Нас з вами захищають кращі з кращих. Повторюю як мантру з 2014 року, що ми кожного дня маємо дякувати цим людям за те, що боронять нашу державність і дають гідну відсіч ворогу.
«Ми просто виконуємо свою роботу», — сказав на завершення нашої бесіди 24-річний заступник командира батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади (Львів) капітан Рустам Рємєтов. За цей рік він пройшов багато випробувань — пекельні бої, полон, поранення.
— Рустаме, не шкодуєте, що обрали професію військового? Ви молода людина, однак стільки всього вже побачили.
— Це був мій свідомий вибір. Я з міста Охтирка Сумської області. Коли у 2013 році поступав у кадетський корпус, щиро хотів щось змінити в країні. Армія тоді була занедбана. Між станом ЗСУ зараз і тоді ціла прірва. Дуже позитивні кроки відбулися за цей час.
На факультет управління діями підрозділів десантно-штурмових військ Одеської військової академії поступав під час боїв у Дебальцевому. Всі, хто знається у військовій справі, розуміли, що для захисту країни потрібні молоді, амбітні, добре навчені кадри, що сучасна війна — це зовсім інший виклик і для військових, і для суспільства. Тому всі новобранці були згуртовані з метою дати жорстку відсіч агресору.
Закінчив навчання у 2019 році. Після випуску потрапив у 25-ту окрему повітряно-десантну бригаду (Дніпро). На той час це була найбільш бойова бригада в Україні. Ми тримали позиції в районі Авдіївки. В зоні проведення ООС цей напрямок був найнебезпечнішим у той час.
У нас був дуже класний командир батальйону (зараз він вже комбриг). Цей офіцер мене, зеленого лейтенанта, буквально виховував — розказував, показував, як треба діяти у тій чи інший ситуації, як ставитися до солдатів, щоб тебе поважали.
Читайте також: «Сержант нашого підрозділу за три години бою знищив два танки, два БТР і один БМП противника»: офіцер 25-ї бригади про найгарячіші ділянки фронту
— Яким для вас був ранок 24 лютого?
— Звичайним. Я тоді обіймав посаду командира взводу. Ми знали за кілька днів до того, що щось буде. Всі знаходилися у бойовій готовності.
О четвертій ранку, коли почали бомбити Харків, я вже був на зв’язку. Ми займали позиції біля Спартака Донецької області. По нас працювали російська авіація та артилерія, потім пішла піхота. Але успіху вона не мала, бо мій підрозділ був дуже досвідчений і готовий до будь-яких дій.
— Але тоді ніхто не розумів масштабів трагедії.
— Росія дуже помилилася у своїх розрахунках, коли заходила на нашу територію. Ми очікували наступ на Донбасі, очікували на їхні колони, що будуть жорсткі бойові дії. Тому готовилися дуже ретельно і зустріли їх «тепло». Вони зазнавали великих втрат. Але помилкою нашої сторони було те, що ми не передбачали, що такі ж самі колони підуть і з інших напрямків.
— Як ви потрапили у полон?
— Це сталося 1 липня 2022 року. У червні противник мав деякі успіхи у наступі на Слов’янськ з боку Ізюма. Наш батальйон отримав наказ не дати ворогу вийти на рубежі Краснопілля, Мазанівки, Билбасівки й утримувати місто за будь-яку ціну. Ми у той час підпалювали ворожі танки. Але, на жаль, деякі підрозділи просто відкотилися, а ми потрапили у кільце. Треба було вириватися звідти. І от ми заходили на позицію, де був небезпечний танковий напрямок, щоб замінувати фланги. Зайшли, а там вже стояв ворожий взвод.
Провів у полоні рівно шість місяців. Спочатку нас відправили до Ізюма, де знаходився штаб російської дивізії ВДВ, потім у тюрми та табори Шебекіно, Костроми, Москви, Курська. З Курська вивезли до кордону з Україною, де з 31 грудня на 1 січня, якраз на Новий рік, стався обмін.
— Розкажіть про те, через що пройшли у неволі.
