Він пережив два поранення, не відчував кінцівок та втратив здатність говорити, але не віру у себе, Україну та перемогу. Не здається та успішно проходить реабілітацію, щоб повернутися до повноцінного життя. Все це про 36-річного військовослужбовця з Білої Церкви Олега з позивним Святий, який своїм прикладом доводить: українці — непереможні.
Перше, уламкове, поранення Олег отримав внаслідок влучення танкового снаряда. Як рани загоїлися, одразу повернувся на схід. Воював разом з побратимами під Лисичанськом. Коли поблизу позиції розірвався ворожий снаряд, отримав важку черепно-мозкову травму та поранення лівого плеча. Побратими вважали, що він загинув, але Олег знайшов сили підняти руку та його евакуювали. Воїн лікувався в одному із закладів Вінниці. Перший час мав проблеми з мовленням, чутливістю та рухами кінцівок. Не міг самостійно змінити положення тіла, був залежний від сторонньої допомоги… Крок за кроком реабілітація дала результати, й переді мною вже сидить воїн без візка, бо пересувається на милицях. А ще він був на своїй першій риболовлі після реанімації…
— Я перший військовослужбовець у своїй родині. За фахом — столяр-верстатник. Довгий час працював на виробництві меблів, спеціалізувався на шафах-купе, кухнях та диванах. Вільний час проводив з дружиною, сином та дочкою, — розповідає «ФАКТАМ» військовослужбовець Олег з позивним Святий. — Після 24 лютого ми вирішили поїхати до родичів на Хмельниччину. Тоді я ще не казав дружині, що збираюся боронити країну. На початку березня, коли ми вже були на місці, я звернувся до військкомату. Звісно, родичі не підтримували мого рішення, але коли пояснив, що окупанти творять звірства на Київщині і до моєї рідної Білої Церкви їм рукою подати, то зрозуміли. У військкоматі розповів, що раніше служив у роті охорони у вертолітному полку на Львівщині. Але мені відповіли, що наразі таких фахівців не потрібно, та відпустили зі словами: «Як треба буде, викличемо». Зателефонували через декілька місяців, у серпні минулого року. За кілька годин я вже був у військкоматі. Планували забрати до десантників, але не пройшов медичну комісію. В результаті став бійцем 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Спочатку служив на посаді стрільця, потім вже кулеметником. Мав військове звання солдат. Як кажуть серед воїнів, чисті погони та чиста совість.
— Пам'ятаєте перші бої на східних рубежах країни?
— О, так! Нас відразу кинули у Соледар, що неподалік Бахмуту, за 5 кілометрів від окупантів. Здавалося, що рашисти обстрілюють нас цілодобово! В основному там були буряти та зеки. Вони нелюди, вони не воювали, а знущались. Артилерія працювала, як курс долара: ми раз, а вони у відповідь робили сорок пострілів. Ворожі танки підло обстрілювали квадратом. Ні про яку ротацію впродовж кількох місяців мова не йшла. Вдячний командиру, який чесно нам сказав, що шлях додому лише такий — або «двохсотим», або ж пораненим.
Вбивати рашистів не страшно, бо варіантів два — або ти, або тебе. Одного разу я взяв чотирьох бойовиків так званої «лнр», то вони так плакали. Колись вчились в українських школах. Про що вони просили? Не вбивати. Поки ми їх везли до командира в машині, то вони за годину вивчили гімн України. Виявляється, вони його знали, просто вдавали, що то щось чуже. Якось під час ближнього бою, коли знаходились за 300 метрів від ворога, ми кинули одну гранату, потім ще одну, знищили двох окупантів. А за кілька хвилин прилетіло від їхнього танку… Маленький осколок порізав мені лямки бронежилета та застряг у плечі. Диво, що мені не розірвало суглоби. Два тижні лікування та знову у бій…
— Як отримали своє друге поранення, що виявилося в рази важчим?
— Це сталося 7 квітня, у день моїх та донечки іменин. Після повернення на фронт командир призначив мене керувати станковим гранатометом. На трасі Бахмут — Лисичанськ я отримав наказ випустити чотири снаряди по окупантах. Не пройшло й кількох хвилин, як ворог «передав привіт». Після вибуху ворожого снаряду поблизу позиції я впав, відчув тріск у голові, в мене ноги відняло й мову, не міг вимовити ані слова, але чув та бачив, що відбувалося навколо. Пригадую, як лежав посеред тієї спаленої посадки й чув, як мій ще зовсім юний помічник кричав у рацію побратимам: «Все, він мертвий!». А я не міг нічого пояснити, тільки думав: «Та що ти таке кажеш? Я живий, я виживу». Хоча розумів, що можу загинути будь-якої миті, адже окупанти через дрон бачили, що відбувається. Слава Богу, що вони теж подумали, що вбили мене, й головне — поруч був знищений СПГ. Тому вони й перестали стріляти. Хоча до того місяць мене шукали, бо добряче від мене отримали. У мене ж навіть позивний — Святий, бо чимало знищив ворогів!
— І що було далі? Як вас вивезли з поля бою?
— Почувши по рації про мою загибель, прибігли побратими. З останніх сил махнув їм рукою і вони зрозуміли, що я вижив. Проте через можливість прильотів вивезти з поля бою мене могли тільки ввечері. Втім, вдячний хлопцям, що вони вирішили не чекати й, ризикуючи всім, направили за мною позашляховик. Я їхав у кузові та бачив, як навкруги все палало.
Спочатку лежав у реанімації в Дніпрі. Шанси на життя були мізерні, тому що стався набряк мозку, крововилив. Але я пішов на поправку. А вже після стабілізації у важкому стані був евакуйований до Вінниці. Коли поступив до лікарні, то мав проблеми з мовленням, чутливістю та рухами в усіх кінцівках. Не міг самостійно змінити положення тіла, був залежний від сторонньої допомоги в повсякденній діяльності, потребував додаткового обстеження та лікування. В голові весь час крутилось: «Якщо буду прикутий до ліжка, то нащо мені таке життя?» Нікого бачити не хотів. Проте лікарі заспокоїли, заявивши, що є чуттєвість. Згодом мова повернулась. Далі почалася реабілітація.
Фахівці щодня займалися зі мною у нейрохірургічному відділенні. Починали з пасивних вправ. Бувало так, що втомлювався аж до тремтіння тіла, хотілося кричати від болю, але я розумів, що мушу пройти все. Ще й просив медиків не жаліти мене. Коли вперше встав з візка, щастю не було меж. З червня пересуваюсь на милицях.
Кілька тижнів тому мені зробили важку операцію — встановили в голову пластину 6 на 4 сантиметри, адже внаслідок поранення в мене була сильно роздроблена кістка черепа. У перші тижні після поранення я буквально відчував рухливість свого мозку, магнітні бурі були для мене пеклом. Безумовно, підтримка батьків, коханої та дітей допомогла. А ще я дуже вдячний вінницьким лікарям, вони неймовірні. Кожного року приїжджатиму до них і дякуватиму за врятоване життя.
— Що вас вразило під час перебування в лікарні?
— Що молоді спеціалісти мене так швидко поставили на ноги. Я не очікував такого, не вірив, що знову ходитиму. Думав, що все життя проведу у візку.
— Чим далі плануєте займатись?
— Поки не знаю, бо я ще чинний військовослужбовець. Маю пройти ВЛК і вже там знатиму, яку групу інвалідності отримаю. Чув, що для отримання першої бійці часто змушені наймати адвоката, бо добитись правди тяжко. Сподіваюсь, що мене то мине. А так хотів би продовжити столярну справу, бо люблю це. Скільки моїх меблів у Бучі та Ірпені — якісні, з недешевою фурнітурою. Хочу навчати своєї справи інших бійців, щоб могли заробити на хліб і відволіктись від болю пережитого.
— Банальне запитання, але турбує мільйони українців: на вашу думку, коли може закінчитись ця війна?
— Вона б завершилась швидше, якби ми отримали авіацію. Її дуже бракує. В окупантів сильна оборона. Особливо на Донецькому напрямку. Ми втратили багато часу, починати забирати своє назад потрібно було з 2014 року. Мій друг тоді воював у 72-й бригаді, то, за його словами, реально було увійти в Донецьк, але всьому завадили Мінські угоди. Я впевнений у нашій перемозі. Тільки ж якою ціною. Страшною.
— Чи є образа на те, що ви пішли добровольцем на війну, отримали поранення, а хтось в тилу навіть не розуміє, яку ціну ми платимо?
— Мабуть, ті люди бояться або ж вони не патріоти. В нас є дві стіни. Одна — росіяни. Друга — наші корупціонери, зрадники, політики, які наживаються та відпочивають на Мальдівах.
— Як особисто вас змінила війна?
— Нема того жалю вже, співчуття. Ні, це є, але вже не так. Трішки замкнувся. Побачене завжди перед очима. Дуже шкода хлопців, яких не повернеш. Кожен — це окрема книга, це чийсь тато, син, чоловік. Люди, цінуйте їхній подвиг.
Раніше санітарний інструктор евакуаційної бригади Запорізької тероборони Віктор Низовцев розповів про поранених у боях з росіянами українських солдатів, яких йому доводиться рятувати.