Ведуча ТСН (1+1) та волонтерка Соломія Вітвіцька каже, що ніколи навіть не думала про те, щоб поїхати з країни під час повномасштабного вторгнення. Вона висвітлює війну з початку 2014 року, була на лінії зіткнення, у деокупованих містах та навчалася на стрілецькому полігоні.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Соломія розказала, чи є у неї страх та депресія і чому вона мріє потрапити до Євпаторії.
— Соломія, пригадайте свої відчуття у перші тижні повномасштабної війни?
- У мене якогось великого переляку не було. Мабуть, спрацювала захисна реакція організму. Я була абсолютно спокійною і 24 лютого поїхала на роботу. Одразу написала у наш робочий чат ТСН і запитала, що корисного я можу зробити, який у нас план? Мабуть, я до кінця не усвідомлювала, наскільки все було небезпечно. Що ворог вже у столиці. Наша шеф-редакторка Елла Білостоцька написала, що всі, у кого є можливість, їдуть на канал працювати. Адже телевізійна сітка змінилася, йшов цілодобовий марафон, розповідали новини, хто звідки що міг дізнатися. Наші журналісти кожен де був (а дехто з наших співробітників опинився дуже скоро в окупації на Київщині) включалися і розповідали, що бачать, яка обстановка на вулицях.
В перший вечір вже не ходив громадський транспорт, вже почались перебої з таксі. Почули, що десь у військкоматі видають всім охочим зброю, поїхали туди з колегами і намагалися отримати і собі зброю. До цього я кілька разів була з інструктором на стрілецькому полігоні. Пам’ятаю, були дуже величезні черги за паливом, але в цьому плані мені пощастило. У моїй машині дизельний двигун, я під’їхала і одразу заправилась без черг. Ту першу ніч разом з кумою і колегою ми ночували у мене вдома, спускалися кілька разів за ніч в укриття. Почули, що десь близько бахкає, і пішли у підземний паркінг.
Пам’ятаю, що спочатку я поривалася кудись бігти і щось знімати. Я живу на Мінському масиві і начебто за всіма чутками в перші дні там висадився ворожий десант, ми чули автоматні черги. Але навіть попри таку небезпеку не збиралася нікуди евакуйовуватися.
Читайте також: «Відшивала плитоноски»: популярна співачка розповіла про зміни під час великої війни
Пам’ятаю, як боялася не встигнути доїхати до початку комендантської години у перші дні повномасштабної війни. Тоді вона починалася десь о 17:00 і на кілька діб. Мене попросили мої добрі знайомі, ветерани АТО, привезти їм їжу. Пам’ятаю, як по набережній жену авто, нікого немає, всі вулиці вже порожні, а у мене паніка, що не встигну доїхати вчасно до хлопців. Нарешті, добралась до них за п’ять хвилин до шостої, тож у них і залишилась. Якраз у мене в машині був спальник, каремат, бо я готувалась до всіляких непередбачуваних ситуацій. Хлопці вночі поїхали на завдання, бо отримали інформацію, що десь на Борщагівці бачили диверсантів. Тоді я їх проводжала і дуже за них переживала — чи вернуться?
— Коли найбільше боялися за своє життя за ці 15 місяців?
- Я не розумію, що значить боятися? Бо для мене війна почалась у 2014-му. Ще з тих часів я почала активно волонтерити, їздити в АТО і допомагати нашим захисникам. Тому 24 лютого 2022 року і не сильно була налякана, бо була вже готова до того, що на нас всіх чекає.
На Великдень я була у Слов’янську. Повезли, так би мовити, великодній настрій на передову. Але в той час там були дуже важкі обстріли. У самому місті був потужний вибух поруч із готелем, де я жила. Пам’ятаю, що я мало з ліжка не впала від сильного струсу.
Читайте також: «Життя стало на стоп»: Павло Зібров про свої почуття під час війни
Єдиний раз, коли дуже переживала, то було у березні. Моя близька подруга Таня потрапила в окупацію в селі Катюжанка на Київщині, хоча мала їхати до батьків на Черкащину. А тут вона опиняється в самому епіцентрі, там, де була тилова база російських військ. Перші два тижні у мене не було з нею зв’язку. Пам’ятаю, єдиний раз вона мені додзвонилася, коли я була в ефірі. Я тоді не розуміла, що робити: чи вийти зі студії, чи новини продовжити читати? Бо то якраз був той випадок екстреного дзвінка, коли від цього доля людини залежить. Але відразу зв’язок і пропав.
Пізніше нам все ж таки вдалося поговорити. Таня спитала, чи збираються їх визволяти і що їй робити? Я порадила домовлятися з орками на пропускному пункті і самим намагатися виходити з окупації. Через кілька днів вона мені дзвонить, каже, в якому місці знаходиться. Пам’ятаю, як з офісу буквально за 20 хвилин була в Вишгороді і забрала її вже з нашого пропускного пункту. Не могла повірити, що зараз її обійму.
— Відомо, що ви офіційна волонтерка ЗСУ.
- З початку великої війни я організувала такий міні-склад в під’їзді свого будинку, а згодом в офісі. Знайомі, друзі передавали ліки, каремати, спальники, одяг, харчі з різних країн. Військові приїжджали прямо в будинок забирати потрібні речі. Паралельно з цим я провела кілька благодійних аукціонів у своїх соцмережах. З Сергієм Ємельяновим продали його паралімійську золоту медаль майже за мільйон гривень, а загалом зібрали 1,83 млн грн. На ці кошти закупили для ЗСУ броню, тепловізори, автівки, медикаменти. Також до свого дня народження розігрувала марки з кораблем, підписані вищим керівництвом України. Кошти теж спрямували на допомогу ЗСУ.
— Що найбільше запам’яталось з поїздки на деокуповану Харківщину — в Лиман і Ізюм?
- Ми поїхали туди на запрошення закарпатських волонтерів, щоби підтримати безпосередньо жінок, які там служили. В Лимані, Ізюмі роздавали допомогу мешканцям. Бачили тих, хто пережив окупацію в маленьких селах, це, звичайно, важка картина. На блокпості, який раніше організували росіяни, там тоді стояли наші діти. То ніби була в них така гра. Коли діти граються у війну в мирні часи, то одна справа, а коли такі ігри під час справжньої війни, то відчуття моторошні. На той час у тих дітей не було ніяких гаджетів, в школі вони не навчалися, тож вигадали собі таку гру — захищати своє містечко. Потім вони мали їхати в табір на Закарпаття аби хоч трохи відпочити від війни. Тому що там знаходитися дітям дуже важко. Малеча була рада будь-якому подарунку. Один з волонтерів подарував хлопцю свій «розумний» годинник, той був безмежно щасливий.
З нами був Андрій Кіше, він поспівав ще під гітару, підбадьорив дівчат. В принципі, нічого особливого, якщо це в мирному житті. Але саме цього затишку нашим захисницям і не вистачає там на фронті. То були милі речі, які ми не цінуємо в повсякденному житті.
— За цей період чи була апатія, або розпач?
- Зараз, мені здається, всі намагаються максимально віддати свої сили аби наблизити перемогу нашу. А якщо ти будеш випадати з цього ресурсу, тоді треба буде ще комусь витрачати свій ресурс, щоб тобі допомагати (посміхається — Авт.). Я вважаю, так неправильно. Я в цьому плані добре навчена. Тільки тебе починає затягувати якась депресія (ми говоримо зараз не про ту депресію, як хворобу, а про апатію, сумний настрій), одразу треба говорити собі «стоп»! Я вважаю, людина в змозі сама собі допомогти. Треба сказати собі, що все чудово, акцентувати увагу на приємних і позитивних речах.
— Тобто до психолога ви не звертаєтесь?
— Я сама собі психолог. До того ж так вийшло, що часто за якимись порадами чи підтримкою колеги, чи друзі звертаються саме до мене. Особливо у перший місяць великої війни до мене зверталось багато друзів, бо казали, що поговоривши зі мною, їм ставало легше. До речі, мені телефонували друзі ще й з-за кордону — з Німеччини, США, пропонували прихисток. То я навіть їх підбадьорювала, бо вони були шоковані від наших новин.
Читайте також: «Доставляла людей на роботу, а потім розвозила по домівках»: популярна оперна співачка стала водієм
— Знаю, ви вирішили навчитися керувати дронами.
— Це перша школа пілотесс. Мені здається, всім нам необхідні нові навички, які можуть знадобиться під час війни, через те, що ніхто нічого не знає про майбутнє. Єдине, можу сказати, що керування дронами постійно вимагає практики, щоб руки не забували. У мене є сертифікат, тож я можу керувати дронами. Мені дуже сподобалося. Я ще й збирала гроші на дрони і передавала їх на фронт. Тому сама хотіла в них більше розуміти — які є, які кращі, які гірші.
— Ваш колишній чоловік служить. Ви підтримуєте з ним зв’язок?
— Він служить в генштабі ЗСУ. Оскільки Влад останнім часом займався на айтішника, то і там він зайнятий програмуванням. Він до мене не звертається по допомогу — каже, є ті, кому більше потрібно. От і брат у мене такий самий. Северин служить у Луцьку, технічний працівник Повітряних сил. Робить все, аби літаки були справними і могли літати.
— Вас змінила війна?
— Мені здається, я не змінилася за останній рік. Хоча, можливо ця повномасштабна війна додала мені ще більше стійкості, незламності.
— Куди плануєте поїхати після нашої перемоги?
- Я би більше подорожувала по Україні. Обов’язково поїду в Крим. Ніколи не була в Луганську, Мелітополі, Бердянську, так що залюбки би поїхала туди. А ще в нас є план з колегами з ТСН поїхати в Євпаторію. Нас там дуже чекає наша подруга, українська партизанка, бандерівка. Тож після звільнення Криму поп’ємо там з нею разом каву.
Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
Раніше «ФАКТИ» публікували ексклюзивне інтерв'ю з відомою ведучою Нелею Шовкопляс про випробування останнього року.