Нам дуже важко дається усвідомлення, що світ колишнім більше ніколи не буде, що ця війна надовго, що ми біжимо марафон, проте, на відміну від класичного забігу, не знаємо ані довжини дистанції, ані розрахункового часу виходу на фінішну пряму. Такими є реалії. І їх, на жаль, необхідно сприйняти як даність.
Що відбувається з нашим та російським суспільством? Якими ми вийдемо з цієї битви? Як не збожеволіти, перебуваючи в постійному стресі? Які виклики на нас чекають після Перемоги? Про це «ФАКТИ» поговорили з відомим письменником та блогером Яном Валетовим. Його книги давно стали бестселерами, а тексти, які він публікує у соцмережах, ЗМІ розбирають на цитати.
— Яне, ви не раз наголошували, що помилково не розглядати як варіант і несприятливий результат війни. «Якщо є план А та план Б, то потрібно обов'язково продумати план П. Не у форматі «все пропало, всі померли», а у форматі «що ми робитимемо, якщо…» У вас самого є відповідь на таке запитання? От що робити, якщо наші плани не збудуться? До того ж, за вашими словами, «у житті нічого й ніколи не йде за планом, тим більше за оптимістичним».
— У принципі, я від початку говорив про те, що ця війна дуже надовго. Вважаю, що формату, який би забезпечив нам перемогу, не існує. Тому що для цього потрібна повна військова поразка росії. А це, грубо кажучи, взята москва, поділ російської федерації на якісь зони, а потім наша подальша робота з їхньої (!) денацифікації, демілітаризації, денуклеаризації та всього іншого.
Я не дуже вірю в цей варіант, бо розумію, що на це немає ані сил, ані потрібної кількості військ. Та й у принципі зайняти таку територію та підтримувати якимось чином там необхідний для зміни суспільних настроїв режим дуже нетривіальне завдання. Воно дуже складне, воно вимагає великої кількості людей, зброї і, насамперед, повної та остаточної військової поразки росії. Чесно вам скажу, при всьому моєму оптимізмі та вірі у ЗСУ, не маю ілюзій з приводу того, що наші танки колись котитимуться бруківкою Червоної площі. Я впевнений у тому, що ми виграємо, але зовсім не впевнений у тому, що це станеться у такому форматі.
Бачу цей формат, швидше, наступним: ми таки відправимо росію до кордонів 1991 року і отримаємо поруч ворожу, велику, досить сильну і досить ресурсну країну, яка протягом десятків років виношуватиме плани реваншу і повернеться за першої ж нагоди. Ми це вже бачили у Чечні, знаємо це з історії Фінляндії, яку вони спочатку відпустили на вільні хліби, а потім вирішили прибрати до рук. Тобто насправді нічого нового не відбувається. Подібне росія вже проробляла неодноразово. І я не маю підстав припускати, що після нашого виграшу цей план не буде приведений у дію.
У зв'язку з цим я ніби будую плани у відповідь — не в розрахунку на поразку, а в розрахунку на тривалий конфлікт, в який безсумнівно переросте будь-який результат цієї війни. Все одно буде дуже неприємно, тому що вони мають можливість кошмарити нас на відстані кількох тисяч кілометрів. Їхні точні ракети можуть закінчитися. Зате вони мають все для того, щоб виробляти неточні. Вони мають ці технології.
Читайте також: «Росіяни кинули в нас бомбу, але ударною хвилею зносить саме їх», — спікер InformNapalm Михайло Макарук
До того ж ми знаємо характер наших сусідів. Вони жерти не будуть, не житимуть, але намагатимуться нас вбити. І ненависть свою роститимуть. І цей їхній психоз обов'язково триватиме. Тобто без зміни режиму там ми приречені на вічну бійку з цією ордою.
Мені шістдесят років. Я розумію, що за мого життя це не завершиться. І навіть якщо вам будуть говорити протилежне — розповідати, що завтра вони стануть білими та пухнастими, я на вашому місці не вірив би, оскільки історично так ніколи не було.
Тому нам потрібно розробляти плани про побудову мілітарного суспільства, створення військових союзів, відновлення нашої військової промисловості — от просто максимально, як тільки можемо. А це означає, що ми маємо стати іншою країною. Оскільки протягом останніх тридцяти років ми з прекрасної індустріальної держави ставали такою собі постіндустріальною. Свою військову промисловість ми пролюбили. То пролюбили, це пролюбили. «А хто на нас нападе? А що нам усім буде?» Тепер так міркувати не вдасться. Отже, треба змінити тактику та стратегію.
Стратегія — це побудова самодостатньої мілітарної системи. А це потужна армія та військова промисловість, яка здатна цю армію одягати, взувати, озброювати та робити для неї боєприпаси.
Нам слід жити як в Ізраїлі або Швейцарії (там є народне ополчення). Тобто миттєво, просто по клацанню пальців, вставати під рушницю у разі потреби. У кожному будинку має бути жилет, автомат, запас патронів, а будь-який чоловік повинен чітко знати, що в момент, коли пролунає дзвінок, він зобов'язаний протягом години-півтори-двох прибути до пункту призначення. Таку систему нам доведеться створювати з нуля.
Читайте також: «Це реально третя світова війна, яка набирає обертів», — Тамара Горіха Зерня
— Для цього потрібно повністю змінити наше мислення, наші погляди на оборону країни. Ми ж, переживши серйозні катаклізми, зазвичай заспокоюємося і не бажаємо нічого змінювати. Адже ви постійно підкреслюєте, що історія нас вчить тому, що ще ніколи нічому не навчила.
— У нас просто немає іншого варіанту. Ми, звісно, можемо не збудувати таку систему. Але тоді слід зрозуміти, що ми зникнемо. Причому росіянам на це багато часу не знадобиться. Якщо ми не почнемо змінюватися, то, гадаю, через чотири-п'ять років, навіть якщо ми їх зараз заженемо за Можайськ у прямому та переносному значенні, вони все одно прийдуть знову.
І коли вони прийдуть вдруге, нам уже мало не здасться. Тому що вони також вміють навчатися. Вони прийдуть готовими, вони врахують помилки. Вже не рушать довгими колонами, а їхні паливозаправники не плестимуться десь за сімдесят кілометрів позаду.
Слухайте, знову ж таки якщо взяти історичний аспект — той самий, про який ми з вами вже неодноразово говорили, — згадати першу та другу чеченську війни, згадати 1939 рік у Польщі, яка 1920-го їх викинула за межі стусанами. А що сталося далі? А далі вони повернулися, вже багато чого навчившись. Отже, прямо хочу сказати, що буде не дуже хороший експеримент. Згадайте, на що перетворений Грозний і яким став чеченський народ, у якого з гордістю все було гаразд. Тому нам нікуди буде подітися від необхідних змін.
— Буквально днями сперечалася із колегою, яка сподівається на військовий переворот у росії.
— Давайте навіть не обговорюватимемо таке. Це чистої води дурниці. Хто цей військовий переворот влаштує?
— Вона вважає, що прозріють генерали.
— Ось мені цікаво, які генерали. Вона може назвати одне-два імені, тобто якогось лідера у їхній армії? У Чилі були генерал Піночет та ще кілька генералів — люди освічені, сильні, рішучі. Вони врятували Чилі свого часу. А тут хто?
Читайте також: «Ніхто не виявляв під час війн більшої жорстокості та садизму, ніж росіяни», — генерал Віктор Назаров
— Ви чудово знаєте історію. На очах усього світу виріс та остаточно оформився цей монстр. Чому він набув таких рис? Звідки у росіян схильність до бузувірства, така люта ненависть саме до нас?
— Ми були частиною цієї імперії, причому не гіршою. Щоразу, коли я чую плач Ярославни наших співвітчизників, мовляв, їх сильно гнобила Російська імперія, завжди хочу нагадати, що ми цією імперією керували і ми її вигадали. Вони без нас не здобули жодної воєнної перемоги. Тому ненависть до нас це — знаєте, як буває? — спроба вбити дружину, яка від тебе пішла. Ось була кохана й бажана, а тут просто перед тобою вильнула хвостом: «Та пішов ти». Це перше.
Друге. Не забувайте, що будь-яке імперське правління пов'язане з певними парадигмами, які ця імперія насаджує. Вона добровільно не відмовляється від своїх територій, просто не має права на таке. Інакше, якщо не розширюватиметься, перестає існувати. Тому всі події, які сталися з нами у 1991 році, це пряма образа імперії. Вона захоче нас повернути, навіть якщо ми їй не потрібні. Ми все одно їй потрібні, тому що ми є її частиною, тому що вони вважають, що вони нас створили.
Хто вони, щоправда, для мене є великою загадкою. Адже будь-який імперський проєкт позанаціональний. Тож тут йдеться не про українців, а про бунтівну частину імперії. Вона охоче приймає до своїх проєктів будь-яку національність. Хто такий росіянин? Якщо ти відданий імперії та живеш її інтересами. При цьому ми знаємо безліч великих українських прізвищ в історії росії. Це була культурна, військова та економічна еліта.
Наведу такий приклад. Юдея була житницею для Риму, вона давала йому хліб. У російському Нечорнозем'ї та за Уралом не дуже гарні умови для зростання зернових та інших культур. Хто давав хліб росії, хто був її житницею? Україна. Хто давав найкращих солдатів? Україна. Хто, зрештою, був величезною буферною територією між сусідами та росією? Україна.
Тобто це надзвичайно важлива частина імперії. І ось вона повертається та йде. Тож це не ненависть до українців. Це ненависть до бунтівників.
Ми не можемо говорити про те, що Україна є моноетнічною державою. І це, до речі, наше величезне щастя. У нас близько ста національностей і всі ми українці. Ми — політична нація. Ми бунтівна частина імперії, яка намагається відірватися. Тому шансів на те, що нас любитимуть, немає.
Читайте також: «Я плачу від любові до України. Від того, що ми з нею зробили», — російська журналістка Вікторія Івлєва
Ну скажіть, яка справа уйгурам та бурятам до України? Це суто імперське бажання повернути нас назад, змусити любити, дружити, знову експлуатувати й т.д. Це все зрозумілі речі.
Я не говорю про тваринну жорстокість. Будь-яка війна — це тваринна жорсткість. Згадайте хоча б, що коїлося у Сербії, Хорватії, Косові, Албанії під час Югославської війни. Це ж величезна трагедія. Але люди жорстокі за своєю суттю. Росіяни не більш жорстокі, ніж ми. Просто за дуже тривалий час перебування в Європі ми засвоїли моральні аспекти, які стримують цю жорстокість. Вони їх засвоїли гірше. Ось і вся різниця.
Тобто людина — дуже дивна істота з дуже тонким нальотом цивілізації. Цей наліт здувається просто в одну мить. Тож що можу вам сказати? Так, якщо взяти участь росіян у європейських війнах, вони прославилися не дуже добрими діями. Але ми маємо пам'ятати, що в лавах російського війська в ті періоди були й наші співвітчизники. Вважаю, що якоюсь особливою гуманністю або ще чимось вони не вирізнялися. Мені так здається.
Читайте також: «Росіяни ненавидять вказаного їм ворога, але ще більше — один одного», — Роман Безсмертний
— Ви вважаєте, що «перемогти росіян можна лише за допомогою росіян», і кажете, що такий підхід — це чистої води прагматизм. Як ми можемо перемогти їх з їхньою ж допомогою? На кого нам робити ставку з огляду на тотальне обдурювання народу і те, що їхня так звана опозиція абсолютно травоїдна?
— Згоден. У них зараз немає опозиції, на яку можна було б спиратися. Але якщо ми чогось не маємо, що нам лишається? Створити це, правильно? Тобто, в принципі, це те, що роблять зараз наша розвідка та інтелектуальна частина армії в прикордонних російських районах. Цей наш тролінг — «все купили у воєнторгу» — доводить буквально до шаленства російську пропаганду. Але, хлопці, ми ж повторюємо один в один те, чому ви піддавали нас у 2014 році. Ми просто косплеїмо ваші дії й намагаємося зобразити зараз, що в росії дійсно існує сила, яка здатна повалити владу путіна.
Чи з'явилася вона насправді за 24 роки його правління? Думаю, що ні. Чи можна повалити величезну країну? Їх 140 чи 120 мільйонів — не грає ролі. Як не грає ролі, скільки нас зараз — 36 мільйонів чи 27. Грає роль співвідношення сил. Воно приблизно один до шести. І нам треба цього величезного Голіафа здолати.
Як це можна зробити? Кинутись на нього, намагатися його подряпати та кусати? Росію захищає її розмір. Тобто ми не можемо прийти на Урал і там змусити всіх жити так, як ми вважаємо за потрібне. Та й не треба це робити насправді.
Нам необхідно спертися на якихось людей. Якщо їх немає, то їх треба туди заслати, їх треба створити, виховати, купити — неважливо. Нам обов'язково потрібна якась сила всередині росії, яка її змінюватиме. Тому що всіх їх убити не можна, хоч дуже хочеться. Повірте, мені теж. І змінити їх не можна. Просто фізично. Ви не приїдете на острів Ольхон переробляти бурятів, що живуть навколо Байкалу, і не приїдете в Улан-Уде. А їхні танкісти, стрілки та мотопіхота вбивають нас, гвалтують, грабують. Я не про бурятів погано кажу. Просто наводжу приклад.
Тому що всі вони разом — це російські збройні сили. Вони складаються з людей, яким, взагалі-то, на Україну найвищою мірою наср*ти. Але вони приходять сюди, бо їм платять гроші і тому, що їм, мабуть, внутрішньо подобається вбивати. Я не розумію, як можна вбивати не для захисту рідної країни, своєї родини, землі, могил предків. Але ж це не ми прийшли до Бурятії.
Тож думаймо. Якщо це вийде, буде чудово. Це буде одна з найкрутіших контррозвідувальних операцій у світі.
Багато могутніх і розумних держав створювали необхідні настрої у суспільстві інших країн. Вони збирали навколо якихось ідей потрібних людей, і ті змінювали моральну та ідеологічну парадигму. Наприклад, панове більшовики, оплачені німецьким Генштабом, примудрилися повалити Російську імперію. А ким вони були доти, доки не з'явилися німці? Ніким. Ці люди з 1905 року не перебували у росії, вони не уявляли, чим живе народ і взагалі не знали, що там відбувається. Але вони були рішуче налаштовані. Скориставшись грошима Німеччини та повною імпотенцією тодішньої російської влади, зробили так, що росія вийшла з Першої світової війни, не лише втративши величезну кількість людей та територій, а й усі переваги переможця. Вона перейшла до розряду країн, які нічого за результатами війни не отримали. Натомість отримали більшовики. Тож треба вчитися у німецького Генштабу. Росію можна повалити лише в такий спосіб.
Читайте також: «Війна для нас закінчиться, коли буде повністю перезавантажений російський режим», — Павло Клімкін
— Росіяни сьогодні готові вмирати за путіна? За рік настрої у їхніх соцмережах дещо змінилися. Якщо раніше був суцільний патріотичний чад і захоплення з приводу СВО, то тепер все частіше миготять резонні питання на кшталт «навіщо нам потрібна була ця спецоперація?» Втім, поки що подібні репліки поодинокі. І, що цікаво, якщо рік тому на такий коментар одразу накидалися — «у нас завівся юда», «та ти, чувак, працюєш на ЗСУ», то тепер мовчать, а іноді навіть підтакують. Тобто начебто з'являються паростки невдоволення.
— Такі приклади — створення теплої ванни. А я вам наведу приклад вчителя середньої школи, випускники якого загинули в Україні, і він пішов мстити.
Думаю, що реальна підтримка дій влади близько 75−80%. Я не соціолог, мені дуже складно у цій ситуації оперувати цифрами, та й не потрібно насправді. Але можу таке говорити, судячи з того, що читаю не лише у соцмережах, а ще й чую від своїх знайомих росіян. Тобто це російські соціологічні дослідження, які легко намалюють потрібні кремлю цифри. Ось запитайте користувачів Інтернету, скільки з них ним користуються. Результат буде 100%.
У російської опозиції, яка виїхала на Захід, теж не стовідсоткове заперечення путіна. Там чимало людей, які виїхали з ковбасних міркувань. Але при цьому там таки, думаю, близько 80% підтримуватимуть Україну і будуть проти війни, яку організувала росія.
З іншого боку, ми ж з вами маємо спільних друзів в Ізраїлі. Вам не говорили, скільки «вати» сидить там?
— І у Німеччині, й далі за списком.
— І в Америці, повірте, і в Канаді. Та де їх тільки немає. Причому це часто люди, наприклад, єврейського походження, які, гордо чухаючи свій семітський ніс, обурюються: «Ми ж росіяни. Як так? Адже це нашу країну ображають». Вони вже тридцять років живуть за кордоном, з росіянами колись мали лише загальне місце проживання, але при цьому твердять таке.
Я прихильник того, щоби такі речі з'ясовувати експериментальним шляхом. Наприклад, коли росіяни почнуть масово ховатися від повісток. У Шебекіно зараз немає прихильників війни. А в Курську або Брянську їх повно.
Коли люди починають на своїй шкурі відчувати, що таке війна, ідіотизм у них зменшується. Але для цього необхідно, напевно, все-таки зробити те, що ми зробили із Шебекіно. Там уже стоїть конкретне виття. Але зачекайте, хлопці, ми вас не чіпали, на хвилиночку. Це ви розповідали, що ми збиралися вас захопити. Ну, тоді о'кей.
Я, до речі, вважаю, що ми можемо поки що поміняти Донецьку та Луганську області на Курську, наприклад, Брянську, Білгородську, Орловську. Потім поміняємо назад. Вважаю, що маємо повне право таке зробити. Тому що вони зробили це з нами, прийшовши сюди.
— Ще одна ваша цитата. «Єдине, чого я хочу, це справедливості у біблійному значенні слова. Око за око, зуб за зуб. Я розумію, що це важко досяжне бажання, але я сподіваюся, що вони теж сьорбнуть війни вдосталь. По самі ніздрі. І захлинуться в крові, лайні, розрусі та горі, які з собою принесли. Я атеїст, я знаю, що бога немає, але, якби він був, він мене зрозумів би. Я не про помсту зараз говорю — я говорю про відплату за скоєне. Домовлятися там нема з ким, та й нема про що. А ось змусити їх шкодувати про вчинене — саме те». Яким чином можна змусити дрімучих, тупих, невиліковних, переконаних у своїй правоті та величі людей шкодувати про вчинене?
— Ракети дуже сильно допомагають. Наприклад, я знаю у нас дуже багатьох громадян із відверто проросійськими настроями, які після прильоту першої ж ракети стали українськими патріотами. Причому непідробними. Коли ви ховаєтеся у ванній, а уламки падають поруч із вашим будинком і вибуховою хвилею вибиває вікна, ваша любов до росії якось пропорційно зменшується. І чим ближче впало, тим пропорційніше поменшала.
От вони випустили по нашій території понад п'ять тисяч ракет. Чесно вам скажу, якби горіли москва, пітер та інші міста моєї молодості, які були рідними, у мене нічого не здригнулося б із цього приводу. От нічого. Якби до Коломни, де виробляють «Іскандери», прилетіла б така ж ракета, яка днями прилетіла до села Підгородне нашої Дніпропетровської області та вбила там людей, я не шкодував би Коломну. Люди, які розв'язують війну, мають бути готовими, що вона прийде до них у будинок.
— Вже давно немає жодного співчуття ані до так званих добрих росіян, ані до мешканців російських прикордонних районів, де зараз дуже неспокійно. Його просто не може бути.
— Тому око за око. Що вони зробили з Києвом, з Миколаєвом (нещодавно там був, у мене волосся дибки встало), з Харковом, з милим зеленим Черніговом, з Ірпенем, з Херсоном?
— З Бахмутом, Маріуполем, Лисичанськом, Сєвєродонецьком, Мар'їнкою, Авдіївкою.
— На Донбасі взагалі випалена земля. Незрозуміло, що там згодом відновлювати. Та росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли.
Ще раз повторю. Ми маємо повне право на все, поки вони не зрозуміють, що будь-який рух у їхній бік це не «а нас за що?» і не «як це, українці по нас стріляють?» І щоб їхні діти ср*лися від однієї думки, що ми до них прийдемо. Звісно, ми до них приходити не будемо. Але головне, щоб вони ср*лися.
— Ви часто завершуєте свої тести закликом: «Тримаємося!» Так, пройшов перший шок, ми наче трохи адаптувалися. Але нас постійно кошмарять нічними ракетними атаками, ми не можемо планувати взагалі нічого і перебуваємо у постійному стресі. Як триматися, коли навколо таке відбувається?
— Треба жити сьогодні. Це правильна позиція. Завтрашнього дня може не бути. Для кожного з нас. Де б ми не знаходилися — у Хмельницькому чи Покровську (колишньому Червоноармійську), Дніпрі чи Запоріжжі. Кожен завтра може померти від ракети, яка прилетіла, від снаряда, від ще чогось. І хрін вони відберуть у нас цей сьогоднішній день життя. Тому тримаємось і не вс*ремось (ще одне моє улюблене слово).
Мені дуже часто кажуть: «От працюють ресторани». Та чудово, що вони працюють. Це означає, що живе наша економіка. І люди, які зараз на фронті ризикують собою та вмирають, воюють за те, щоб тут було мирне життя. Інакше не може бути, розумієте?
Сенс війни в тому, щоб стало краще твоєму народу. За всієї спірності цієї аргументації я впевнений у тому, що мають працювати економіка, підприємства, бізнес. Ми повинні сплачувати податки, які йтимуть на те, щоб у нас була могутня армія, повинні створювати нове суспільство та нову промисловість (у нас фактично не залишилося старої; наприклад, у металургії й не лише ми втратили колосальну кількість об'єктів), маємо перебудуватися та жити сьогодні. Тому що війна може не закінчитися завтра, через місяць, через рік, через десять років. Що, ми будемо сидіти й трястися? Сумувати? Ні. Тримаємося і не вс*ремось.
Читайте також: Як продовжувати жити, коли весь світ злетів із котушок: розмова із психологом Світланою Чуніхіною
— У перші тижні після масштабного вторгнення країна об'єдналася заради відсічі ворогові. Усі чвари були забуті. А потім ми знову повернулися до традиційних танців на граблях — політичних чвар, з'ясувань, хто більший патріот, до хабарництва, яке, взагалі-то, і не припинялося. Країна спливає кров'ю, а хтось наживається на війні. У вас немає побоювань, що внутрішня ворожнеча нас може занапастити в результаті?
— Так, є. Мій добрий друг Богдан Процишин сказав у квітні минулого року: «Не ср*лись цілих півтора місяця». Ця фраза повністю визначає ситуацію.
Звичайно, найстрашніший ворог — внутрішній. І, до речі, пошук внутрішнього ворога — це також дуже страшно. Ми безперечно цим хворітимемо. Тому що одна частина суспільства захоче домінувати над іншою, використовуючи будь-які способи — якісь мовні та ідеологічні проблеми, відверту брехню, доноси тощо. Таке завжди було в будь-якому суспільстві, а в нашому особливо.
У мене все-таки є надія на його найкращу частину. По-перше, надія, як би смішно це не звучало, на якусь дещицю зовнішнього управління, яке зводитиме нанівець зусилля місцевих ідіотів відірвати собі шматок від живої плоті країни. Дуже сподіваюся, що нас миритимуть найжорсткішими способами, щоб виробити певний рефлекс — своїх не треба ображати. Що свої це навіть не ті, хто розмовляє з тобою однією мовою, а ті, хто робить добро країні, в якій ми живемо. По-друге, я переконаний у тому, що суспільство змінюватиметься.
Я великий прихильник того, щоб у нас була одна державна мова.
— Я теж.
— Але я прихильник і 10-ї статті Конституції, яка «гарантує вільний розвиток, використання та захист російської та інших мов національних меншин України».
Скажу чесно: якщо я колись працюватиму на державу, то, повірте, перейду на українську. На роботі стовідсотково розмовлятиму українською. А поки в мене є вибір, говорю материнською мовою (нічого поганого в цьому не бачу і не розумію, чому цим бл*дям треба віддавати нашу мову) і намагаюся робити для України якнайбільше доброго.
Загалом, дай нам Бог якнайшвидшої Перемоги та миру, зрозуміло, на наших умовах. А з внутрішніми складнощами розбиратимемося в міру їх надходження.
Також читайте: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос
— Після закінчення війни на нас чекають не менш серйозні виклики. З фронту повернуться поранені та смертельно втомлені військові. Зруйнована економіка, розбомблена інфраструктура, заміновані ліси та поля. Значна частина українців залишиться за кордоном. Зрозуміло, що нам допоможуть, що сюди прийдуть гроші Заходу. Але основну частину роботи нам належить робити самим. Чи впораємося?
— Постпереможна Україна має роками працювати 24/7 для того, щоб досягти якогось рівня. Скажу крамольну річ, але будь-яка війна, якою б важкою та кривавою вона не була, дає країні шанс змінитись. Якщо ми не пролюбимо цей шанс, то ми маємо всі підстави говорити про те, що побудуємо нову чудову країну.
Якщо за старою звичкою зробимо все як завжди, ну що ж, значить, ми того заслуговуємо. Я впевнений у тому, що ми маємо продуктивні інтелектуальні сили, які намагатимуться зробити все можливе для того, щоб у цій країні настали мир, спокій, щастя та благополуччя. І дуже сподіваюся, що нас не кинуть з нашими проблемами. Якщо кинуть, не знаю, скільки потрібно буде грошей та часу, щоб це все відновити.
Тільки розумна економічна (не така, якою вона була останніми роками), ідеологічна та культурна політика (бо все належить будувати одночасно) можуть дати нам шанс на процвітання. Але для цього нам потрібно дуже сильно змінитись. Тому що, коли Богдан констатує, що ми не ср… лися цілих півтора місяця, він же не жартує. Він говорить це з гіркотою.
Ця наша звичка сваритись… Мені дуже подобається фраза Арестовича, що «українці — це нація контррозвідників». Допоки всі шукають друзів серед ворогів, ми шукаємо ворогів серед друзів. Я цього боюсь.
Вважаю, що найважчий період у нас буде саме тоді, коли, сподіваюся, настане ейфорія від Перемоги. Тому що рівно в той момент, коли ми почуватимемося переможцями, одразу з'явиться бажання з'ясувати, а хто більше зробив для цієї Перемоги? А чи правильною мовою він це робив? А де ви були 24 лютого 2022? Ми ж таке неодноразово спостерігали.
