередньо на Збройні Сили. Він міг би полетіти на звичайному чартерному рейсі або на маленькому літачку. Такі вчинки впливають на міжнародний імідж України.
Є військові, які кажуть, що воювати мають всі чоловіки, мовляв, інших варіантів взагалі немає. У мене трохи інша думка: мобілізувати треба всіх, але не всі братимуть участь у бойових діях. Під час війни є багато інших справ — і тилове забезпечення, і логістика, і економіка. Тобто вся Україна має працювати на Перемогу. На превеликий жаль, наша держава не стоїть на військових рейках.
Тобто десь там у багнюці воюємо ми, а люди живуть своїм звичайним життям, їх взагалі війна ніяк не торкнулася. Так, зараз набагато більше, ніж у 2014−2015 роках, тих, у кого на фронті родичі, друзі, знайомі. Вони вже почали інакше ставитися до подій і якось сприяти Перемозі. Але залишається велика частина тих, хто, може, ще сподівається просто відсидітися.
Чому я навів приклад зі Шмигалем? Наче б не такі великі в масштабі держави гроші витрачені. Але це негативний прецедент. Такі прецеденти мають припинятися. На фронті вони дуже сильно демотивують хлопців. Їх треба озвучувати для того, щоб вони не повторювалися, навіть якщо за це мені влетить від керівництва.
Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос
— Ми кожного дня маємо дякувати нашим захисникам за все, що ви робите. Але розуміємо, що хлопці дуже втомилися та виснажені.
— Знаєте, ніхто не скиглить. Думаю, що чоловік взагалі не має скиглити. Якщо скиглить, то він не чоловік. Але, ясна річ, що хотілось би відпочивати більше.
Відпочинок на фронті — це дуже відносна категорія. Хлопці, які відпочивають зараз, все одно не знаходяться в безпеці. Напевно, для того, щоб нормально відпочити, треба поїхати до іншої країни, де тебе ніхто не буде чіпати, а може, полетіти на Марс. Але таких можливостей немає.
За весь цей час у нас була лише одна перерва, коли бригада три місяці проходила злагодження на полігоні. Інший час ми воювали. Спочатку на Київщині, потім у Запорізькій області.
Нам усім хочеться якомога швидше знищити ворога. Щоб це все не перетворилося, як АТО у 2015 році. Україні не потрібен затяжний конфлікт. А для Перемоги має набагато активніше включитися у загальну справу українське населення. Я дуже часто на цю тему розмірковую — чому воно не включається? От ми обираємо владу для того, щоб вона регулювала певні процеси. Думаю, що наша влада мала б трошки налагодити механізм, щоб громадяни працювали на Перемогу краще.
Найбільше розчаровує те, що у нас досі залишаються люди, які займаються різними каламутними схемами, темами, дерибаном. І їх продовжують кришувати правоохоронці. Що, про це ніхто не знає?
Якось неправильно, коли у країні, що воює, настільки сильно різниться публіка. Це такий жорсткий дисонанс: поки одні воюють, а інші працюють і намагаються максимально допомогти фронту, треті завдають шкоди державі.
Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом
— У вас напевно є багато яскравих прикладів героїзму хлопців, які будете пам’ятати все життя?
— Можу розповісти про героїзм наших дівчат. В нашій 1-й роті є дівчина з позивним «Рись». У березні цього року вони вдвох з бійцем з позивним «Куля» під великим артобстрілом ворога взяли полоненого. Причому це не була якась вилазка. Це сталося під час бою, який не припинявся кілька діб.
Знаєте, дуже часто буває, коли чоловіки з різних причин не проявляють мужність. І в цей час мужність проявляють жінки. На таких мотиваційних прикладах, мабуть, і формується українське військо.
До речі, цей полонений вразив нас тим, що знає біографію Степана Бандери. Він найманець «Вагнера», якого завербували з в'язниці.
— На вашу думку, ми вже пройшли найважчий період цієї війни чи він ще попереду?
— Це дуже складне питання. Хотів би вам дати ствердну відповідь, якби наша пропаганда не говорила про те, що все важке залишилося позаду.
Ви ж пам’ятаєте, скільки героїзму було в перші тижні після вторгнення? Тому що людина з Черкащини розуміла: якщо вона не воюватиме за Київщину, то прийдуть до її дому. А людина зі Львівщини — що прийдуть на Львівщину, якщо вона не воюватиме за Миколаївщину. А сьогодні складається таке враження, що буцімто бої йдуть виключно за Бахмут і ворог десь там, далеко. Якщо буде продовження в такому контексті, то повзучими кроками росіяни можуть піти далі.
Тому не говорив би про те, що найстрашніші епізоди позаду. Те, що характер ведення бойових дій змінився, це факт. Але якщо порівняти наші втрати в перші тижні вторгнення і сьогодні, не сказав би, що вони значно зменшилися. Однак цифри не можу вам назвати.
— Кожна людина, яка їде на фронт, розуміє, що це може бути квиток в один кінець.
— Дивіться. Квиток в один кінець може бути будь-де й будь-коли. Можна вийти з дому й потрапити під автомобіль, може цеглина на голову впасти, може статися що завгодно. Можна прожити скучне, нудне життя. Тобто не прожити, а проіснувати.
Звісно, що на війні набагато більше ризиків. Але думаю, що смерть знає, коли має прийти до будь-кого з нас. Тому боятися її…
Хлопці з підрозділу (у мене дуже мотивований підрозділ) таку мою думку не поділяють. Вони хочуть служити на благо державі, хочуть увійти в історію, зробити щось велике. Тому для нас смерть — це не кінець. Всі розуміють, що щось є і за її обрієм, хоча ніхто не знає, що саме. Звісно, що вмирати ніхто не поспішає. Ми сприймаємо кожну втрату дуже болісно. Але водночас чітко знаємо: якщо не будемо воювати ми, то доведеться воювати нашим дітям та онукам. Ми бачимо цю війну як війну добра проти зла. Наша місія — це зло зупинити.
Читайте також: «Як казав мій комбат, проти нас воюють ще гірші довбо… би, ніж ми», — Мартін Брест
— Про що ми за вами будемо говорити через рік — про війну чи вже про відновлення України?
— Гадаю, що про війну. Хоча може щось статися в росії, що дасть можливість закінчити цю війну скоріше. Маю на увазі «приліт чорних лебедів». Але сьогодні та інформація та дані, якими володію, говорять про те, що ми через рік будемо говорити про війну. Дуже сильно сподіваюся, що помиляюся.
Ви пам’ятаєте, як, починаючи з 2014 року, українські політики розповідали нам про мир? А ті, хто вже мав бойовий досвід, говорили, що мир, безумовно, наша головна мета, але є питання про ціну цього миру. Чи не будемо ми платити ще більше, якщо приймемо мир на умовах ворога? Так воно й сталося. Під час перемир’я була менша інтенсивність ведення бойових дій, а люди гинули.
Так от, я дуже сильно боюся того, щоб не сталося щось подібне. Сподіваюся, що якщо хтось на подібне наважиться, то українське суспільство в жодному разі на таке не погодиться.
Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін