Надзвичайний та Повноважний посол України в США Оксана Маркарова у зв’язку з хейтом в мережі навколо жартів українців з приводу з’їденого акулою в Египті росіянина обурена намаганнями заборонити українцям відчувати ненависть до росіян, які знищують Україну.
«Напишу і я свою рефлексію про «акулу», — пише у фейсбуці Оксана Маркарова. — Бо думаю про це другий день і відчуваю потребу все-таки написати. Це буде довгий і можливо нудний допис. І для мене це чомусь не про гуманізм, з яким навіть на 16 місяці геноциду і жахів війни в українців, на мою думку, все в порядку. А про дещо подвійні стандарти.
Вивчаючи історію нашої України, мене раніше часто турбувало відчуття, що до українців світ підходив з якоюсь упереджено завищеною планкою.
Під час Голодомору 1932−33-го росіяни вбили мільйони украінців, світ знав, але мовчав, у негідника — прислужника Сталіна Дюранте — навіть сьогодні не можуть відібрати Пулітцерівську премію. І ми досі боремося за повноцінне визнання Голодомору геноцидом і повне засудженння росії за це.
Під час другої світової переважна більшість європейського театру воєнних дій була на територіі України. 6 років по нашим домам туди-сюди шастали армії з двома ненависними режимами. Україна була не єдиною країною, яка була окупована нацистами (а до цього радянським союзом), але до нас єдиних завжди всі пред’являли претензії в тому, що українці якось не так виживали під окупацією. Претензії, яких я не чула в такій же кількості до західноєвропейських країн.
Під час перших років незалежності, після абсолютно нерівноцінного обміну 3-го за розміром в світі ядерного арсеналу на будапештський папірець, після першої невдалої реформи приватизації з відверто поганим дизайном, яка при відсутності верховенства права, коштів у людей і мінімальноі фінансової грамотності стала базою олігархізації, нам більше ніж кому дорікали за корупцію, і водночас ручкалися з нашими олігархами, як і з російськими олігархами довгий час, а з деякими і досі. Не значить, що у нас не було корупції, але більшість наших корупційних ланцюгів були неможливими без участі інших країн.
Під час нападу росіі на нас в 2014-му вимог було більше до України, особливо щодо непідконтрольних захоплених рашистами територій, а не вимог до агресора. Теж занадто багато прикладів, які я пам’ятаю особисто.
Під час реформ 2015+ років було багато важливих реформ, які рекомендували партнери, але були й децентралізація, відкритість публічних фінансів, міжнародні закупівлі і Рrozorro, діджіталізація, яких ви не знайдете в жодному міжнародному зобов’язанні, поки вони не стали успішними. І були відверто провальні реформи в стилі приватизації 95-го року, які перетворились в щорічні експерименти зі змінами законів без результатів. І як маленький приклад — незважаючи на успішний трек мені так і не вдалося за 5 років в Мінфіні і в номінаційному комітеті відстояти просту і таку природню вимогу знання/вивчення української мови кандидатами в наглядові ради державних компаній, щоб не підсилювати комплекс меншовартості.
І звичайно, я повністю розумію, що ми українці — не ідеальні. Що були злочини з нашого боку, і були злочини серед нас, і була системна корупція до 2013 року і хоч вже не несистемна, але на жаль залишилась вона і після. Тому я завжди відганяла від себе такі думки про упередженість світу, пояснюючи сама собі що: «life is not fair, це ми повинні самі більше працювати і довести, що ми можемо» або «немає глобусу України. У всіх свої інтереси. Треба подорослішати і по-дорослому виборювати інтереси України, а не емоційно ображатися». І зрештою, «це все століття російської пропаганди, культур-мультуру, який вони щедро за гроші просували, це погляд на нас через призму цієї антиукраїнської пропаганди»
І якось ці пояснення давали мені перегортати неприємні сторінки і направляти всю енергію на роботу. Щоб довести, що ми, украінці, можемо все і більше. Можемо бути найкращим міжнародним студентом, можемо знизити борг до меньше 50% ВВП і дефіцит нижче 2%. І світ побачить і оцінить які ми — європейці, демократи. Що ми рівні серед рівних.
І от коли я зараз на 16 місяці кривавої бойні, яку влаштували агресивні неадекватні російські імперські сусіди в нашій країні, коли після Бучі, Маріуполя, Харкова, Ізюма, закатованих жінок і дітей, вбитих наших військовополонених в Оленівці і замучених ледь живих воїнів, яких нам на обмін віддають рашисти, коли нашим полоненим відрізають голови і каструють їх на камеру — а ми всі все одно притримуємося звичаїв війни і всіх конвенцій, ми рятуємо людей і тварин, коли нелюди підривають дамбу і топлять цілі регіони у воді, ми знову чуємо, що «якось не так ми жартуємо», чи «чомусь не тиснемо руку якимось російським спортсменам», чи «відмовляємося виступати на одній події з російськими імперсько-лібералами», чи «якось не такі шеврони там почепили ті, хто своїми тілами закриває цивілізований світ від російської чуми», до мене знову підкрадається це відчуття несправедливості у підході до України. Бо здається, що жертві, яка бореться, намагаються відмовити навіть у праві на емоцію щодо ката. Як колись радянські росіяни під час Голодомору відмовляли нам у праві оплакати померлих і намагались вкрасти навіть пам’ять про наше горе.
Але у нас є мета — вижити і перемогти. І ми розуміємо, що досягнення цієї мети є екзистенційно важливим для України, як країни і українців, як народу. І тому ми знову відженемо від нас ці думки про несправедливість. І знову зробимо те, що ми, українці, вміємо робити — з подвійною силою включимося в роботу. І вигриземо нашу перемогу.
Слава ЗСУ, всім нашим захисникам і нашому героїчному народу!"
Раніше «ФАКТИ» розповідали, що, на думку відомого письменника та блогера Яна Валетова, росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.