Під час авіаційного удару керованими авіабомбами по пункту видачі гуманітарної допомоги в місцевій школі в Оріхові Запорізької області 9 липня загинуло подружжя залізничників у другому поколінні — Ольга Очкас та Віталій Юшко. Жінка працювала черговою на залізничній станції, її чоловік — електромонтером. Залишившись у прифронтовому місті, родина доглядала рідних похилого віку, волонтерили та чергували у місцевому Пункті незламності — прали військовим, готували їсти, роздавали «гуманітарку». У подружжя залишилися доросла донька та 7-річний син.
- Досі не можу повірити, що вони більше не відчинять двері і не прийдуть на планування, — розповідає «ФАКТАМ» Людмила Левченко, начальниця залізничної станції «Оріхівська». — Й що не будемо в обідню перерву разом пити чай, їсти свіжоспечені домашні тортики. Ольга з 1999 року працювала на станції «Оріхівська». Починала прибиральницею виробничих приміщень, а з 2004 року працювала черговою по залізничній станції, була спеціалісткою високого класу.
Віталій трудову діяльність на залізничному транспорті розпочав електромонтером СЦБ Пологівської дистанції сигналізації та зв’язку Придніпровської залізниці, там же згодом працював електромеханіком, старшим електромеханіком. Він ніколи нікому не відмовляв у допомозі. У нас ніколи не виникало затримку поїздів, адже за лічені хвилини він міг вирішити будь-які проблеми. Його професіоналізм неодноразово відзначався відомчими та галузевими нагородами, а минулого року святкували особливий ювілей для Віталія — 25 років роботи на залізниці. Оля теж жодного разу не підвела. Пригадую, у 2014 році, коли мене призначили начальницею станції, сталась надзвичайна подія: підрив залізничного мосту на перегоні «Оріхівська — Мала Токмачка». В ту ніч чергувала Оля і зробила все правильно, щоб потяги, які рухались, змогли доїхати до кінцевих станцій, і пасажири не відчули жодного дискомфорту. А які торти Оля пекла, а потім несла на роботу та пригощала колег.
Після початку повномасштабного вторгнення Ольга та Віталій не виїжджали з Оріхова, адже не хотіли лишати улюблену роботу та літніх батьків.
- Через обстріли залізниця вже не працювала, у квітні на нашу станцію почали прилітати ракети, — продовжує Людмила Левченко. — Але попри це ми продовжували виходити на роботу. Віталій два рази на день їздив велосипедом на роботу, щоб приглянути за приміщеннями. Допомагав закривати вікна плівкою з надією зберегти хоч якесь майно. Але прильоти були постійно. Навесні своєю машиною Віталій розвозив хліб та роздавав місцевим жителям, які лишились у місті. Потім вони з Ольгою доєднались до волонтерського центру при школі № 2. Пам’ятаю, як одного дня прочитала, що центр обстріляли. Відразу набрала колегу, він сказав, що все гаразд.
Читайте також: «Своїй матері я ніколи не пробачу зраду рідної землі»: військкор Владислав Круглов про зміни під час великої війни
Жінка не раз мені казала: «Не переживайте, я в суботу та неділю там не перебуваю». Але 9 липня у вихідний день подружжя було там… Знаю, що у першій половині дня в центрі був обід, люди приходили взяти необхідне, навіть ту саму воду, з якою у місті вже були проблеми. Після першого прильоту Ольгу привалило плитою, у неї була сильно пошкоджена голова. А Віталій піднявся наверх, щоби глянути, що відбувається, чи вцілів генератор, який забезпечував роботу свердловини. Аж тут раптом знову удар… Осколки поцілили у черевну порожнину. Якби він не побіг, можливо, відбувся б пораненнями.
Ми з колегами дуже плакали, коли побачили відео, на якому лежав мертвий Віталій, а поруч вантажили тіло Ольги. Наступного дня, коли розбирали завали, прилетіли ще дві авіабомби у те саме місце. Постраждала лише машина рятувальників. Й 11 липня окупанти знову поцілили в те саме місце, зрівняли школу просто із землею. Дехто із залізничників, які лишились в окупації і нині працюють на росіян, тепер для мене вороги. Я передала їм, що після нашої перемоги знати їх не хочу, не те, що працювати поруч. Бо за Олю та Віталія моє серце болітиме завжди. Таких більше не буде…
Читайте також: «На фото одразу впізнала балкон Юлі та Данила, те, що від нього залишилося»: подробиці загибелі подружжя в Києві під час ракетної атаки
Із Ольгою Очкас та Віталієм Юшко колеги, друзі та рідні попрощались у Запоріжжі в актовій залі дирекції залізниці. Після того їх поховали в одній могилі в селі Преображенка, де мешкало подружжя. У них залишились донька Катерина, яка лише місяць тому вийшла заміж, та 7-річний Артем, який у день трагедії був у сестри в Києві. Це його і врятувало, адже дитину пара постійно брала із собою волонтерити.
- У минулому році Артемчик пішов до першого класу, і наша профспілка організувала діткам подарунки до 1 вересня, — із сумом додала «ФАКТАМ» Тетяна Вербовецька, голова первинної профспілкової організації залізничників Запорізької дирекції залізничних перевезень. — Оля із синочком малювали і писали про свої мрії. Артем написав, що мріє побувати у Макдональдсі в столиці, бо там живе його сестричка. Напередодні 9 липня, коли сталася трагедія, авіабомба вдарила в інше крило школи, уламки пошкодили машину Віталія. Але він з дружиною, незважаючи на це, продовжували допомагати людям. 9 липня вкотре роздавали «гуманітарку», й тут знову обстріли… Спочатку йшлось про чотирьох загиблих, після того, як розібрали завали, жертв стало вісім. Велика трагедія. Хочу додати, що Оріхів та Гуляйполе — це незламні міста, які повністю зруйновані окупантами. Вони з нового року бомблять колись мальовничі міста з літаків керованими авіабомбами.
АТ «Укрзалізниця» зобов'язалася допомагати Артему до його повноліття та відповідно до своєї програми надасть одноразову допомогу у розмірі 100 000 гривень.
Раніше «ФАКТИ» писали, що у пам’ять про загибле під час атаки на Київ подружжя Вікторії та Богдана Замченків їхні колеги купили інкубатор для новонароджених.