Юрист та волонтер Геннадій Друзенко привертає увагу суспільства до того, як змінилася національна-визвольна війна, яку зараз веде Україна. Якщо рік тому «це була священна війна», то зараз сама війна відійшла на другий план, вона йде «десь там». А повернулося все те, чим жила влада та всі, хто біля неї. Знову на порядку денному корупція, рейтинги, брехня. Багатьом здається, що найстрашніше вже позаду, що результат цієї війни визначений наперед. Але ця війна надовго. І якщо українці не готові платити високу ціну за свою свободу, то перемоги не буде
«ДАВАЙТЕ НАЧИСТОТУ
Знаєте, чому нам минулого року вдалося? Вдалося не тільки вистояти, а й повернути частину окупованих територій?
Бо для них це була СВО, яка десь там, далеко, а для нас це була священна війна. Війна за виживання. Наш український джихад. Коли «Україна або смерть» були не просто красивим гаслом, а щоденною реальністю.
Рік тому це була справді народна війна проти армії професійних мародерів… Війна українців, які знали за що вони вмирають і вбивають, проти тих, хто геть не розумів, навіщо він поперся на українську землю.
І тому ми — всупереч прогнозам всіх розвідок та спецслужб — вистояли. Але відтоді ця війна кардинально змінилась…
Наразі воюють дві армії. Зі своїми профі та аматорами. Зі своїми ідейними (чи навіть фанатиками війни) і своїми заробітчанами. Зі своїми героями і запроданцями. Зі своїми мартирологами — десятками тисяч тих, хто загинув і за кого потрібно помститися…
Наша правда в цій війні нікуди не поділась. Як і рік тому, це національна-визвольна війна за право самим визначати свою долю. От тільки вона перестає бути для нас народною та екзистенційною. Вона перестає мобілізувати все суспільство, перетворюючи його на міцний кулак, готовий розбитися в кров, поламати кісточки, але відправити ворога в нокаут…
В Україну повернувся business as usual. Армія воює. Десь там, далеко — на сході України. Корупціонери крадуть. Політики думають про рейтинги і брешуть. Журналісти обслуговують політиків. Правоохоронці обкладають бізнес мздою. Кожен виживає і заробляє як може.
З країни, що вела проти орди тотальну війну, з нації, де кожен готовий був вбивати і вмирати, ми перетворюємось на країну вболівальників ЗСУ. Так само, як Росія залишається країною вболівальників за свою армію.
Війна професіоналізується. Попри цілі квартали свіжих могил на українських цвинтарях нам здається, що найстрашніше вже позаду. Що результат цієї війни визначений наперед. Що ми вже «зробили гру» і залишається тільки оформити результат розгромною перемогою над ворогом…
Наївні… Після звільнення Херсону (тобто за останні півроку) ми нічого не звільнили, але втратили Соледар і Бахмут. Новітня західна зброя, яка наразі надходить в Україну в кількостях, про яку рік тому важко було навіть помріяти, виявилась безсилою проти «мʼясних штурмів» в стилі маршала Жукова. І так, як не прикро це визнавати, Бахмут узяли навіть не російські регуляри — варварська ПВК, в якій за найменшу провину мінусують на місці.
Ми перемололи у «Бахмутській мʼясорубці» десятки тисяч орків? Так! Але що для країни, яка досі живе пафосом перемоги, задля якої вона могла зафарбувати Дніпро у червоний колір кровʼю своїх солдат, кілька десятків тисяч? А скільки синів і дочок України втратили під Бахмутом ми?
Боюсь, цю війну виграє не західна зброя (яка безумовно важлива). Якщо б війни вигравали тільки технології, США ніколи б не вийшли з Афганістану чи Іраку… Війни виграють технології і довга воля, готовність платити велику ціну за досягнення поставлених цілей. Мобілізація усіх сил та ресурсів задля перемоги…
Наразі я не бачу такої мобілізації ані в Україні, ані в росії. А це означає, що ця війна ще надовго. Як би ми не вірили у «останній вирішальний контрнаступ»…
Вермахт був найтехнологічнішою військовою машиною свого часу. З найсучаснішою зброєю і зразковою дисципліною. Але довга воля і готовність жертвувати мільйонами людських життів задля перемоги завершилось взяттям Берліна замість капітуляції Москви…
Я не знаю, чи готова сучасна росія змобілізувавши всі свої ресурси і перетворитись на одного великого «Вагнера», аби виграти цю війну. Думаю, за Путіна це малоймовірно. Але питання, хто прийде після Путіна відкрите. І дай бог, аби до влади там не прийшли сучасні більшовики, готові задля своїх амбіцій гнати на смерть мільйони…
Втім і Україна перетворюється на європейський Ізраїль. Який звикає жити звичайним життям, незважаючи на війну. От тільки, на відміну від Ізраїля, нам рано розслаблятись. Ми ще не виграли жодну свою війну. Ми ще не звільнили свої території. Ми ще не завдали вирішальної поразки нашим ворогам. Ми ще не збудували непереможну армію та державу.
А це означає, що психологічна демобілізація — шлях в нікуди. Він матиме наслідком затягування війни, розквіт корупції, збільшення жертв, руйнування наших поселень і втому від України. Яка точно прийде — не цього року, так наступного…
Цю війну виграє той, для кого — як для нас рік тому — вона стане питанням життя і смерті. Хто змобілізує усі свої сили, ресурси та волю. Для кого не буде тої ціни, яку він неготовий заплатити за перемогу.
А поки — на превеликий жаль — ми повертаємось у формат пізнього АТО/ООС. «Ви воюйте, аби ми могли жити звичайним життям. Ви — наші герої. Але не заважайте нам робити business as usual. Ваше місце на фронті…»
Чим це закінчилось, сподіваюсь всі ще памʼятають?" — пише Друзенко.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.