— На передку нас майже не били. А коли вже потрапили в росію, почався просто п… ц. Били й дротами, і шокерами, і бітами, і кийками, і якусь хрень кололи. Постійно використовували паяльники, сокири, напилки. Дуже сильно знущалися ефесбешники та кадирівці. Вони легко забивали людей до смерті. Багатьох ламали морально і фізично. Я завжди намагався якось підбадьорювати хлопців.
Щодо їжі, давали якусь ложку каші або супу. Схуднув десь на двадцять кілограмів.
Видали зеківську форму і взуття. Баня була раз на місяць. На миття відводили кілька хвилин. Після цього теж дубасили.
Іноді приїжджали їхні пропагандисти, щоб зняти сюжети про українських полонених. Це була, звісно, вистава. Ти мав сказати, що тебе прийняли добре, не б'ють і годують ідеально. Вони знімали людей у повний зріст. За тиждень до цього нас припиняли чіпати, щоб посходили синці.
Нас часто переправляли з зони на зону. Десь за тиждень до цього теж ніхто не чіпав, щоб передати людину ніби неушкодженою.
— Що відчули, коли цей кошмар закінчився?
— Я знав, що буде обмін. Тому що мене раптом перестали бити. Плюс везли в автобусах, а не в автозаках, це ще одна ознака майбутнього обміну.
Нас супроводжувала військова поліція росії. Там були представники з першого табору, в який мене приймали. Вони знали, що я повернуся на фронт. Часто запитували: «Ну что, ротный? Будешь русских убивать дальше?»
І от нарешті державний кордон. Але мені було незрозуміло одне. Як так — стоять українські військові й через кілька метрів російські й дивляться один на одного? Я б не витримав і почав би шмаляти по них. Ми ж звикли з ворогом працювати по-іншому.
Потім була реабілітація. Але дуже швидко я заморився відпочивати, так би мовити. Мені пропонували посади у трьох бригадах, з якими свого часу працював. Але прийняв пропозицію мого колишнього комбата. Ми ж разом з ним починали, в тому числі на бахмутському напрямку. Під Бахмутом мене важко поранило — лікарі заштопали печінку і вирізали частину кишківника.
Зараз ми проводимо успішні бойові дії, штурмуючи ворожі позиції. Працювали й працюємо в штатному режимі. Багато людей на позитиві. Противник дуже виснажений, слабкий, неорганізований і тупорилий.
Читайте також: «Одного бійця привезли на евакуацію як загиблого. А медики його воскресили»: захисник України про війну «на нулі»
— Але недооцінювати ворога не можна. Це військова класика.
— Так, звісно. Але було б проти кого воювати. «Вагнерівці» профі, не заперечую. Вони пройшли Чечню, Югославію, Лівію, Ірак, Сирію. Вони зеків, яких туди набрали, пускають поперед себе, потім йдуть самі. А от їхні кадрові військові набагато слабше, ніж «вагнерівці». Тому у них великі втрати.
Щодо нас, щоб ви розуміли, нинішні командири рот, заступники комбатів і комбати на початку повномасштабного вторгнення були нижчою офіцерською ланкою. Вони з командирів взводів дійшли до командирів батальйонів. Вони розуміють цю війну, вміють керувати людьми, не кидають їх бездумно у пекло, як росіяни. Там не виконаєш наказ — розстріл. А наша армія цінить людські життя. От у чому фішка.
— Розкажіть про епізоди, які будете пам’ятати все життя?
— Їх чимало. Наприклад, запам’ятав розбиті підрозділи російського ВДВ в районі Краснопілля біля Слов’янська.
Було багато героїчних вчинків. Сержант Олександр Суходольський командував взводом. Їхні позиції атакували підрозділи, які складалися з мешканців Осетії та Абхазії. Олександр корегував вогонь нашої артилерії, організував відхід особового складу з оточення, а сам вийти не зміг. Це був гідний командир, який загинув, прикриваючи підлеглих. Я подав документи на нагородження його орденом «За мужність», але, на превеликий жаль, орден не дали. Дуже прикро. Такі випадки у нас часто трапляються.
Скажу ще одну річ. Велика шана нашій аеророзвідці, артилерії та танковим підрозділам, які прилітали й розбивали позиції противника, коли ми стояли в Бахмуті. Велика вдячність медикам, які рятують життя під обстрілами. Неодноразово чув від хлопців з 25-ї бригади: «Дякуємо Алевтині, яка нас врятувала». Алевтина Батрак — це людина з великої літери. Вона нічого не боїться. Ця тендітна маленька дівчина з початку вторгнення просто їде на передок і виконує свою роботу.
Читайте також: «Росіяни кинули в нас бомбу, але ударною хвилею зносить саме їх», — речник InformNapalm Михайло Макарук
— Яка зараз ситуація на фронті?
— Коли я знаходився в росії, не раз чув, що вони «бояться ВСУ». Так і є.
У мене було чотири поранення, в тому числі одно важке, плюс пройшов полон, але все ж таки повернувся у стрій, хоча міг оформити групу, спокійно залишатися в тилу й отримувати пенсію. Але вважаю, що військовий має бути в строю до останнього. Так мене вчили. Якщо так само будуть морально налаштовані інші військовослужбовці, якщо кожний в Україні буде вважати, що це його війна, тоді буде успіх.
Ми знаємо, що країна чекає від нас наступу. Мій колишній підрозділ зараз залучений до штурмів. І контрактники, і мобілізовані успішно виконують свої задачі. Вони готові воювати, щоб швидше вибити ворога з нашої землі, але не готові стояти в обороні. Хлопці штурмують, штурмують і штурмують. Без відкатів. А противник панічно тікає.
Читайте також: «Не можу зрозуміти, чому зараз всі говорять про контрнаступ», — комбат Дмитро Кухарчук
— Ви теж берете участь в штурмах?
— Раніше, коли був взводним та ротним, ходив в атаку разом з ними. А тепер знаходжуся не на передньому краї. Я більше організую взаємодію між підрозділами.
Ми зараз просуваємось. Не буду говорити, на яку відстань. Але знаю, що кроки вперед є, і суттєві.
— І за це ми платимо дуже високу ціну.
— Прокоментую як офіцер, хоча мене можуть не зрозуміти багато військовослужбовців.
Кожний з нас знає, що йде війна, якої світ не бачив з часів Другої світової. І кожний розуміє, що за нами стоїть країна. Ми довго стримували просування противника, завдавали йому максимальних ударів, щоб він ніс якомога більше втрат. А в той час в різних точках України йшло створення й укомплектування нових бригад, наші військові проходили навчання у різних країнах. Такою була мета — ми тримаємо удар, а інші готуються.
Контрнаступ буде. І от тоді російській армії просто хана. Ми обов’язково відвоюємо захоплені території, противник буде розбитий, Перемога буде за нами в будь-якому випадку. Завдяки нашим могутнім офіцерам, сержантам, адекватним солдатам, все буде добре. Щодо ціни, я завжди повторюю: для мене є одна ціна — це моя країна.
Згідно з підручниками, при наступах співвідношення втрат атакуючих і тих, хто тримає оборону, один до трьох-восьми. А у нас зараз така ситуація, що ми викошуємо російські позиції, у них є загиблі, поранені, полонені, а у наших груп при штурмових діях навіть загиблих нема. О це я вважаю класним результатом.
Нещодавно був штурм, у нас два легко поранених. Ви уявляєте рівень підготовки української армії по нових стандартах?
До того ж у нас кожний чітко знає, за що воює. А російський загарбник не розуміє, що тут робить.
Ми якось взяли одного полоненого. Він казав: «У меня тут родственники есть. Хотел их на свадьбу пригласить». Розумієте таку маячню?
Впевнений, що Україна в майбутньому буде наймогутнішою країною з дуже потужною армією. Такого прогресу, як у ЗСУ, не демонстрував ніхто. Дякуємо партнерам, які нам допомагають. Але вони надають техніку, зброю, технології, а воюють-то українці. Ніхто до цього не зміг чинити опір російській федерації. Україна змогла. Нам казали, що ми протримаємось кілька днів. А ми стоїмо вже понад рік. І обов’язково будемо рухатися вперед. Слава Україні!
Читайте також: «На місці російських воєначальників я б в жодному разі ніякого результату їхньому керівництву не гарантував», — Михайло Забродський