- Широко відомо, що в 1941 році перед відступом з Києва радянські війська замінували Хрещатик, а також деякі інші будівлі в центральній частині міста, але мало хто знає, що тоді також було заміновано мости через Дніпро: Залізничний, Дарницький, Наводницький та міст Євгенії Бош (збудований на місті старого Ланцюгового та широко відомий під цією назвою), — розповів «ФАКТАМ» завідувач відділу Національного музею історії України у Другій світовій війні Дмитро Гайнетдінов. — Мости підірвали 19 вересня, коли гітлерівські війська входили в Київ, а останні радянські частини залишали його. Декілька років тому у нас в музеї відбулася зустріч з професором біології Елеонорою Коваль. Вона була підлітком, коли Червона армія відступала з Києва. Елеонора на власні очі бачила, що мости було підірвано одночасно в той момент, коли на них знаходилась велика кількість військових та цивільних. Зрозуміло, що ці люди майже не мали шансів вижити.
- Через декілька днів після підриву київських мостів — 24 вересня — коли українська столиця була вже окупована, будівлі на Хрещатику і деяких прилеглих вулицях почали вибухати (за однією з версій, радіосигнал на підрив було надіслано з Харкова — Авт.), — продовжує Дмитро Гайнетдінов.- Результатом стало не тільки руйнування будинків, але й грандіозна пожежа, яку не вдалося приборкати, і вона вирувала цілих 5 днів. Хрещатик і прилеглі вулиці вигоріли вщент (за підрахунками києвознавців, тоді згоріли 347 будинків — Авт.). Було багато загиблих та поранених, причому, не тільки серед окупантів, але й мирних мешканців. Тисячі киян втратили житло. Окрім того перед тим, як відступити з Києва, радянські війська підірвали водогін та електростанцію. Про ці події знято чимало відеоматеріалів, які увійшли у випуски німецького щотижневого кіножурналу «Die Deutsche Wochenschau» за вересень і жовтень 1941 року.
Читайте також: Жорстокість ніколи не придушить свободу вільних людей, росія ніколи не переможе Україну, — Байден у Варшаві
Як кияни (в тій часи за формальним статусом, радянські люди) будуть обходитися в окупованому місті без води і світла, більшовицьких керманичів не обходило. Адже вони виконували наказ Сталіна, нічого не залишати окупантам — проводилась тактика «випаленої землі», про яку радянський диктатор оголосив в своїй промові 3 липня (це був його перший публічний виступ після початку радянсько-німецької війни, який він почав словами «Братья и сестры»). Тобто за його вказівкою, матеріальні цінності, які можна вивезти, вивозили, все решту нищили, незважаючи на потреби населення, яке лишалося в окупації. Сталін взагалі вимагав, щоб в містах і селах, в які входили гітлерівські війська, не лишалось жодного вцілілого будинку, жодного неотруєного колодязя.
Тож, злочини, подібні підриву Хрещатику і київських мостів радянська влада вчинила в величезний кількості інших населених пунктах. Були випадки, коли підрозділи нквс спалювали цілі села.
— Перед відступом Червоної армії з Києва радянські спецслужби знали, що гітлерівці масово знищують євреїв в захоплених ними населених пунктах?
- Так, знали. Наприклад, про масові страти в Кам’янці Подільському, Вінниці.
— Тож радянський режим мав шанс запобігти або зменшити кількість жертв трагедії Бабиного Яру, евакуювавши київських євреїв?
- Принаймні частину з них можна було врятувати, оприлюднивши інформацію про масові розправи в інших містах та організувавши евакуацію євреїв з Києва (або хоча б сприяючи їх виїзду). Але радянські керманичі нічого цього не зробили.
— Це злочинна бездіяльність?
- Саме так. Показово, що, коли гітлерівські окупанти наказали євреям Києва зібратися вранці 29 вересня 1941 року на перетині вулиць Мельникова та Дегтярівської, люди не знали, що їх чекає. Більшість тішила себе надією, що це буде просто реєстрація або виселення, можливо навіть в Палестину, але не знищення.
- Слід розуміти, що злочинна бездіяльність стосовно євреїв та багато інших злочинів радянського режиму (скажімо, підрив в 1941 році Дніпрогесу без попередження про це місцевого населення) були обумовлені потворною системою прийняття рішень, яку створили в СРСР російські більшовики — Ленін, Сталін та їх поплічники, — продовжує Дмитро Гайнетдінов. — Однин зі стовпів цієї системи — нехтування життями людей. Згодом в 1943—1944 роках під час наступу Червоної армії такий підхід породив надзвичайно криваву практику, коли сотні тисяч чоловіків і юнаків (в тому числі, й неповнолітніх) з тільки що звільнених українських сіл і міст мобілізовували і кидали в, як би зараз сказали, «м'ясні» штурми на позиції противника — без жодної підготовки, часто навіть без зброї. Цим людям (фактично солдатам одного бою) навіть не видавали військової форми — гнали в атаку в цивільному одязі. Тому їх називають чорносвитники або чорнопіджачники — йшли в бій у власних свитках (народний верхній одяг — Авт.) або в піджаках.
Читайте також: «Вони мене вбивали»: відверта розповідь цивільного українця про пережите за 11 місяців в російських в’язницях
— Науковцям вдалося підрахувати, скільки конкретно загинуло цих мобілізованих?
- Точну цифру встановити вкрай складно, адже тоталітарний радянський режим умисне вдавався до масового перекручення інформації про чорносвитників. Показовим, щодо цього є документ, який ми отримали з Переяславського військкомату (Київська область). Нагадаю, що саме біля Переяслава восени 1943 року проводилися надзвичайно криваві форсування радянськими військами Дніпра. Ціною життів величезної кількості бійців це врешті дозволило захопити плацдарм (Букринський) на правому березі річки. З цього плацдарму радянське командування намагалося розгорнути операцію зі звільнення Києва.
Так от, після завершення Другої світової війни 4,5 тисячі мешканців Переяславського району звернулися до місцевого військкомату з проханням повідомити про долю своїх родичів, яких було мобілізовано в Червону армію восени 1943 року — під час операції зі звільнення Києва. Згідно з документу, який ми маємо в своєму розпорядженні, на всі ці 4,5 тисячі запити радянська влада дала однакові (!) відповіді «пропал без вести летом 1944 года». Це значить одне — комуністичний режим свідомо збрехав родичам чорносвитників, загиблих в кривавих штурмах на Букринському плацдармі. В цих відписках брехливе все: неправдиво вказано, що сталося з мобілізованими і коли це сталося.
— Ви згадали підрив Дніпрогесу. Правда, що через це загинуло 100 тисяч чоловік?
- Дехто з дослідників вважає, що їх було біля 100 тисяч, але підтвердження цьому немає. Історики поки що не встановили навіть приблизну цифру, яка б ґрунтувалася на документах. Достеменно знаємо інше: гітлерівцям вдалося частково відремонтувати греблю Дніпрогесу і налагодити виробництво електроенергії (в менших обсягах, ніж до війни). Від час відступу в 1943 році вони підірвали цю електростанцію. Тож її під час Другої світової руйнували двічі. Це одна з ілюстрацій того, що Україна стала жертвою двох тоталітарних режимів, які були абсолютно безжальні до людей і вдавалися до стратегії випаленої землі.
Читайте також: Без документів та з історіями про «нацистів»: Лубинець розповів про «зросійщення» викрадених в Україні дітей
— Скільки людей радянський режим депортував з заходу України?
- Приблизно 400 тисяч людей — це за період з 1944 до 1953 років (тобто, до смерті Сталіна). Ще тоді люди в Західній Україні були прихильниками державної незалежності України (передусім, молодь), не сприймало радянських порядків. До того ж багато з них були ревними вірянами греко-католицької церкви (радянські спецслужби доклали зусиль, щоб вже в 1946 році цю церкву формально знищити). Сталінський режим вдався до масових репресій проти населення цієї частини України: розстрілів, ув’язнення в тюрми та табори ГУЛАГу, депортація в спецпоселення в Казахстані, Сибіру, Далекому Сході, а також на території Україні — на Донбасі в Таврії. З Москви спускалися накази проводити каральні акції щодо націоналістів та членів їх родин. На місцях складали відповідні списки сімей і в визначений день за людьми приходили. Давали дуже мало часу, щоб зібрати найнеобхідніші речі і виселяли разом з дітьми. Будинки, земельні наділи, худобу, знаряддя праці репресованих радянська влада конфісковувала. Самою масовою серед такого роду акцій стала операція «Захід», яку сталінський режим провів 21 жовтня 1947 року — за один день з Західної України депортували в Сибір та Казахстан 78 тисяч (!) людей. А весною та влітку того ж року за угодою з комуністичним урядом Польщі в СРСР було примусово висилено з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини 140, 5 тисяч українців (операція «Вісла»). Ці етнічні українські землі увійшли до складу Польщі. Однією з ключових завдань операції «Вісла» було розгром українського повстанського руху на цих територіях.
Зафіксовані випадки, коли групи агентів нквс за наказом свого керівництва перевдягалися в форму бійців УПА, нападали на села і вирізали цілі сім’ї — щоб дискредитувати повстанський рух. Люди називали цих горлорізів «яструбки» або «стребки». Це не від слова яструб, а від російської назви «истребительный батальон».
— В чому справжні причини тотальної депортації кримських татар з Криму 1944 році?
- Причина в тому, що Сталін вирішив русифікувати півострів, який в колишньому СРСР являвся одним з найбагатонаціональніших регіонів. Було вигадане абсолютно безпідставне звинувачення на адресу кримських татар в тому, що вони активно співпрацювали з гітлерівськими окупантами. Фактично за один день — 18 травня 1944 року — з півострова виселили всіх без винятку кримських татар, а також болгар, вірмен, греків та турків-месхетинців. Загалом приблизно 250 тисяч мешканців Криму.
Депортували навіть родину льотчика-аса двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана, який збив 30 гітлерівських літаків. Тільки втручання командувача повітряної армії генерала Тимофія Хрюкіна частково допомогло — родину героя відправили не в віддалені райони, а в Краснодарський край. До речі, в 1957 році Амет-Хан Султан був одним з національних провідників, які підписали звернення до Верховної ради СРСР з проханням реабілітувати кримськотатарський народ. Але влада відповіла відмовою.
— Які міфи про Другу світову війну являються ключовими для путінської пропаганди?
- Ще в часи СРСР влада широко використовувала перемогу в Другій світовій війні для ідеологічних маніпуляцій. росія, на жаль, продовжила цю спекулятивну практику в ще більших масштабах. Один з ключових міфів, які вона нав’язує світу — брехня про виключну заслугу російського народу в перемозі над гітлеризмом. Першим цей наратив публічно проголосив Сталін. А путін підхопив і розширив: в минулі роки на декількох великих міжнародних форумах він заявляв, що росія перемогла б третій рейх й без України.
Ще один вкрай небезпечний міф, який десятиліттями нав’язувала спочатку радянська, а потім російська пропаганда — це те, що українці масово співпрацювали з гітлерівським режимом. Цей брехливий наратив рашисти особливо активно використовують починаючи з 2014 року — щоб створити в світі викривлену уяву про причини анексії Криму та війни на Донбасі. Мовляв, сучасні захисники України — це послідовники колаборантів, які служили гітлерівській Німеччині. Раніше частина мешканців Європи вірила в цей міф. Зараз всі розуміють, що росія — це країна-агресор, яка прагне знищити українську державність, вбити мільйони свідомих громадян нашої країни, а решту — асимілювати.
Тут слід сказати, ще таке: радянська пропаганда свідома замовчувала подвиг так би мовити «тихих» героїв Другої світової війни — людей, які ризикуючи власним життям і життям своїх рідних, в тому числі, дітей, рятували євреїв. Офіційно Ізраїль визнав праведниками народів світи майже 2,7 тисячі українців. Реальна кількість таких людей значно більша.
- Міністр культури України Олександр Ткаченко днями заявив, що радянський герб в руках скульптури Батьківщини-матері, яка стоять над будівлею вашого музею, буде заміно на тризуб. Це правда, що планується змінити й назві музею?
- Ситуація така: зараз значно розширилась тематика музею, одної з ключових тем являється російсько-українська війна. У нас працює присвячена їй виставка «Україна. Розп’яття». А нещодавно ми провели в приміщенні, яке знаходиться навпроти штаб-квартири ООН в Нью-Йорку виставку про злочини російських військ в Україні в 2022—2023 роках. Ми ініціюємо дискусію про майбутнє музею, про спрямованість його експозиції. Чи призведе це до зміни назви музею, поки що говорити зарано.
Раніше «ФАКТИ» публікували звернення Зеленського до українців у День пам’яті та примирення.
Фото зі сторінки Дмитра Гайнетдінова в Фейсбуці та з відкритих джерел
На фото в заголовку пожежа, яка вирувала 5 днів після підриву Хрещатику 24 вересня 1941 року