Море сліз, болю, квітів та слів «дякую» — так в Одесі прощались із 40-річним військовим медиком Віталієм Синенком, що поліг на околицях Бахмуту, який зараз повертають під свій контроль ЗСУ. У мирному житті Віталій працював ембріологом у клініці репродуктивного здоров'я й подарував радість батьківства тисячам пар зі всієї України. Його щире та добре серце було відкрите для кожного, а присяга Гіппократа для цього лікаря була дійсно лейтмотивом всього життя. Йому пророкували велике майбутнє. У лютому 2022 року медик переїхав до столиці, там йому запропонували роботу в одній з найкращих клінік у даній сфері. Та всі мрії й плани зруйнувала велика війна… З перших днів Віталій пішов добровольцем до військкомату та став бойовим медиком. Під час чергової евакуації поранених окупанти поцілили у медичний автомобіль. У Віталія Синенка залишилися батьки, дружина, дочка та сестра.
— Родина Віталія — лікарі. Мама за фахом фізіотерапевт, але пройшла навчання з психології, також займалась гомеопатією. Тато — відомий у місті кардіолог, кандидат медичних наук. Син взяв від нього таку рису, як глибокий та досконалий підхід до будь-якого питання, що є важливим у медицині, — розповіла «ФАКТАМ» подруга родини загиблого Ванда Буганова. — Змалечку батьки розмовляли з Віталієм як з дорослою людиною. Не раз я була свідком того, як вони відповідали на його запитання. Якщо, наприклад, чимось були зайняті, при першій можливості обертались, дивились сину у вічі й все пояснювали. Він ніколи не був важким підлітком, а знав, як потрібно себе правильно поводити. Без перебільшення це була благородна родина, яка відкликалась на кожне прохання.
Мамі Віталія без сліз важко згадувати сина у минулому часі. Вона часто гортає фотоальбом, де вони всією родиною за святковим столом, а ось на іншому кадрі — на прогулянці. Й миттю солоні краплини її болю та відчаю стікають по щоках.
— Син займався в музичній школі, грав на гітарі, ходив до театральної студії. Навіть у ранньому дитинстві був сміливим, — каже мама лікаря Людмила Синенко. - Якось дядько вирішив погратися з дітьми, накинув на себе справжню ведмежу шкуру. Всі злякалися, розбіглися по кутах, а дворічний Віталік палицею став бити ведмедя по голові.
Мій син ріс добрим, чуйним, чутливим, завжди сестричці віддавав найкраще — цукерки, іграшки… Мені навіть доводилося втручатися, бачила, що і сам хотів. З 6 років Віталій добре грав у шахи. Обігрував дорослих, звісно, любителів.
Батьки прийняли б будь-який вибір професії сина, тому що ніколи не підштовхували ні до чого. Але Віталій обрав медицину та вступив у Одеський національний медичний університет, отримавши фах педіатра. Працював за спеціальністю.
— Йому телефонували, що дитина хвора, він вскакував і їхав, не зважаючи ні на втому, ні на власні обставини, — додає мама. — Приїздить, а там дитинка сидить на підлозі, грається. Віталій без зайвих слів сідав поруч, питав, що то за іграшки, що сталося, і вплітав лікування в гру — так, що дитина і не примічала, коли їй температуру поміряли, ліки дали та зробили все інше, що потрібно. Потім син освоїв ще й фах ембріолога, працював у відомому центрі репродуктивної медицини «Лада».
Спеціалістом був висококласним, до нього приїжджали тисячі пар з надією стати батьками. Й стільки щастя він їм подарував завдяки своєму таланту та доброму серцю.
— У нього був завжди високий показник успішних результатів — настання вагітності. Хіба то не магія?! Я особисто чула, як одна жіночка радила іншій: «Йди саме до доктора Синенка — він чародій!» — згадує Ванда Буганова. - Якось під час розмови з Віталієм поцікавилась в нього, чи не боїться він такої відповідальності, адже по суті взяв на себе функцію Господа — зароджувати нове життя. Але оскільки Віталій був досить скромною людиною, то відповів, що ні в якому разі не відчуває себе Богом. Будь-яка людина, яка надає допомогу, рятує, робить те саме, що й він.
Також Віталій, маючи звання кандидата медичних наук, викладав у медуніверситеті — і не аби як, а іноземцям англійською мовою! Багато хто жалкував, що втратив такого педагога, бо, окрім лекторського таланту та бездоганного володіння матеріалом, він завжди був в доброму гуморі, усміхнений, доброзичливий і ввічливий. Тобто в нього було три роботи одночасно, на кожній з яких він не просто відбував час, а горів і викладався на сто відсотків. Мама казала йому: «Побережи себе! Ти згориш при такому навантажені!»
Безпосередньо перед великою війною Віталій Синенко прийняв пропозицію і переїхав працювати в київську клініку репродуктивної медицини. Слідом за ним до столиці переїхали донечка та кохана дружина. Втім, не встиг там лікар пропрацювати й місяця, як почалась російська агресія.
— Якою Віталій був людиною, можна зрозуміти по одному єдиному епізоду, — каже Ванда Буганова. - На момент початку війни у роботі було кілька запліднених ембріонів. Віталік під смертельними обстрілами кожного дня 2 години йшов пішки в один бік, щоб виконати необхідні процедури і щоб дві родини отримали собі діточок. А коли ситуація там стабілізувалася, ця людина з самою мирною спеціальністю, яку тільки можна собі уявити, пішла до військкомату і сказала, що хоче захищати Батьківщину. Ми не сумнівались, що Віталій вчинить саме так, адже він та його родина завжди мали патріотичну позицію. І підкріплювали її не словами, а вчинками.
Офіцер Віталій Синенко ніс службу на посаді начмеду батальйону у 241-ій окремій бригаді територіальної оборони Збройних Сил України.
— Він був у Бучі, Ірпені та Бахмуті, — розповідає Ванда. — Він бачив так багато, що одна жінка про нього сказала: «Боже, прийми його в рай. У пеклі він уже був». Один із побратимів Віталія розповідав, що фізичне навантаження було колосальне. Бійці багаторазово ходили туди-сюди, допомагаючи біженцям перейти зруйнований міст, щоб врятуватися, водночас самі ризикували впасти в прірву. Настав момент, коли всі видихнулися настільки, що ніяких сил йти до мосту не було. Тільки Віталій продовжував переводити й переносити людей похилого віку та інвалідів з одного берега на інший. Рятував всіх, як герой фільму «З міркувань совісті». На його рахунку реально величезна кількість збережених життів! Він завжди допомагав і підтримував, цінував диво життя у всіх його проявах і самовіддано боровся за інших, не шкодуючи ні своїх сил, ні себе.
До останнього дня свого життя він не розчарувався в людях. Чекав на неминучу перемогу, вірив у краще і був для всіх джерелом оптимізму, стійкості та надії. Що він знав таке про людей і про життя, що не озлобився, не опустив руки й навіть війна не змінила того, яким він був завжди?!
Лейтенант Микола Семенюк, начальник медичної служби 150-го навчального центру командування сил ТрО ЗСУ, зізнається «ФАКТАМ»: військовий медик був професіоналом своєї справи, а ще весь час волонтерив.
— Це був не лише добряк, порядний чоловік, а лікар, який на відмінно виконував свої обов’язки, — каже Микола Семенюк. — А ще Віталій у соцмережах організовував збори на пересувний шпиталь, ремонт автомобілів, медикаменти, він постійно турбувався, щоби комплектація медичної служби була в найкращому вигляді. Вона такою і була. Віталій мав позивний «Віт» — скорочено від свого імені.
З листопада ми з Віталієм несли службу на Бахмутському напрямку. То були непрості часи, тому що окупанти приділяли «велику увагу» медикам. Але Віталій успішно справлявся зі своєю роботою. Завжди рвався на допомогу, робив більше, ніж потрібно. А після того, як врятований ним пацієнт йшов на поправку, ще довго цікавився його самопочуттям. Мене ця емпатія і людяність постійно вражали.
— Взимку після ротації Віталій повернувся до Бахмуту, — продовжує Микола. — 16 травня він вкотре з околиць міста віз поранених воїнів. Аж раптом почався обстріл. На жаль, лікар був єдиним, хто отримав смертельні травми. Інші вижили. Пам'ятатимемо Віталія навіки, адже його вклад у нашу перемогу надзвичайно великий.
Рідні медика розповіли про містичний момент, який стався саме на 9 день після його смерті. Маленька донечка Віталія, яка не знала подробиць загибелі батька, прокинулась серед ночі в той самий клятий час з криками: «Танки! Танки! На нас йдуть танки!» Так, ті нелюди стріляли з танків по машині медичної допомоги, позначеній червоними хрестами, хоча це заборонено законами та звичаями війни і є воєнним злочином. Поранених бійців Віталій тоді вкотре врятував — вони всі живі. А він — ні. Й від цього дуже боляче.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію життя та смерті викладача Вінницького медичного університету Володимира Іпатова, який загинув у Бахмуті під час евакуації поранених.
Читайте також: Врятував життя сотням бійців: на Донбасі загинув лейтенант спецпідрозділу «Омега» Віталій Гардт
Фото з сімейного альбому