На сьогоднішній день офіційно зареєстровано понад 24 тисячі людей, які зникли безвісти за особливих обставин від початку великої війни. Серед них — старший сержант 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців киянин Сергій Штанько.
Його дружина Світлана розповіла в інтерв’ю «ФАКТАМ», що наразі відомо про обставини, за яких її чоловік зник безвісти. А також про те, з якими проблемами зіштовхуються сім’ї, в яких сталася така ж біда. Особливо вразили її слова: «У територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військкоматах) людям в багатьох випадках відмовляють у видачі посвідчень родичів зниклих безвісти, причому іноді з дуже дивними формулюваннями. Наприклад, „отримайте судове рішення про те, що ваш родич зник безвісти, а ще краще — що він загинув“. Що це за постановка питання? Адже є надія, що твоя рідна людина жива, а тобі кажуть добиватися судового рішення, що вона загинула!»
- Я знайшла побратимів мого чоловіка, котрі були поруч з ним в бою, під час якого Сергій зник безвісти, — говорить Світлана Штанько. — Те, що вони розповіли мені, міститься й в матеріалах офіційного службового розслідування. Тож мені достеменно відомо, що мій чоловік зник безвісти 13 листопада в ході проведення штурмових дій в селі Павлівка на Донеччині. Дванадцятого ми з Сергієм розмовляли по телефону, а наступного дня з ним сталася біда.
— Конкретно за яких обставин?
- Бійці зайшли на позицію в складі двох груп. Потім одна з них (вона складалася з трьох людей на чолі з моїм чоловіком), висунулась на зачистку сусіднього будинку, і несподівано натрапила там на засідку. Зачистка зірвалася. Треба було рятувати хлопців, які спробували її провести. Друга група пішла їх виручати. Побратими змогли евакуювати двох поранених. Але, на превеликий жаль, витягти мого чоловіка не вдалося через щільний вогонь противника. До того ж окупанти вели обстріл чи то з танків, чи то з артилерії. Через декілька днів нашим довелося відступити з того села. Воно досі окуповане. Сподіваємось, що Сергій живий в полоні, але не знаємо, що з ним. До речі, єдине чого він боявся — опинитися в полоні.
Читайте також: Чемпіон України потрапив у полон до рашистів: пропагандистські канали рф записали з ним відео
— У вас було передчуття, що з ним станеться щось недобре?
- Ні, передчуття зовсім не було. До речі, то був не перший випадок, коли чоловік попереджав, що декілька днів не виходитиме на зв’язок. В попередні рази, коли таке траплялось, я нервувала. А цього разу Сергій говорив з такою впевненістю, що і я зберегла душевну рівновагу — до тієї хвилини, коли мені подзвонили з військкомату і повідомили, що мій чоловік зник без вісті. Власне й напередодні цього дзвінка з’явилося тривожне відчуття, бо вже закінчувалася третя доба (того разу він попереджав саме про три дні), а Сергій не телефонував ані мені, ані своїй мамі. Тож ми почали колотитися. Все ж таки, три доби на той час ще не минули і ми жили надією, що передзвонить. Але подзвонили з невідомого номеру — з військкомату.
— Ваш чоловік пішов на війну добровольцем?
- Так, добровольцем, але він цивільна людина — державний службовець досить високого рангу в Комісії з регулювання азартних ігор і лотерей. Колись Сергій й гадки не мав, що врешті його життя буде пов’язано з війною. Але в 2014—2015 роках йому довелося взяти участь в АТО: ще як тільки росія розв’язала гібридну війну на Донбасі, чоловік звернувся у військкомат, попросив, щоб його взяли в армію. У другу хвилю мобілізації призвали в ЗСУ. До речі, під час боїв в 2015 році він врятував український танк «Булат». У розпорядженні підрозділу було 2 танки, а механік-водій в конкретній ситуації тільки один. Сергій визвався (у нього права на всі категорії) вивести танк. Сказав: «Не залишимо ворогу, я поведу». Командир іншого танку пояснив моєму чоловіку, як заводити, як керувати. Дорогою не обійшлося без пригод, але бойову машину Сергій таки вивів.
Після звільнення в запас він автоматично став резервістом першої черги. Тож, 24 лютого Сергій з речами з’явився в військкомат і був направлений в 72-у бригаду.
— У вас є діти?
- Так, у нас з Сергієм троє дітей: п’яти, восьми і дванадцяти років.
— Виходить, ваш чоловік мав право не йти на війну?
- Так, мав. І не тільки через те, що в нас троє неповнолітніх дітей, але за станом здоров’я — через операцію на хребті, яку він переніс перед великою війною. Але вважав, що це неправильно, лишатися вдома, коли ворог намагається поработити Україну. Військову медкомісію йому вдалося пройти, бо після операції на той час вже минуло більше, ніж пів року.
— Сергію особливо важко було переносити на війні фізичні навантаження через проблеми з хребтом?
- Він ніколи не скаржився — сильна духом людина. Але я й без того розумію, що йому було ой як не легко. Адже бронежилет важить десь 13 кілограмів, плюс чимала вага зброї, боєприпасів. Здоровій людині тягати все це на собі важко, а тим, в кого проблеми з хребтом — й поготів.
Під час оборони Ірпеня Сергій отримав ще й бойову травму: переломи обох ключиць та ребра. Довелося довго лікуватися. Після того, як кістки зрослися, я питала його: «Ти можеш одіти бронежилет?» «Вдягти можу, але довго в ньому поки що не походиш», — відповідав Сергій.
— Після цих складних переломів чоловіку пропонували звільнитися з війська за станом здоров’я?
- Ми з його матір’ю намагалися переконати Сергія подати рапорт з проханням про звільнення, але акцентували увагу не стільки на стан здоров’я, скільки на те, що маємо трьох неповнолітніх дітей і їх треба піднімати. Він навіть погодився, написав рапорт. Як я розумію, рапорт загубився десь в інстанціях. Сергій знову опинився на фронті.
- З якими проблемами доводиться зіштовхуватися родинам в ході розшуку бійців зниклих безвісти?
- На жаль, складнощів багато зокрема через те, що цими питаннями опікуються декілька державних структур. Приголомшеним горем членам родин доводиться ходити між цими організаціями, нервувати там. Багато з них зіштовхуються з, даруйте на слові, «адміністративним футболом»: на запит в ту чи іншу державну організацію, нерідко отримують відповідь: зверніться ще й таку-то установу. А та установа відправляє в іншу. І так далі, і так далі.
Я представляю групу, в яку увійшли родичі 107 бійців зниклих безвісти. Точно відомо, що 15 з цих бійців загинули. Щодо решти достеменної інформації немає. Згідно з законом, ми маємо право на отримання достовірної інформації про хід і результати розшуку. На жаль, цю інформацію нам доводиться збирати по крихтах: в військових частинах, Національній поліції України, Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, тощо. Нацполіція передає справи у свої управління на місцях — за територіальною приналежністю людини, яка зникла безвісти. А що там? Таке враження, що запити родичів лишаються без належного розгляду, адже слідчі одночасно ведуть дуже багато справ — до всіх не доходять руки.
Читайте також: В росії начальник колонії забив до смерті українського полоненого: оприлюднено кричущі факти знущань в рф над бранцями
— Скільки часу тривають порівняльні ДНК-експертизи для встановлення особи загиблих?
- Питання строків зараз дуже актуальне. Дивіться: існує вірогідність, що людина, яка зникла безвісти, загинула. У родичів беруть зразки ДНК. На жаль, результатів ДНК-аналізів доводиться чекати дуже довго — буває, що й по півроку, а то й довше. Це стає додатковим психологічним тягарем для родичів. Причина такої ситуації — обмежені можливості державних лабораторій, які проводять ДНК-аналізи. Звертатися до приватних лабораторій немає сенсу, адже їх висновки не будуть офіційно визнаними.
Буває, в Національній поліції вже готовий результат ДНК-експертизи «чекає» якийсь час поки слідчій повідомить родині. Я так розумію, що слідчі беруть справи зниклих безвісти і звіряють час від часу, чи немає співпадіння по ДНК. Доречно, щоб працювала програма, яка б в разі співпадіння по ДНК, повідомляла про це слідчому і паралельно — в Координаційний штаб поводження за військовополоненими, Національне інформаційне бюро або Єдиний реєстр зниклих безвісти осіб за особливих обставин. Це значно пришвидшило б інформування родичів про результати експертиз.
- Єдиний реєстр зниклих безвісти було створено на початку травня нинішнього року, — заявив під час круглого столу в «Укрінформі» уповноважений з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин Олег Котенко. — В цей реєстр занесено понад 24 тисяч людей. З них понад 8 тисяч ми вже знайшли. Причому біля 60 відсотків знайдених живі — потрапили в полон. Багато з них вже повернулися додому.
Читайте також: «По 1000 трун для росармії роблять щомісяця наші полонені в Довжанську»: захисник Маріуполя про 10 місяців полону
Щодо загиблих з цього списку, то в багатьох випадках ми з високою мірою вірогідності знаємо, де знаходяться їх тіла. Є ще одна цифра, яка для мене дуже прикра: про місцезнаходження десь 7 тисяч без вісті зниклих ми фактично нічого не знаємо.
В Офіс уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти я прийшов з громадського сектору — очолюю ГО «Група патріот», яка з 2014 року займається пошуком зниклих безвісти та звільненням полонених. Цій організації вдалося повернути з полону біля 300 людей.
Наразі у нас існують певні неузгодженості з іншими державними структурами (зокрема, ЗСУ, Національною поліцією, Генеральною прокуратурою), але, ці нестиковки тимчасові. Напрацьованої координації взаємодії з ними поки що у нас немає — координація відбувається поки що в ручному режимі.
В разі необхідності Олег Котенко порадив родичам зниклих безвісти звертатися у кол-центр за номером (050) 240−85−29
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що росіяни замовчують масове вбивство, яке вони скоїли: у затоплених Олешках можуть бути сотні загиблих.
На фото в заголовку Сергій Штанько