Оксана Рубаняк з позивним «Ксена» з Івано-Франківщини не єдина жінка, яка воює на передовій, але, можливо, єдина дівчина-кулеметниця в Збройних Силах України. Зараз їй 20 років, а на фронт пішла у 19-ть. Оксана завершує лікування після важкого поранення (осколки влучили в голову, спину, плече).
— Осколок не увійшов в голову, але його удар спричинив перелом потиличної кістки зі зміщенням всередину і забій головного мозку другого ступеню, — каже Оксана Рубаняк. — Це теж дуже погано. Але все ж велике щастя, що цим обмежилося. Бо якби уламок проник в мозок, то я могла б втратити можливість ходити, говорити й бачити. В госпіталі я обмовилась батькам: «Коли повернуся…» А вони: «Куди це ти повернешся!?» — «На фронт», — кажу. «Може не треба, ти своє вже відвоювала». — «Чим швидше приймете, що повернуся на війну, тим буде легше для вас і для мене. Тож скоро знову буду на передовій».
В інтерв’ю «ФАКТАМ» дівчина розповіла, як стала кулеметницею, про ставлення батьків до цього, життя на війні та свій найважчий бій.
— Як батьки поставились до того, що ви пішли на війну?
— Вони спочатку не знали про це — вважали, що я волонтерю. Власне, волонтерство було частиною того, чим я займалась два перші місяці великої війни. Бо я тоді вступила до добровольчого формування територіальної громади Івано-Франківська. Ми разом з поліцією патрулювали вулиці міста, возили на передову необхідні бійцям речі. В області, в яких велись бойові дії, доставляли харчі та евакуйовували звідти цивільних. Але зразу ж, як почалося відкрите вторгнення, я вирішила собі, що рано чи пізно вступлю до лав ЗСУ.
Батьки дізналися, що я в армії, вже коли знаходилась на передовій. Причому взнали не від мене, а з інтернету — з публікацій в ЗМІ. Тато тоді спитав телефоном: «Слухай, ти що, на війні?» Спокійно так відповідаю: «Так, на війні». — «Добре. Тримайся там. До Перемоги». Бесіда вийшла коротка, але головне, що батьки дізналися і не дали волю емоціям.
— Тато повівся стримано. А мама?
— В той день ми з нею не розмовляли. Але вона теж добре трималася.
— Як ви стали кулеметницею?
— Весною минулого року, коли стало остаточно зрозуміло, що окупантів зупинено і до Івано-Франківська вони не дійдуть, хлопці з нашого добровольчого формування почали вступати в різні бригади ЗСУ. Під час однієї з розмов наш командир Назарій Кішак запропонував записатися в 72 бригаду — там якраз формувався новий батальйон. Ми групою з 35 осіб подалися туди. До великої війни з усіх цих хлопців я знала тільки нашого командира Назарія Кішака і мого дуже близького друга Олега Койляка (у квітні нинішнього року Олег, на превеликий жаль, загинув).
Коли ми приїхали записуватися в батальйон, стрілецькі роти вже було майже сформовано. Нам запропонували вибір: або розподілитися по цим ротам, або всім разом стати кулеметним взводом. Ми вирішили бути кулеметниками, щоб воювати разом.
Пішли в стройову частину подавати документи, кадровик мене спитав: «Ти куди хочеш: в медичну службу чи до нас у штаб, нам якраз треба людина?» — «Та ні, з хлопцями у кулеметний взвод». В штабі від моїх слів всі були в шоку. «Хай так, ми тебе оформляємо», — врешті сказав кадровик. Певно, в штабі думали, що незабаром проситимусь до них, бо я дівчина, а в окопах на передку важко, особливо в кулеметному взводі.
— Фізичне навантаження у кулеметниці більше, ніж у стрілка?
— Так, більше. Почну с того, що у кожного з нас є автомат, а це вага. Кулемети теж важать чимало: великокаліберний «Браунінг» — 58 кілограмів, ДШК — 40 кілограмів, «Покемон» значно легший, можу без натуги переносити його сама. ДШК переносять вдвох, «Браунінг» — в розібраному на три частини. Плюс короб з набоями. Коли ми заходимо на позицію (наприклад, коли міняємо інший підрозділ), я несу на собі 30−35, а то й більше кілограмів (враховуючи вагу бронежилета, каски) при тому, що сама важу 50. Це особливо важка ноша, якщо треба її далеко нести: йдеш з останніх сил, при цьому ти ще й під обстріл можеш потрапити.
До речі, дехто вважає, що кулеметник має бути здорованем вагою під 100 кілограмів. Я вам скажу, що в мене були бійці з такими габаритами, але дехто з них як морально, так і фізично не витримували бойових умов. То яка ж користь від їх високого зросту і ваги 100 кілограмів?
— Хлопці у взводі ставляться до вас як до рівної чи намагаються частину роботи взяти на себе?
— Ні, ставляться як до будь-якого бійця — ніякого потурання. Дуже вдячне їм — я цього добивалася. Попервах у них були певні сумніви, і я їх розумію. Адже в бій маєш йти з людиною, яка не підведе. Чи я справді така людина, могла показати тільки участь в боях. Після перших бойових виходів хлопці переконалися, що я справляюсь. Зараз, бува, чую від них, що я сміливіша і вправніша, ніж деякі чоловіки (посміхається).
— Відомо, що для противника кулеметник — це одна з найпріоритетніших цілей. Що робите, щоб не дати ворогу себе знищити?
— Кулеметник має бути розумним. Візьмемо такий приклад: від керівництва надходить команда: «Помічено рух піхоти противника, стріляйте на ураження». Окей, але ти маєш визначити відстань до тієї піхоти, чи твоя зброя дістане до неї. Що використати, щоб її знищити: «Браунінг», що б’є більш ніж на два кілометри, чи «Покемон», який так далеко не встрелить, але він тихіший та легкий, і ти можеш запросто сама перенести його на зручну позицію, почати звідти працювати. З «Браунінгом» і ДШК таке не вийде, бо вони мають стабільну вогневу позицію.
Думати й приймати рішення треба швидко, бо ситуація змінюється, противних переміщується. В будь-якому разі у тебе фактично немає права на помилку. Власне його майже немає у будь-якого бійця на передовій, а у кулеметника — тим паче. Бо кулемет — це важка і дуже гучна зброя. Її місцезнаходження можна вичислити навіть на слух. А якщо працює ворожа «пташка» (безпілотник), то її камери побачать характерні спалахи зі ствола кулемета, особливо добре їх видно у хмарну погоду або увечері. Противник засікає, де кулемет, і починає гатити по ньому з гармат, мінометів…
— Певно, ви обладнуєте декілька вогневих позицій, щоб швидко переміститись на запасну, якщо основна розкрита противником?
— Саме так — готуємо декілька позицій.
— На вашу думку, які особисті якості мають буди у піхотинця, зокрема кулеметника, на передовій?
— Я над цим не міркувала, дайте подумаю. Ну, це адекватне без паніки усвідомлення небезпеки. Будь-якої миті може прилетіти, тож людина боїться, це нормально. Критично важливо контролювати свій страх, а для цього треба, щоб боєць мав стійку психіку. Якщо психіка не стійка, то людина панікує, а паніка — почуття заразне, може передатись іншим і стати причиною поранень, провалу операцій, інших бід.
— Вам найбільш запам’ятався перший бій чи якийсь інший?
— Певно, інший. Він відбувся в серпні минулого року. Противник атакував, а у нас закінчилися боєприпаси й не було можливості ані доставити їх нам, ані прислати підкріплення, бо росіяни вели дуже інтенсивний вогонь. Ми лишилися втрьох на краю лісової посадки. Відстрілюватися не було чим, шансів живими відступити дуже мало. Думали, що або загинемо, або потрапимо в полон. Подумки сказала собі: «Хай я тут й залишусь, аби тільки щоб мої хлопці вийшли звідси живими». Дякуючи Богу, ми вижили, нікого навіть не поранило. Єдине що — всіх трьох контузило від пострілів російського танка. Це чудо, що той танчик нас не розчавив, адже проїхав дуже близько.
— Вам довелося психологічно ламати себе, щоб звикнути до військової дисципліни, до виконання наказів?
— Ламала себе й не один раз, але не через військову дисципліну. Коли тобі кажуть, що ти не зможеш щось зробити, бо ти дівчина, маєш ламати себе, щоб довести, що рівна чоловікам, не гірша від них. Доводила це конкретними діями на передовій. Від командира було мені чимало наганяїв, криків. Бо я, наприклад, могла піти на завдання, а він дізнавався про це вже опісля.
— До речі, ваша лексика значно збагатилась на фронті?
— На матюкливі слова? Так, значно (сміється). Часом треба бути жорсткою, бо з чоловіками лагідно в небезпечних стресових ситуаціях не можна. Тому на фронті до побратимів іноді вживаю ненормативну лексику, що є в тих обставинахи цілком нормально.
— Як організований побут на передовій?
— Він в мене такий, як і у всіх бійців. Коли ми на позиціях, намагаємось зробити настил з дощок, розстелити на них каремати, щоб спати в сухих, а не мокрих спальних мішках. Використовуємо маленькі туристичні грілки, заварюємо чай або каву. В окопах миємося серветками. Буває, обстановка складається так, що не вдається помитися по два тижні, бува, не розчісуюся по 5−7 днів. Потім ледве вдається розчесати волосся.
— Про косметику мова взагалі не йде?
— Я не користуюсь нею на війні. Часом трапляються відео військових дівчат с макіяжем, а то й з нарощеними віями. Навіть якщо дівчина воює на передовій, вона в дні відпочинку може поїхати в тилове місто і зробити повний комплект: макіяж, зачіску, манікюр, наростити вії й почуватися красивою. Я не роблю такого, бо не хочу цього і не бачу в цьому сенсу — красуватися мені не потрібно. Почуваю себе впевнено і без косметики. Взагалі, в мене зараз інші пріоритети: переживаю, щоб були живі мої хлопці і я.
— У вас виникає бажання приготувати хлопцям щось смачненьке?
— Ні, я взагалі не готую. На позиціях ми не варимо, не смажимо. Беремо з собою овочі в банках або відерце вареників. Особисто я люблю кукурудзу. Пів банки кукурудзи мені цілком достатньо, щоб досита поїсти. В нашому колективі є декілька хлопців, які вміють і люблять готувати. Під час відпочинку вони нас смачно годують.
Читайте також: Перестрахувалася, щоб коханий не забув день весілля: снайперка Євгенія Емеральд вийшла заміж на передовий
— Ви вже понад рік на війні. Свій день народження святкували на фронті?
— Так, на фронті. То був мій 20 день народження. Хлопці дуже душевно мене привітали, подарували 101 троянду (певно їздили за ними в Дніпро), а командир — пістолет «Форд-17», про який я мріяла.
— Наступне питання непросте: як ви ставитесь до небезпеки потрапити в полон?
— Я думала про це, зокрема під час того бою в серпні минулого року, коли ми втрьох лишилися на лінії вогню без боєприпасів і шансів вижити у нас було небагато. Робимо все можливе, щоб не потрапити в полон. Там дуже жорстокі тортури, і не впевнена, чи я б їх винесла. З хлопцями про це говорила. Дехто каже, що краще підірвуть себе, ніж здадуться. Інша точка зору, що переживши полон, ти зможеш зробити щось хороше для країни. Але нема гарантій, що тебе в тому полоні не вб’ють. Словом, дійсно, складне питання.
— На скільки важко змиритися з думкою, що на фронті будь-якої миті можна загинути?
— Ще незабутнього 24 лютого, вирішивши піти в ЗСУ, спитала себе: ти готова загинути. І відповіла собі: якщо так має статися, то нехай. З часом повністю зжилася з цією думкою і не переймаюсь нею.
Ми з побратимами не замовчуємо цю тему: хлопці кажуть, що хотіли б бути похованим там-то, щоб на похоронах грала така-то музика. Дехто написав заповіт.
— Напередодні поранення у вас було передчуття, що так станеться?
— За кілька днів до поранення (у мене тоді дуже сильно боліла спина) заснула на пару годин і побачила сон: в окопі, біля мене Олег Койляк і побратим з позивним «Стелс» (хоча в реальності в той період ми були не разом). Раптом в окоп прилетіла міна, осколки влучають мені в спину, постраждали й хлопці. Оце такий сон. А через кілька днів вже наяву я отримала осколкове поранення в спину, плече і голову. До речі, Олег Койляк потім загинув саме від осколка. «Стелс», слава Богу, живий. Чи був сон віщим? Сказати не можу.
— Після поранення хлопцям вдалось швидко вас евакуювати?
— Так, на щастя, швидко. Самостійно дійти до машини не могла: мене спитали, чи можу йти, я відповіла, так, але тільки звелась на ноги, зразу ж втратила свідомість. До тями прийшла в машині по дорозі до стабілізаційного пункту. Хлопці за мене сильно переживали. Командир навіть зателефонував лікарям, попросив, щоб вони мене сфотографували — хотів переконався, що я жива. Лікарі скинули командиру фото, він виклав їх в інтернет, і так батьки дізналися, що зі мною сталося.
— Що ви відчули в момент поранення?
— Сильний пекучий біль в спині й також в голові. Я тоді не зрозуміла, що було влучання в голову, бо сильний головний біль буває й через контузію, коли тобі глушить слух, настає дезорієнтація в просторі й болить голова. Але цього разу було саме поранення.
— Вам зараз сниться війна?
— Так, часто сниться: бачу у снах бої — і які пережила, і яких не було, обстріли міста. А ще сняться люди, яких вже немає серед живих.
— Ви єдина в ЗСУ кулеметниця?
— Не знаю. Якщо є інші кулеметниці, то про цих дівчат не було публікацій в ЗМІ. Я, до речі, не прагнула популярності. Тому, коли раніше знайомі журналісти казали, мовляв, ми можемо про тебе розповісти, відповідала, що мені це не треба. Але врешті погодилась, бо людям цікаво дізнатися про дівчину-кулеметницю, вони бачать, що жінки також воюють на фронті. До того ж моя медійність приносить користь підрозділу — допомагає швидко збирати донати на потрібні нам на фронті речі.
— Яка ваша думка щодо дуже різкої заяви вже колишнього старшого сержанта 47 бригади Валерія Маркуса на адресу одного з командирів, яка отримала широкий резонанс?
— Я прочитала в соцмережах багато постів як прибічників Маркуса, так і прибічників заступника комбата. Особисто не знайома ані з Маркусом, ані з тим заступником комбата, ані з жодним з авторів цих постів, тому не висловлююсь щодо цієї ситуації. Можливо, не варто було надавати їй такого широкого розголосу. Але якщо є проблеми, то однозначно треба про них говорити.
Читайте також: «Це не люди, всіх треба мочити»: українська снайперка «Угольок» пояснила, чому воює проти путінських орків
Фото надані Оксаною Рубаняк