Про заступника командира батальйону 25-й окремої повітрянодесантної бригади старшого лейтенанта Олега Керезору розповідають, що він відчайдушний та безстрашний. Олег — один із наймолодших офіцерів бригади — йому лише 21 рік. Але на його рахунку вже багато успішних військових операцій. Олег брав участь у пекельних боях за Ізюм, Лиман, Бахмут, Слов'янськ. Тобто побував у таких випробуваннях, яких іншим вистачить на три життя.
Ми кілька днів не могли поговорити з ним, бо він був постійно зайнятий. І навіть коли вже домовилися конкретно, що тоді-то виходимо на зв’язок, все одно довелося ще кілька разів відкладати бесіду.
— Олеже, де ви зараз знаходитесь?
— На кремінському напрямку.
— Кажуть, що там пекло не менше, ніж у Бахмуті.
— Так, але хочу вам сказати, що бахмутський напрямок все ж таки пекельніший. Тому нам гріх скаржитися.
— Ворог постійно тисне, кидає шалені сили на наші позиції, але ВСУ дають йому по зубах. Який настрій зараз у хлопців?
— Настрій в особового складу досить бойовий. Зрозуміло, що бійці втомлені. Але, попри всю втому, ми все одно продовжуємо знищувати російську погань і нечисть. Люди мотивовані повертати свої землі й захищати Україну.
Читайте також: «Одного бійця привезли на евакуацію як загиблого. А медики його воскресили»: захисник України про війну «на нулі»
— Чому ви стали військовим?
— Я з міста Старобільськ Луганської області, яке зараз тимчасово окуповане. Коли починалася історія з так званими «Л-ДНР», мені було 13 років. М’яко кажучи, ці події мені не сподобалися. Я дуже обурювався, що мені хтось намагається диктувати якісь правила, замість мене вирішує, де я буду жити і як я маю жити, і що взагалі росіяни забирають частину моєї країни. Для мене це якось дико звучало. Став військовим саме через ці обставини. Хоча серед моїх родичів професійних військових не було. Дідусі та батько просто проходили строкову службу.
Пишаюся, що мої батьки підтримують Україну. Вони виїхали з рідного міста.
— Чи не зустрічали ви по той бік фронту якихось шкільних друзів, земляків, кого знаєте особисто?
— Ні.
Однак продовжую про вибір професії. Після дев’ятого класу вступив до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені героїв Молодої гвардії, який переїхав після окупації у Кремінну. Там навчався два роки. Після цього вступив до Одеської військової академії на факультет підготовки спеціалістів десантно-штурмових військ.
— Чи не були ваші родичі проти такого вибору, бо вже на повну йшла війна?
— Так, а хто, як не ми? Як би пафосно це не звучало. Крім нас, ніхто цього не зробить.
— Ви дуже молода людина. Попереду все життя. Ваші однолітки закохуються, розважаються, навчаються, сплять в теплих ліжках. А ви поїхали на фронт, напевно усвідомлюючи, що це може бути квиток в один кінець.
— А може й не бути. Відповім наступним чином. Якщо тобі судилося щось погане, то так і буде. А якщо ні — все буде добре. Людина може пройти війну, повернутися до мирного життя, а одного дня її зіб’є машина. Тобто від долі не втечеш. Це по-перше. По-друге, ми ж не йдемо помирати за свою країну. Ми маємо вбивати ворогів і вижити. І робити це кожен день.
— На війні страшно всім. Яким для вас був перший бій, коли від навчань та теорії перейшли до такої жахливої практики й все стало по-справжньому?
— Це було десь на початку квітня минулого року. 24 лютого я ще навчався на четвертому курсі військової академії. Ми не довчилися пів року. Нас достроково випустили й відправили у війська.
Читайте також: «Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький
— Тобто з інститутської лави одразу потрапили на передову?
— Так. Ми приїхали на гарячі точки, де зустрілися з ворогом. Не можу сказати, що було не страшно. Але головне — це керувати своїм страхом. Страшно, мабуть, у перші десять секунд. Потім починаєш діяти на адреналіні.
Під час бою ти працюєш і повністю забуваєш про страх, про почуття самозбереження. Тобто ти бачиш ворога, якого ненавидиш, який у твоїй країні накоїв такого, що взагалі за межами розуму, і мусиш його знищувати. У тебе немає вибору. Або ти, або тебе.
А от після завершення бою стає дійсно страшно. Коли починаєш розуміти, що кулі свистіли в декількох сантиметрах над головою або у кількох метрах, буквально поруч, розірвалася якась 82-міліметрова міна.
Нас навчали в академії тактиці, практичним навичкам тощо, але досвід кожен здобуває безпосередньо на передовій. І ретельний аналіз (а якби я зробив так, а противник отак, як треба було діяти в тій чи іншій ситуації) проводиш сам після завершення зіткнення з ворогом. Тобто кожен день на війні — це набуття нового досвіду й навчання, яке відбувається без зупинки. Бо ніхто ж не стоїть на місці. Ми розвиваємося, противник також. Усі навчаються на своїх помилках, на помилках інших підрозділів або на помилках ворога.
Я на війні вже понад рок. Маю, на мою думку, вже якийсь суттєвий досвід. Тому беру участь у навчанні особового складу, який до нас прибуває. Заняття, тренування, теоретичні, практичні навички, відпрацювання — це дуже велика й тяжка робота. Але вона, звісно, дає результати.
— На вашому рахунку багато успішних операцій. Можете розказати про них?
— Наш батальйон брав участь в наступальній операції на Ізюм, ми першими заходили у місто, після чого через наші бойові порядки вже просувалися побратими. Наш батальйон безпосередньо брав Лиман у кільце, а сусіди тоді нас прикривали з флангів.
Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом
— Які яскраві епізоди будете пам’ятати все життя?
— Це коли ми заходили в Ізюм. Після довготривалої окупації нас досить привітно зустрічали місцеві мешканці з прапорами України й нам дякували. Хтось виносив води попити, хтось компотом пригощав. Якісь бабуся з дідусем винесли котлети, щоб ми поїли. Тобто люди на нас чекали. Вони запитували: «Хлопці, чому ви так довго до нас йшли?»
— За словами генерала Назарова, героїзм став для нас буденним явищем. Можете навести приклади героїчних вчинків?
— Не можу когось виділити. Вважаю, що всі, хто захищає країну, вже герої. От, наприклад, елементарне. Набрати боєприпасів або їжі та води й понести на передній край під обстрілами — це вже героїчний вчинок. Не кожен зможе. А для нас це норма.
Щодо якихось зухвалих вчинків, одного разу ми проводили наступальну операцію, а противник вирішив відправити туди свої резерви для того, щоб нас блокувати. Побачивши це, один сержант нашого підрозділу взяв РПГ-7 і почав стріляти по ворожій техніці. За три години він знищив два танки, два БТР і один БМП противника. Потім він отримав нагороду за свій вчинок.
— Дуже круто!
— А під час взяття Лиману у кільце протягом трьох днів десять бійців одного відділення взяли в полон вісімнадцять осіб.
— До речі, про полонених. Що вони взагалі розповідають? Навіщо вони сюди приперлися?
— Кадрові військові — що прийшли нас рятувати, що ми тут всі зомбовані, всі під впливом Заходу. Тобто повторюють російську пропагандистську маячню. На запитання, чи просили ми їх про порятунок, кажуть: «Ні», а на запитання, чому ж вони тоді прийшли без запрошення, так сказати, ніхто не може дати відповідь.
Так, там є люди, які дійсно ненавидять українців (хоча я взагалі не вважаю їх за людей, це моя особиста думка). А декому гроші потрібні.
Був один мобілізований — професор-математик зі знаменитого Московського державного університету. На запитання, чому він опинився на війні, відповів, що таким чином захотів довести своїй жінці, що він справжній чоловік, а не слинтяй. Хоча у нього була відстрочка від мобілізації, пішов у військкомат. Через три дні після приїзду на фронт ми взяли його в полон.
Читайте також: «Як казав мій комбат, проти нас воюють ще гірші довбо… би, ніж ми», — Мартін Брест
Щодо тих, хто захищає Україну, це люді від 18 до 60 років. Вони виконують завдання не тому, що їх мобілізували або примусили. Такого немає. У них є щире бажання відстояти нашу державність. Серед них є лікарі, майстри з СТО, бізнесмени, маркетологи, слюсарі, електрики, сантехніки, працівники «Укравтодору», — без перебільшення, всі фахи.
Вони дуже гідно несуть всі тяготи служби — людина до всього звикає. Але на війні повністю переосмислюєш все своє життя. Відбувається потужна переоцінка цінностей. На фронті високо цінять дружбу й підтримку, а гроші та матеріальні блага взагалі не мають значення. На передовій один одному друг, побратим і товариш. У будь-який час кожен готовий бігти на допомогу іншим. І кожен знає, що йому треба залишитися живим і повернутися до рідних.
— У вас є своя сім’я?
— Є дружина. На жаль, вдається спілкуватися з нею досить мало. Вона хвилюється й чекає. Але всю правду про жахи війни ані їй, ані батькам не розповідаю, звісно. Правду ми розказуємо лише побратимам.
Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос
— Більшість тих, хто був вимушений залишити рідні міста через окупацію, мріють туди повернутися. Правда, не всі. Комусь вже нікуди повертатися, а деякі кажуть, що не мають такого бажання, бо все вже відболіло. У вас є впевненість, що над Старобільськом буде майоріти український прапор?
— Звісно. Так і буде.
— Коли це станеться?
— Усьому свій час. Ми обов’язково повернемо свої землі. У нас немає іншого варіанту.
Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін