Днями у Володимирському кафедральному соборі Києва звершили чин похорону військовослужбовиці — лейтенантки Юлії Шевченко. У перші місяці повномасштабного вторгнення успішна та талановита дівчина, яка працювала у НАЗК, пішла добровольцем до армії. Служила на посаді заступника командира з морально-психологічного забезпечення 47-ї омбр «Маґура».
Юлія загинула як героїня в одній з найгарячіших точок фронту на сході — у місті Оріхів Запорізької області. На будівлю, де перебувала захисниця, окупанти скинули керовані авіабомби. Поки серед руїн рятувальники шукали Юлію, поруч перебував її наречений Тарас, який до останнього вірив у диво, у те, що його кохана, з якою вони так мріяли про тихе сімейне життя, жива. І як запекло в грудях та стиснулось серце, коли його тендітну красуню знайшли мертвою…
А потім Тарас із мамою Юлі купував їй весільну сукню на похорон, одягав ту саму омріяну обручку на маленький холодний палець, цілував його, прощаючись назавжди: «Я тебе кохаю навіки, Комашка». Й у храмі, в якому вони мали вінчатись, коханню всього його життя співали «Вічну пам'ять»…
— Юлія була єдиною дитиною в родині, — розповідає «ФАКТАМ» наречений загиблої, військовослужбовець Тарас Сухенюк. — Мама так чекала на доньку, просто обожнювала її, разом зі хрещеною відправляли фото у журнали на різні конкурси, адже це була найкрасивіша дівчинка на землі.
У ліцеї № 241 в Києві Юлію всі любили. Вона закінчила школу зі срібною медаллю. Під час Революції гідності у 2014 році допомагала медикам на Майдані. У 2020 році закінчила Національну академію Національної гвардії України (військова кафедра). Вступила в Харківський національний університет Ярослава Мудрого, де отримала фах юриста. Його вона теж закінчила з відзнакою 22 лютого 2022 року. Під час навчання на 5-му курсі перемогла в проєкті «Антикорупційний десант», працювала в Національному агентстві запобігання корупції.
Мою кохану багато хто хотів бачити в себе на роботі, адже вона дійсно була фахівцем своєї справи. Як вона раділа, коли її справи вигравали у судах. Колеги розповідали, що тоді вона з усмішкою вривалась до кабінету і кричала: «Ура!» Кохана була справжньою борчинею за справедливість. А ще обожнювала тварин, весь час підгодовувала їх, підбирала безпритульних. На початку війни не вагаючись пішла в ЗСУ і потрапила у 47-му бригаду, але продовжувала працювати у НАЗК. А восени 2022 року поступила в аспірантуру, бувши у ЗСУ.
Юля постійно допомагала родичам хлопців, своїм побратимам і була правдолюбкою, завжди казала все в очі. Ми зустрілись із нею на фронті. Підкорили її красиві світлі очі, безмежно добре серце, її щирість, людяність. Наші почуття виявились взаємними — й то були найкращі моменти мого життя! Вона так любила дощ, витягувала мене на прогулянки під дощем, любила, коли ми цілувались, щоб дощ лоскотав наші тіла й обличчя… Це було так романтично.
Для мене Юлія була янголом серед людей, допомагала всім, хто просив і не просив. Вона хотіла жити щасливо і довго, постійно говорила, як хоче створити зі мною велику і дружню родину. Кохана мені казала: «Тарасе, ми папуги-нерозлучники, ми завжди будемо разом». А я їй відповідав: «Так і буде, моя маленька Комашка».
Ми планували побратись. Юлія мріяла організувати найшикарніше весілля, хотіла покликати на нього всіх своїх знайомих, друзів і родичів. Вона хотіла повінчатись зі мною у Володимирському кафедральному соборі, хотіла зробити все ідеальним, на найвищому рівні, а самий розпис планували організувати в РАЦСі. Юлія детально все перевіряла і відбирала, бо вона була достойна найкращого. Всі її слова і листування говорили тільки про одне: «Я тебе дуже сильно кохаю і ніколи тебе не покину, ти мій світ, я тобою живу. В нас буде обов'язково найщасливіша сім'я у всьому світі».
На жаль, Юлія, яка так не терпіла несправедливість, стикнулась з нею. Восени минулого року виникали ситуації, що її хотіли перевести на інше місце служби лише за те, що ми були парою. Ми не були тоді заручені, одружені, не демонстрували нічого зайвого на загал, багато хто навіть не догадувався, що ми пара. Та й наші стосунки ніяк не впливали на виконання військових обов’язків. Але все одно через це коханій весь час діставалось від командування. В неї навіть почались певні проблеми зі здоров’ям. Я весь час просив Юлю перевестись на свою улюблену роботу в Київ, але вона не хотіла лишати мене та побратимів, хотіла бути корисною. І я дуже шкодую, що не зміг ніяк вирішити це питання, хоча з усіх сил старався. Спочатку кохану перевели в один батальйон, потім в оперативний штаб, де власне вона і загинула разом зі своєю начальницею Елеонорою Мальцевою, з якою вони мали дуже теплі стосунки.
За словами Тараса, напередодні своєї загибелі Юлія приїхала до нього у шпиталь, адже він лікується внаслідок отриманої контузії. Подарувала жетон.
— Вона того дня була такою щасливою, усміхалась, обіймала мене. Як вона рада мене була бачити. Тоді ж на фронт приїхала й мама Юлії, яка займалась волонтерством. І кохана сказала, що це найкращі моменти її життя, — додає він. — Зранку 30 липня Юлія написала мені, що їй недобре, здається, що серце вистрибне з грудей. Я подумав, що то дались взнаки переводи, але кохана відповіла, що це щось інше. Того дня вона була дуже злою, бо не бачила себе на новому місці, не хотіла займатись якимось непотрібними паперами, а тому не зможе себе проявити. Юлія хотіла допомагати. Її забрали раніше до того оперативного штабу, аби ввести в курс справи.
Ввечері ми ще переписувались. Але моє останнє повідомлення вона вже не прочитала. Думав, що, може, відпочиває. А тоді вночі прокинувся і побачив у телефоні багато повідомлень від друзів, які писали, чи все добре з Юлією. Тоді дізнався, що було два влучання керованих авіаційних бомб (КАБ). Я відразу написав рапорт на добровільну виписку і поїхав туди. О 5 ранку був на місці в Оріхові. Побачив жахливу картину. Ми з рятувальниками та військовими намагались дістати людей, які кричали з-під завалів. Я питав у них, чи бачили вони двох дівчат. Вони казали, що так. І я жив цією надією до кінця. Але 31 липня після обіду ми знайшли Елеонору, яка лежала на ліжку мертвою. Тоді мою Юлю… Туди вже неодноразово прилітали КАБи, долітала артилерія, але все одно чомусь бійців з тієї будівлі не переміщали. Чому — я не можу збагнути. І це нестерпно боляче.
Рідні, друзі, побратими, колеги, а також сотні киян прийшли попрощатись з Юлією Шевченко. Мати та наречений не відходили від білосніжної труни, вкритої українським стягом. Тарас виконав волю коханої й одну обручку залишив собі, а іншу одягнув своїй нареченій. У Володимирському соборі постійно буде підноситись молитва за упокій її душі, адже вона віддала своє життя за свободу і незалежність України. Поховали захисницю в Києві, місті, яке вона обожнювала…
«Ти була особистістю, унікальною дівчинкою, і це не просто мої слова, — такі щемливі слова своїй доньці присвятила її хрещена мама Олена Остафійчук. — Ми з Томою дуже переживали, а останнім часом я просто не знаходила собі місця. Ми дуже переживали. Серце просто рвалося на шматки, так я хотіла тебе побачити, напевно, щось відчувала…
Я всім казала, що маю відвезти хлопцям допомогу, і неважливо, що там з машиною. Ось я дізналася, що ти теж мала погане відчуття, ти писала, що серце вистрибує, але Томі й мені ти не сказала. Різниця між нашим прощанням і часом смерті кілька годин.
Я завжди за тебе і Тараса молилася, я завжди всім, як і ти, намагалася допомагати, чи хтось просив, чи не просив. Я вірила, що добро перемагає зло, що таким людям Бог і янголи допомагають з небес. Але тебе у твій день янгола забрали у нас. Я ніколи, як «твоя люба Лєна» і хрещена мати, не віддам тебе заміж, не буду ростити внуків. В мене вирвали серце. Це просто сюрреалізм. Мені всі кажуть: «Тримайся!» А я хочу, щоб ти була поряд і знову мене обійняла.
Кажуть, вночі, коли молишся, тебе більше чують. Я тебе люблю. Прощавай, моя русалонька з довгою косою".
Друзі наразі збирають спогади всіх, хто знав Юлію, і хочуть створити книгу пам’яті про захисницю. А її наречений Тарас зареєстрував петицію про присвоєння звання Герой України (посмертно) своїй коханій, адже вона його заслужила. То ж рідні та близькі будуть вдячні всім, хто її підтримає.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про подруг 21-річну Крістіну Спіцину та 19-річну Світлану Сємєйкіну — вуличних музиканток, які загинули в Запоріжжі від ворожого обстрілу і в момент ракетної атаки давали концерт на підтримку ЗСУ.