Червень 2022 року. Наречена Вероніка у розкішній вишитій українській сукні світиться щастям, тримаючи міцно за руки свого коханого Романа. Військовий отримав лише три дні відпустки й відразу з потяга у формі та берцях вирушив до РАЦСу, щоби нарешті узаконити стосунки зі своєю обраницею. Тією, яку любив так само палко, як і Україну, до якої мріяв повернутись з букетом соняхів після перемоги, яка повинна була подарувати йому таких омріяних чотирьох дітей — трьох синочків та донечку. Але через пів року після щасливої події 28-річний військовослужбовець Роман Кушнір загинув в бою на Донеччині, залишивши дружині, батькам та брату лише спогади, фотографії та мрії, яким так і не судилось збутись.
— Рівно пів року, як одружилися, як я щаслива дружина — і тут така звістка: «Ваш чоловік загинув як Герой, прийміть щирі співчуття»… А далі все було, як в тумані. Хіба тепер це життя? — зі сльозами на очах розповіла «ФАКТАМ» дружина військового Вероніка Кушнір. — Роман так хотів жити, працювати, скільки планів було, так сильно хотів дітей. Запитання «чому?» не покидає мене. Чому мого Ромчика немає? Чому мій котик загинув? Це нескінченне «чому», на яке ніхто не дасть відповіді…
Роман родом із селища Тиврів, що на Вінниччині. Навчався у місцевій школі, потім 4 роки в Тиврівському ліцеї-інтернаті поглибленої підготовки в галузі науки, де закінчив спортивний факультет. Пробував себе у різних напрямках: працював на водоканалі, будівництві, їздив за кордон на роботу. У 2019 році він був призваний на строкову службу до Повітряних Сил України. Військову присягу та курс молодого бійця пройшов у місті Васильків Київської області, строкову службу проходив у Одесі. Роман зарекомендував себе відповідальним та серйозним. Під час проходження строкової служби отримав військове звання «старшого солдата», обіймав посаду старшого планшетиста взводу планшетистів роти управління, отримав грамоту від командування частини.
Роман завжди приходив на допомогу, тому, хто її потребував, завжди турбувався і піклувався про інших. Одного разу під час строкової служби в армії Роман опинився свідком небезпечної ситуації. У його військовому підрозділі були собаки. Якось під час тренування одного з цих собак, якого називали Циганом за чорну, як смола, шерсть, зачепили й рвали на шматки безпритульні агресивні пси, що випадково забігли на територію. Роман не міг залишити поранену тварину без допомоги, тим паче, що саме цей собака був його вірним другом. Він негайно втрутився в конфлікт, ризикуючи власним життям. За мить він відділив волоцюг-нападників від Цигана. А потім використав свої навички і знання про поведінку собак, щоб заспокоїти їх.
Роман зробив все можливе, щоб допомогти травмованому псу. Він зігрів його, зупинив кровотечу та надав першу медичну допомогу. Він підняв на ноги весь гарнізон, щоб зв'язатися з ветеринарними службами і забезпечити транспортування собаки до ветеринарної клініки. Також потрібні були гроші для лікування пораненого Цигана. Роман і тут посприяв, він обійшов весь особовий склад військової частини, розказав, що сталося, та почав збирати кошти.
У квітні 2021 року Роман був звільнений від служби. Повернувшись додому, сумлінно працював і мріяв про щасливе майбутнє. Був світлою і хорошою людиною, душею компанії, мав багато друзів, відповідальним і позитивним водночас. Мріяв про велику сім’ю…
— Як ви познайомились із чоловіком і чим підкорив він ваше серце?
— Це сталось за два тижні до того, як його призвали на строкову службу. Познайомились у спільних знайомих у Тиврові, почали спілкуватись. Але Роман тоді не хотів серйозних стосунків, тому що йшов в армію. Казав, що мені це швидко набридне і я забуду про нього. Проте моє серце підказувало, що це саме та людина.
Блакитні, мов небо, очі, й виняткова харизма — це було кохання з першого погляду. Й всі півтора року Романової служби я його чекала, присвячувала вірші, надсилала романтичні повідомлення. Приїжджала як не раз, то двічі на місяць. Інколи долала кілька сотень кілометрів, щоби просто побачити його хоч трішки.
Пам'ятаю, як чотири години добиралась до нього електричкою у Васильків, щоб побути на КПП дві години, й того ж дня назад додому. І з часом Роман зрозумів, що це все серйозно. Ми були тією парою, яка, бувши в Одесі, так і не бачила моря, але нас переповнював океан емоцій та кохання… Частина чоловіка базувалась неподалік житлового комплексу «Сьоме небо», і дійсно ми, певно, були на сьомому небі від щастя.
Після демобілізації Роман перебрався до мене в Гнівань на Вінниччині. Він часто їздив у відрядження, а я безмежно сумувала за ним, рахуючи дні до зустрічі. Коханий мав золоті руки, любив полювання, риболовлю, відпочинок з друзями. Ми планували про переїзд, хотіли придбати власне житло, поміняти мені машину.
У жовтні 2021 року ми заручились. Пригадую, як того дня довго чекала Романа додому, а він все запізнювався. Вже й друзі зійшлись, стіл накривали. Я саме мила картоплю, щоби посмажити на вогнищі, як приїхав чоловік. Почула за спиною: «Вероніка». Повертаюсь з мокрими руками — а мій коханий на коліні з трояндами та каблучкою. Я розплакалась від щастя.
— Гучного весілля чоловік не хотів, лише запросити найближчих, — продовжує Вероніка. — Але мені дуже хотілось білої сукні, і я змогла вмовити його. У жовтні 2022 року ми планували зіграти весілля, проте плани зруйнувала війна. 25 лютого 2022 року Роман добровільно та свідомо пішов захищати Батьківщину від окупантів. Простоявши добу в черзі у військкомат він був наполегливим і непохитним у своєму рішенні: «Я йду туди заради вас, щоб у вас все було добре».
— Чи очікуване для вас було це рішення?
— Справді, Роман проявив надзвичайний патріотизм і самопожертву, коли вирішив піти на війну. Його мотивацією було бажання захищати рідну землю, а не матеріальна вигода чи слава. Він не думав про винагороду, він відчував обов'язок боронити те, що для нього мало надзвичайну цінність. Факт, що коли йому сказали, що вони будуть отримувати заробітну плату за службу, викликав у Романа здивування. Він казав: «Ви уявляєте, мені ще й будуть платити за те, що я пішов захищати свою Батьківщину, свій народ?».
Це лише ще один показник величі та самовідданості Романа. Він став прикладом справжнього героїзму і патріотизму, віддавши все, що мав, в ім'я вищої мети — захисту України.
— Де служив Роман?
— З початку повномасштабного вторгнення він служив у складі військової частини 3008, пізніше був переведений до складу військової частини 3028. Перебував у військовому званні «старшого солдата» та обіймав посаду стрільця-санітара 2 відділення 3 взводу оперативного призначення роти оперативного призначення спецпідрозділу «Ягуар». Він неодноразово доводив свою високу бойову майстерність та здатність діяти у складних умовах бойової обстановки. Своєю мужністю та відданістю українській державі, він був прикладом для своїх товаришів-бійців.
17 червня 2022 року ми одружились, його відпустили всього лиш на 3 дні, щоб зареєструвати шлюб. Я одягнула красиву українську сукню, Роман був у військовій формі. Ми влаштували фотосесію, скромно відсвяткували розпис у кафе без музики, й чоловік повернувся назад до побратимів. Чекала його з перемогою, проте прожити довге та щасливе життя не судилося…
— Що відомо про обставини його загибелі?
— Ми спілкувалися по відеозв'язку і я чула, що відбувалось на фронті. Коханий весь час заспокоював, казав, що все в нього є і все буде добре. Завжди усміхався, хоча в очах я бачила тривогу, втому. Коли я дізналась, що наші волонтери поїдуть в сторону Бахмута, вирішила передати смакоти. Насмажила котлет, приготувала його улюблені бублики з фаршем та «Наполеон», купила трохи речей. Все передали йому. Незадовго до загибелі чоловіка у його батальйоні були втрати, він сильно переживав.
Коли він мав вчергове йти на бойове завдання на «нуль», моє серце, здавалось, вискочить з грудей. 16 грудня я дізналась, що є знову втрата, а чоловік не вийшов на зв'язок. Почала панікувати, бо Роман завжди телефонував, як повертався з завдання. Наступного дня я пішла до паспортного столу змінювати прізвище у паспорті — аж тут дзвінок й новина, що мого коханого вже нема. Загинув внаслідок танкового обстрілу 15 грудня у населеному пункті Спірне Донецької області.
Поховали ми його з військовими почестями у рідному Тиврові. З того часу життя перетворилось на існування, лікує лише робота. Кожні вихідні їжджу до свого Ромчика із квітами, щоб помовчати, поплакати й вкотре розповісти, як мені бракує його ніжності та поцілунків… Я опублікувала на сайті електронних петицій Президента України петицію з проханням надати звання Героя України (посмертно) старшому солдату Роману Кушніру й прошу всіх небайдужих її підтримати. Це найменше, що ми можемо зробити, аби подякувати йому за захист, жертовність…
Цей вірш Вероніка присвятила своєму чоловіку
Я кохаю тебе до нестями!
Моє серце відкрилось тобі.
Лиш про тебе я мрію ночами.
І проводжу ці дні у журбі.
За тобою я дуже скучаю.
Ти далеко, тебе тут нема.
Третій місяць тебе вже чекаю.
Третій місяць без тебе, сама.
Я так хочу, так хочу до болю
Утопитись в обіймах твоїх.
І завжди бути разом з тобою.
І забути про все і про всіх.
Ти — мій ангел, любов і бажання,
Моє щастя великих надій!
Я з тобою пізнала кохання,
Ти — мій світ зачарованих мрій!
Раніше «ФАКТИ» розповідали щемливу історію про українського захисника, який загинув влітку 2022-го і був похований як невідомий солдат. Й тільки 18 травня 2023 року Роман Семенчук назавжди повернувся до рідної домівки — Стрижавки, що на Вінниччині.
Читайте також: «Кохана, тут справжнє пекло»: історія українського героя, який загинув в боях за Лиман