Втрата незалежності та державності України за часів Жовтневого перевороту — це результат неузгодженості дій українських еліт. Насправді у нас тоді були всі шанси відвоювати свою державність. На жаль, нічого не вийшло. Бо Петлюра хотів одного, Махно — іншого, Винниченко — третього, гетьман Скоропадський — четвертого, німці — п'ятого, більшовики — шостого. А в результаті на бобах лишилися ми. До речі, з допомогою нашого народу. Якщо вам розповідатимуть, що революцію в Україні робили виключно прийшлі з росії маргінали, це не так. Її робили зокрема українські робітники та селяни, яких обдурили. Вони дуже здорово допомогли панам більшовикам.
— Зараз багато читаю про цей період. Простежуються явні паралелі.
— Звичайно. І, до речі, неприємні для нас паралелі.
Читайте також: Андрій Піонтковський: «Політична смерть путіна стане причиною його фізичної смерті»
— Про що ми розмовлятимемо з вами через рік — вже про відновлення України чи ще про продовження війни?
— Вийшло так, що від початку війни я дуже щільно співпрацюю з одним великим американо-українським фондом. У мене склалося ділове та дружнє спілкування з цими людьми. Так от, починаючи десь із квітня-травня минулого року, зі мною здебільшого говорять про перспективи відновлення.
— Клас!
— Так. А люди там є різні, з різних організацій. Вони впевнені, що вони не дадуть росії перемогти. Вперше ця розмова зайшла, коли під Києвом ще горіла російська техніка. Для мене тоді це звучало дуже дивно.
Тобто там вірять у нашу Перемогу. Давайте і ми з вами віритимемо, якщо вони вірять. Так, зараз українці проливають кров за визволення нашої землі, але без допомоги людей, про яких я зараз говорю, без допомоги Заходу могло взагалі нічого не трапитися.
Я таки оптиміст насправді. Хоча теж враховую поганий результат. Він може бути дуже поганий або не зовсім поганий. Проте все одно вважаю, що ми маємо підстави для оптимізму, адже ми вистояли в той момент, коли їх не було зовсім.
Перші три-чотири тижні були, напевно, найстрашнішими з усього, що могло статися з нами. Тому що країна могла зруйнуватися будь-якої миті. Вони б не взяли Київ, двома сотнями тисяч солдатів такі міста не беруть, просто захопили б урядовий квартал і далі почали б пресувати населення. Можливо, їм дещо вдалося б. Вічна пам'ять, вічна слава та вічна подяка тим хлопцям із ЗСУ, Нацгвардії та ополчення, які полягли у Гостомелі для того, щоб цього не сталося. Тому що ми з вами могли б прокинутися за кілька тижнів в іншій країні. І нічого з цим зробити було б уже не можна. Адже імперія не любить випускати видобуток із зубів. Ми їх кошмарили б з лісів роками, а вони б нас виловлювали, як уже таке було.
— Ми знаходилися буквально в якихось мікронах від прірви. Військові на питання, як їм вдалося вистояти у перші дні, відповідають, що нас врятували середня ланка армії та тероборона. Лейтенанти, капітани, майори знали, що робити на локальних ділянках, і просто виконували свою роботу, доки Генштаб займався глобальними завданнями.
— Тобто ті, кому було що гаяти. Найкраще солдат воює за свій дім та свою сім'ю. Днями у розмові з Євгеном Кисельовим я сформулював, мабуть, правильно, що героїзм можна вимагати лише від себе. Вимагати, щоб хтось інший став героєм, неправильно.
Після Бучі настрої дуже змінилися (до речі, якщо ви звернули увагу, в російських соцмережах досі розповідають про те, що ми все інсценували) і стало зрозуміло, що Буча у нас буде в будь-якому місці, де вони з'являться.
Страшний, звісно, час. З іншого боку, ми живемо в цей час. «Времена не выбирают…
— …в них живут и умирают".
— Дай Боже, щоб усі, хто боронить нас, залишилися живими. У нас дуже великий перелік втрат. Але знову-таки вихід який? Ворог не може здатися. І ми не можемо здатися. Ніхто не може здатися. Так що чи ми їх, чи вони нас. Це наша країна і нам відступати нема куди. А якщо зупинимося, ми зникнемо.
Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін