Нашу країну захищають вчителі та фермери, вчені та бухгалтери, актори та ресторатори, бізнесмени та інженери. Представники мирних професій різного віку з різною освітою та життєвим досвідом без роздумів взяли в руки зброю, коли велика війна прийшла у спільний дім.
Співбесідникам «ФАКТІВ» не довелося воювати на передовій. Вони торік боронили підходи до столиці, але ворог, на щастя, до цих місць не дійшов. Здавалось би, загрози вже немає, можна розслабитися й займатися своїми справами. Але ці дорослі чоловіки продовжують системно і наполегливо тренуватися, щоб бути готовими будь-якої миті встати у стрій, якщо росіяни, не дай Боже, ще раз наважаться піти на Київщину.
Вони запросили мене в навчально-тренувальний центр «Хортиця» — полігон біля Києва, де відпрацьовують навички у тактиці, стрільбі, підривній діяльності, наданні медичної допомоги тощо тисячі людей. За діяльність центру відповідає добровольче формування Бориспільської територіальної громади № 1. Заступник командира 4-ї роти Вадим Трюхан та заступник командира взводу цієї роти Максим Дацюк розповіли про те, чим займаються зараз, та організували екскурсію по полігону.
— Вадиме, Максиме, чому у вас такі позивні — «Посол» та «Аташе»?
Вадим Трюхан:
— Я «Посол», тому що близько 15 років працював на дипломатичній службі, в тому числі послом з особливих доручень Міністерства закордонних справ. Побратими вирішили, що такий позивний мені личить найкраще.
До речі, багато дипломатів за покликом серця пішли в добровольчі формування, в територіальну оборону, у ЗСУ, щоб захищати рідну землю.
Максим Дацюк:
— Я теж тривалий час віддав дипломатичній та державній службі. Тому «Аташе».
— В яких країнах працювали?
Максим Дацюк:
— За кордоном не працював. Коли прийшов в МЗС, там був кадровий голод, зокрема в центральному апараті. Десь пів року працював сам у відділі правового та гуманітарного співробітництва департаменту Європейського Союзу. Займався темою євроінтеграції.
Ще у нас є «Консул», який зараз на чергуванні. Він попрацював, окрім міністерства, консулом у трьох державах. Його прізвище та ім’я ми не називаємо, бо він скоро повернеться на дипломатичну службу.
Читайте також: «Якщо Захід дозволить вам вести цю війну як наступальну, все закінчиться дуже швидко Перемогою України», — історик Юрій Фельштинський
— Яким для вас був ранок 24 лютого? Напевно ж знали, що наближається щось страшне.
Максим Дацюк:
— Чесно кажучи, до останнього в це не вірив, тому перші вибухи проспав. Прокинувся, лише коли сім’я почала голосити, що щось відбувається. Не розумів, куди бігти, куди відвозити рідних. Весь час був на зв’язку з друзями, кумами, знайомими. Вирішували, що робити далі.
Взагалі не було жодних сумнівів у тому, щоб обрати якийсь інший шлях, ніж взяти зброю та ставати на захист Батьківщини. Хоча спочатку була невпевненість в тому, що ми, цивільні люди, зможемо воювати, бо військового вишколу, крім кафедри у виші, наприклад, як у мене, не було. «Послу» й «Консулу» пощастило трохи більше. Вони мали досвід служби в армії, проте понад 30 років тому. Кожен з нас у перші дні не розумів, на що здатні люди, які були поруч. Однак всі знали, що будуть битися до кінця. Особливо ця впевненість зросла, коли з’явилася змога регулярно тренуватися.
Вадим Трюхан:
— У перші дні намагався потрапити у військкомат, потім в тероборону. Побачив величезні черги, брак зброї. 28 лютого зранку набрав близького друга з Борисполя Юрія Адамовського, який зараз є командиром нашої роти. «Що у вас?» — «Все нормально». — «Зброя є?» — «Є». — «Візьмеш до себе?» — «Давай бігом». Через годину вже був у них, написав заяву та приймав кулемет.
Зателефонував наступного дня Максу: «Де ти?» — «Та на дачі з мужиками патрулюємо». Забрати його з-під Сулимівки — це була ціла спецоперація. Він приїхав в осінніх туфлях і лижних штанах — що на дачі було.
Коли побачив, що у людей немає ані нормального одягу, ані бронежилетів, ані зубних щіток, що немає жодної банки тушкованки, сказав командиру: «Так, а в чому будемо воювати? Що їсти, якщо раптом не буде можливості готувати? Нам же хана». — «О, ти й займайся. Ти дипломат, знаєш, з ким і як наводити мости».
Спочатку голова йшла обертом. Сотні листів та дзвінків. Але перші постачання пішли буквально через кілька днів. Першим шоломам, раціям і бронежилетам всі раділи, як малі діти. А через місяць-півтора вже почали навіть ділитися ними з іншими підрозділами, а також забезпечувати побратимів, які мобілізовувалися у ЗСУ.
Читайте також: «На місці російських воєначальників я б в жодному разі ніякого результату їхньому керівництву не гарантував», — Михайло Забродський
— Ви ж не брали участь у бойових діях, правильно?
Вадим Трюхан:
— Деякі побратими досі трошки шкодують, що не вдалося вбити хоча б одного росіянина. Нам пощастило, що ворожі колони розбивали на підступах до Борисполя. Якимось дивом вдалося уникнути ситуації, в яку попали Буча, Ірпінь, Гостомель. Наші бійці, які чергували на крайньому блокпосту, чули, як йде бій на околицях району. Але до нас росіяни не дійшли. Якби дійшли, ми б воювали. У нас була певна надія, що хоч якийсь час протримаємося до підходу підмоги.
Мої нинішні побратими створили громадське формування «Загін територіальної оборони «Бориспіль-1» ще у 2014 році. Його кістяк став для нас інструкторами, вони взяли на себе весь тягар організаційної роботи. Зараз 99% цих людей на фронті. На жаль, частина загинула.
В перші дні формувалися роти, взводи, відділення. Мер Борисполя Володимир Борисенко та весь актив міста чітко розуміли: якщо ми не самоорганізуємося, Бориспіль паде, бо підрозділів Збройних Сил тут практично не було. Вдалося швидко організувати координацію між поліцією, управлінням МНС, СБУ та іншими структурами.
В мерії перебував координаційний центр, а штаб — у підвальному приміщенні. Кожного дня ми засипали там з однією думкою: завтра можемо не прокинутися, бо шляхів відходу не було. Розуміли, що удар однієї ракети — і буде братська могила.
— Перші тижні були суцільним жахом для всіх. На вашу думку, ми вже пройшли найскладніший період війни? Чи він ще попереду?
Максим Дацюк:
— Я особисто вважаю, що не пройшли. Коли звільнимо території, буде дуже-дуже складний етап.
Вадим Трюхан:
— Все ще попереду. Нам вдалося вистояти у лютому-березні завдяки самовідданості українського народу й тому, що ворог недооцінив нас. Зараз йде рутинна робота — підготовка до наступу, який насправді ще не почався.
Але проблема в тому, що росія, на подив наших партнерів, багатьох оглядачів, на моє особисте здивування, зуміла успішно перелаштуватися на військові рейки. Сьогодні там людей навчають управляти дронами зі шкіл, майже в кожному ПТУ, суворовському училищі, університеті, навіть у гаражах майструють ці безпілотники. Росіяни законтрактували величезні обсяги дронів з Китаю. Плюс навчилися обходити санкції, щоб закуповувати комплектуючі для виробництва ракет. А у нас держава досі не зрозуміла, що вся економіка й все суспільство мають працювати на захист від російської навали. Багатьом українцям треба осмислити факт, що війна ані завтра, ані післязавтра не завершиться.
Читайте також: «Картинка після Перемоги буде дещо іншою, ніж ми уявляємо зараз», — політолог Олег Саакян
— Що ви робили після того, як загарбники пішли з Київщини?
Вадим Трюхан:
— Наші хлопці щоденно несуть службу разом з поліцією, оскільки завдання будь-якого добровольчого формування територіальної громади — надавати їй підтримку.
Другий момент — це участь у контрдиверсійних операціях, які періодично проводять в нашій територіальній громаді. Але про це ми поки не можемо розповідати.
Третій момент — це конкретні завдання, пов’язані з захистом територіальної громади. У нас є пост спостереження. Під час повітряної тривоги наші чергові мають виявляти дрони й надавати інформацію про них у штаб, де дають команду, кому працювати на ураження. Був випадок, коли ми збили один «Шахед».
Щодо фронту, за законом добровольчі формування не залучають безпосередньо до бойових дій, але коли фронт перебуває безпосередньо в самій територіальній громаді, то ДФТГ працює на рівні з ЗСУ й виконує накази військового керівництва. Той факт, що до нас не дійшли російські окупанти, не означає, що ситуація з висадкою ДРГ не повториться. Якщо це станеться, ми маємо миттєво мобілізуватися та поставити під рушницю весь особовий склад.
— У багатьох українців дуже серйозні претензії до нашої влади щодо непідготовленості до війни. Це її доленосна помилка, як на мене. Навесні минулого року ми знаходилися в якихось мікронах від прірви через те, що людей до того заспокоювали, що нападу не буде.
Максим Дацюк:
— Треба розбиратися з цим після війни. Можна багато чого коментувати, але, думаю, що це не на часі.
Вадим Трюхан:
— Якщо зараз почати сваритися та з’ясовувати стосунки, все розсиплеться як картковий будинок. Ніхто не заборонить розібратися після Перемоги. От коли почнуться нормальні демократичні процеси — передвиборчі кампанії, вибори та інше, — будь ласка. До речі, згідно з останніми соцопитуваннями, які я бачив, понад 50% громадян України не готові голосувати за нинішні партії. Коли закінчиться війна, сформуються нові політсили з людей, які пройшли війну, з волонтерського руху, з експертів. Думаю, що елементом їхніх програм в тому числі буде з’ясування, хто та що не зробив для підготовки до відсічі агресії росії. Але це все потім.
— У вас є відповідь на запитання, навіщо путін на нас напав? От щоби що?
Вадим Трюхан:
— Є дві ключові тези. Перша — що ця людина вирішила запам’ятатися в історії як великий збирач російських земель. А друга — що він так і не зрозумів, з ким має справу. Його пропаганда сформувала образ України як недодержави, яка от-от розвалиться. А дипломати й розвідники надавали йому викривлену інформацію. Він повірив, що Україна — це тепленьке курча, яке запросто можна захопити, а Захід все проковтне, бо ж росії пробачили Грузію, Сирію, історію з отруєнням Скрипаля та інші.
Десь у 2017-му або 2018 році я мав можливість поспілкуватися на одному закритому міжнародному форумі у Петербурзі в неформальній обстановці з Андрієм Кортуновим, керівником російської ради з міжнародних справ, одним з путінських ключових аналітиків.
Випивши чарку-другу, він сказав мені довірливим тоном: «Ми зараз поставлені перед більшою проблемою, аніж була між СРСР і США. Тому що путіна неправильно орієнтували, що таке Україна й український народ, і через це він насмілився на анексію Криму та початок війни на Донбасі. Між росією та Заходом утворилася цивілізаційна стіна, яка росте. І кінця-краю тому немає. А досягти примирення з Україною та Заходом нам буде в рази складніше, ніж свого часу це вдалося зробити СРСР і США на хвилі горбачовської перебудови».
Читайте також: «На Заході бояться ескалації війни та непередбачуваності росії», — Павло Клімкін
— Запитання до колишніх дипломатів. Зрозуміло, що ми вдячні Заходу за допомогу. Але чому він так гальмує з наданням вкрай необхідних далекобійних ракет, сучасних винищувачів та іншого?
Вадим Трюхан:
— Перша причина. Росія Заходу потрібна. Для нього ворог номер один — це Китай, а з росією Захід намагається й надалі продовжувати балансувати. Колись при Кіссінджері вдалося відірвати Китай від Радянського Союзу. От вони зараз хочуть провернути той самий трюк, але навпаки, — відірвати росію від Китаю, а можливо, й зробити з неї союзника в майбутньому протистоянні з Пекіном.
Друга причина. Захід не знає, що робити з росією у разі її капітуляції та розвалу. Немає відповіді. Тому що там є ядерна зброя, величезна кількість конвенційної та іншої зброї масового знищення. Як і у 1991 році, західні політики вважають, що простіше управляти внутрішньополітичною російською кризою, яка рано чи пізно почнеться, якщо ця субстанція залишиться єдиною. Насправді надумана причина, адже досвід розпаду СРСР підтверджує, що нічого страшного в таких процесах немає.
Але є й третя причина. Коли розпадався Радянський Союз, були сильні лідери: Рейган, Коль та інші. Зараз немає тих, хто б міг поставити на шальку терезів майбутнє всього демократичного світу. Президенти та прем’єри дивляться на своїх виборців — що ті хочуть. Наприклад, проросійська партія «Альтернатива для Німеччини» зараз на третьому місці в рейтингах, вона вже фактично порівнялася з партією Шольца. А Байден опинився в ситуації, коли праворадикал Трамп має найбільші симпатії виборців. І вони, відповідно, враховують ці реалії, а не дивляться у майбутнє.
Ці базові причини, на жаль, не дають можливості ключовим західним лідерам показати залізну волю, щоб зупинити росію й позбавити її можливості погрожувати будь-кому у майбутньому.
Щодо нас, то український народ робить все, щоб наша держава збереглася. Залишається лише питання, наскільки довго ми зможемо цю волю демонструвати. Якщо росії вдасться підірвати нашу єдність зсередини, над чим вона дуже серйозно працює, тоді питання існування української держави буде знову поставлено під загрозу.
Слід враховувати, що в самій росії зараз не видно якихось внутрішніх рухів, спрямованих на повалення режиму путіна. Їхня опозиція давно знищена. Ті, хто могли повести за собою, тепер або за кордоном, або в буцегарнях, або здулися і підіграють кремлю.
Але найнебезпечнішим для нас є те, що в Україні досі вистачає людей, які готові хоч зараз валити президента Зеленського, уряд, парламент тощо та претендувати на владу, не розуміючи, що тоді порушиться вся конструкція державності. Зараз має бути чіткий мораторій на чвари. Спочатку Перемога, а потім вже все решта.
Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли», — письменник Ян Валетов
— Наше МЗС дуже часто не грає ключову роль у різних переговорних процесах і не готує важливі візити. Це ненормально для будь-якої країни, а для воюючої — тим більше. Правильно?
Вадим Трюхан:
— Для того щоб українська дипломатична служба стала ефективною, вона має отримати максимальну автономність у своїх діях від Офісу Президента і можливість працювати, не озираючись на всіляких радників/помічників президента й загалом на Офіс.
— Місія нездійснена.
Вадим Трюхан:
— Здійснена. Були б причандали у міністра.
А друга позиція: МЗС має бути посилене ресурсами. Як фінансовими, так і кадровими, за рахунок досвідчених дипломатів. Сотні фахівців зараз знаходяться не при справах. Деякі, повертаючись з-за кордону, не можуть потрапити в апарат міністерства місяцями. Тому що насправді МЗС перетворилося на таку собі кузню кадрів для Офісу президента. Туди приходять люди з вулиці, які там ніби проходять обкатку, щоб іти далі. Це абсолютно ненормально.
Має бути ставка виключно на професійних дипломатів. Дипломатом людина не стає за наказом або одразу після отримання диплома КІМО. Треба попрацювати за кордоном хоча б три-чотири роки та в центральному апараті міністерства мінімум дві каденції, поспілкуватися з іноземними колегами, побачити, що таке переговори, дипломатичний протокол і таке інше. Через деградацію кадрової політики зараз, на жаль, дипломатична служба України не готова до виконання серйозних завдань, які стоять перед державою.
До речі, цікаво проявили себе українські дипломати, які працюють за кордоном. Деякі посольства та дипломати дуже серйозно допомагають і грошима, і якимись речами. А деякі абстрагуються. Там, де немає професійного кадрового складу, де посольства очолюють випадкові люди, дипломатичні місії зазвичай абсолютно не зацікавлені в будь-якій допомозі ЗСУ або теробороні.
А там, де працюють професійні патріотичні люди, можна завжди розраховувати на підтримку. У перші тижні вторгнення нам серйозно допомагали посольства України в Польщі та Литві. Дружина тодішнього посла України у Німеччині Світлана Мельник допомогла з лікуванням сім’ї військового.
А були й такі, які надували щоки, мовляв, «та ми збираємо допомогу на мільйони, нам не до вас». Просто відмовка насправді.
Тобто є дипломати, які щиро вболівають за те, щоб Україна перемогла, та жертвують і часом, і особистими грошима, і залучають свої зв’язки. А є, на жаль, абсолютно зайві в системі, при зустрічі з якими не варто потискати їм руки.
Але позитивні приклади є. Буквально минулого тижня ми отримали з Латвії дуже серйозну допомогу, яка вже на фронті. Дякуємо за сприяння особисто послу Анатолію Куцеволу.
А цими днями закінчується хепі-ендом взагалі фантастична історія. Один громадянин Швейцарії звернувся до нашого посольства в цій державі з пропозицією купити авто для військових. Колеги дали контакти цієї людини. Кілька днів тому, після доволі тривалої комунікації, ми отримали серйозну суму, яка допомогла нам придбати ще один пікап, який цього тижня вже буде в Україні.
Читайте також: «Це реально третя світова війна, яка набирає обертів», — Тамара Горіха Зерня
— У вас є відповідь, чому росіяни такі? Звідки це звірство, ця нелюдяність, це загарбництво в такому нібито високодуховному народі з особливою історичною місією та великою культурою?
Максим Дацюк:
— Зараз там немає місця ані високій культурі, ані іншому. Це все робота пропаганди для того, щоб переконувати плебс й робити те, що вони роблять. Ні для кого не секрет, що у росіян рабська натура. Їм потрібен цар. Вони не здатні бути демократичним суспільством. Щодо жорстокості, думаю, ця риса переходила з покоління в покоління. А ще вони просто заздрять всім. І цю заздрість і ненависть вихлюпують так, як відбувалося в Бучі, Ірпені та інших містах та селах. Весь світ побачив світлину, як росіяни в уже зруйнованому будинку написали фарбою: «А кто вам разрешил так хорошо жить?»
Вадим Трюхан:
— Їхня пропагандистська машина, яку вони успадкували від Радянського Союзу, нав’язувала російському суспільству, яким би воно не було, протягом десятиліть умку, що росіяни Богом помазані, що у них окрема місія, а всі інші народи — другосортні. У них погані американці та європейці, яких вони називають «америкосами» та «піндосами», чеченці, грузини, українці.
У фільмах ще двадцятирічної давності, у багатьох сучасних серіалах українця показують як людину нижчої раси. Тобто відбувалося російською мовою расчєловєчіваніє, або дегуманізація українців та інших народів, які сповідують якусь іншу модель державного устрою та відмінні від їхніх цінності та ідеали. Їхня пропаганда добилася ключового: для росіянина убити тварину — це менше зло, ніж вбити українця, або європейця, або американця. У перші тижні після вторгнення вони заради потіхи розстрілювали пішоходів, цивільні автівки, ґвалтували дітей. Для них це нормально. Вони дивляться на нас як на прокажених. От в цьому вся проблема.
Натомість українська пропаганда раніше ніколи так себе не поводила. У нас не звучала тема ницості росіян. Хоча зараз ситуація змінилась. У публічному просторі росіяни — це орки, нелюди. У соцмережах це найвживаніший термін.
— Так вони і є нелюди.
Вадим Трюхан:
— Важливо, щоб ми зуміли після Перемоги відмовитися від якихось людиноненависницьких ідей та знову почали ставитися до представника будь-якого народу або нації, як до рівного. Вважаю, що це велика небезпека для нашого суспільства — укоренити принцип можливості вбивства представників тих держав, які є для нас ворогами, незалежно від того, винні вони чи ні. Зараз у нас росіянин дорівнює ворог. Але ж є росіяни, які не погоджуються з путінським режимом, хоча й недопрацьовують в сенсі зупинки війни.
Читайте також: «Росіяни ненавидять вказаного їм ворога, але ще більше — один одного», — Роман Безсмертний
— Певний час ви регулярно брали участь у російських політичних ток-шоу, де кремлівські пропагандисти намагалися робити з вас «хлопчика для биття». Навіщо ви їздили у москву, коли вже був анексований Крим та палахкотів Донбас?
Вадим Трюхан:
— У мене була надія, що можна таким чином зламати небезпечну парадигму створення хибного образа України в очах мільйонів росіян.
— Це така наївність, вибачте.
Вадим Трюхан:
— Це прагматизм. На якійсь стадії це, хай і частково, спрацьовувало. Я це бачив по тому, скільки мені писали росіяни та мешканці так званих «ДНР», «ЛНР», Криму, які дякували за те, що я розбивав міфи кремлівських пропагандистів. Для них це було ковтком чистого повітря.
Я говорив керівництву нашого Міністерства інформаційної політики (був у той час членом громадської ради при міністерстві), що нам треба доносити правду до тих, хто дивиться ці ток-шоу. А це не лише росіяни, а й російськомовні громадяни Норвегії, Німеччини, Штатів та інших держав. На той момент я в це щиро вірив.
Але у 2019 році їхні наративи змінилися. Спочатку російська пропаганда розглядала прихід Зеленського як шанс підім’яти Україну під себе, використовуючи soft power — м’яку силу. Однак дуже швидко там зрозуміли, що Зеленський навіть небезпечніший для росії, ніж Порошенко, тому що має набагато більшу підтримку виборців, і почали ліпити з нього образ нациста. А потім настала остання фаза агресивного розлюднення українців, тобто вже щосили йшла підготовка до великої війни. От у той момент я зрозумів, що вже неможливо з ними ні про що говорити, й «демобілізувався» з цього невдячного інформаційного фронту.
Читайте також: «Я плачу від любові до України. Від того, що ми з нею зробили», — російська журналістка Вікторія Івлєва
— Не шкодуєте, що у вашій біографії є така сторінка?
Вадим Трюхан:
— Відчуваю негативний підтекст і осуд у вашому запитанні. Прикро. Ні, абсолютно не шкодую. Навпаки. Я пишаюсь тим, що зміг витримати шалений тиск, під яким там постійно перебував, залишився собою, та відкрив багатьом людям очі на правду. До речі, мої побратими сприймають ті мої поїздки цілком нормально. Хоча є «діячі», яких зазвичай називають диванними експертами, які досі вважають мене ворогом народу. Та хай то буде на їхній совісті.
Знаєте, я там ніколи не ходів ні в театри, ні в кіно, ні в ресторани. Максимум, до чого міг себе змусити, — піти в супермаркет, щоб швидко купити продукти. Мене там не полишало постійне відчуття небезпеки. Досі дивуюсь, як вдалося уникнути якихось провокацій їхніх спецслужб або арешту. Адже погроз, зокрема в прямому ефірі, вистачало.
— Але повертаємось до війни. Напевно у вас за ці півтора року є якісь яскраві картинки, які будете пам’ятати все життя?
Вадим Трюхан:
— Запам'ятав на все життя поїздку на південь до побратимів. Ми їм привезли автотранспорт, продукти, деякі інші речі. Вони накрили стіл, ми посиділи, пообідали, посміялися. Всі були щасливі, що побачилися. А через кілька днів троє з них підірвались на міні на передовій. Загинули двоє наших друзів — позивні «Мосін» і «Спасатель». Це були дуже досвідчені воїни. На жаль, на їхньому прикладі я остаточно зрозумів, що від смерті не застрахований ніхто.
Максим Дацюк:
— У пам’яті залишиться кожен день цієї війни. Навіть ті маленькі радощі, які у нас були. Коли, наприклад, десь в середині березня ми нарешті отримали шоломи. До цього хто в чому прийшов, той в тому й був. Дали автомати, а все інше ми десь діставали.
Вадим Трюхан:
— Такі дрібні радості незабутні. Рації нам надіслали друзі з Італії, бронежилети й каски — випадкові знайомі із США, з Польщі та Литви постачали якісь консерви, підсумки, ще щось, зі Словаччини й Франції — біноклі. Найскладніше було в перші місяці знайти тепловізори. Тому що їх ніде не було — всі розібрали. Нам привезли кілька із США.
От ви запитували, що ми будемо пам’ятати. Та, мабуть, в тому числі відчуття щастя, коли на «Нову пошту» прийшло десять палет з амуніцією із США й ми їх розвантажували.
Зараз рота більш-менш забезпечена. Хоча держава за 17 місяців не дала нам майже нічого, а мерія лише одного разу закупила форму, і то не дуже доброї якості.
Тобто ДФТГ саме забезпечує свою життєдіяльність. Ми тут всі багатостаночники. У ЗСУ є підрядники, субпідрядники, одні готують, другі будують, треті привозять. А ми своїми руками зробили ремонт в будинку, де чергують хлопці, перебрали там опалення. Все необхідне купляли за свої кошти й за донати небайдужих людей. Створили «Благодійний фонд підтримки добровольців і їхніх родин», намагаємося працювати через нього, щоб все було легально. Я особисто зареєструвався як волонтер.
Більша частина ДФТГ в Києві, та й загалом в Україні, вже давно ліквідована через те, що їх не забезпечували ані з державного, ані з місцевого бюджетів. Наше ДФТГ вижило. Ми готові в будь-який момент прирости м’язами, якщо тут знову почнуться бойові дії. Тому постійно проводимо тактичні навчання. Адже треба бути готовими до всього.
Наше ДФТГ — це боєздатна одиниця зі структурою управління, фаховими командирами, більшість яких пройшли різні тренінги й мають певний досвід. Частина людей, звичайно, розійшлася, тому що треба годувати сім’ї. Але вони готові повернутися сюди за першим же покликом командирів.
— Ви отримуєте хоча б якісь гроші за те, що чергуєте тут і забезпечуєте діяльність полігону?
Вадим Трюхан:
— Ми всі десь працюємо, а тут знаходимося добровільно і безплатно. ДФТГ держава не платить жодної копійки. Раніше місцева влада нас трохи забезпечувала їжею, а тепер їмо те, що з собою привезли, або що волонтери нададуть.
Читайте також: Як продовжувати жити, коли весь світ злетів з котушок: розмова з психологом Світланою Чуніхіною
— За цей час втомилися всі. От ми сидимо ніби в затишку, навколо так красиво, але ви все одно в напрузі. У вас же немає відпусток, свят, вихідних?
Вадим Трюхан:
— У тих, хто знаходиться в окопах, втома просто неймовірна. Але загалом, мені здається, що питання втоми від війни, з одного боку, актуальне, з іншого — перебільшене. Втомлені ми чи не втомлені — у нас немає іншого виходу. Ніхто з нас не може сказати: «Я втомився», зібратися й піти. Нікуди йти. Якщо бачу, що хтось вже на межі, наполягаю, щоб людина відпочила хоча б три-чотири дні та трохи перемкнулася. Тоді вона повертається, закочує рукава та знову працює на Перемогу.
Але українцям не можна використовувати втому як виправдання того, щоб опустити руки й здатися. Якщо ми здамося, у наших дітей не буде майбутнього. За два дні до загибелі «Спасателя» ми з ним листувалися. Зокрема, про те, що нам треба неодмінно перемогти, інакше, якщо ми не закінчимо цю справу, будуть воювати наші сини.
Максим Дацюк:
— Ми ж добровольці. Знали, куди йшли. Тому у нас втоми як такої немає. Періодично є вигоряння. Але достатньо кілька днів перезавантажитися — і все, ти знову у строю й робиш те, що треба робити.
Втома від війни у цивільних — це зовсім інше. Бо вони не розуміють, що відбувається. Вони тільки щось чують та бачать по телевізору й не стикаються напряму з війною. Лише якщо десь поруч щось прилетить. Тоді втома відразу проходить.
Слоган тероборони — «готові до спротиву». От ми маємо бути готові 24/7. Нам ніколи втомлюватися. Навіть якщо втомилися, маємо йти далі.
— Про що ми з вами будемо говорити через рік — ще про продовження війни чи вже про відновлення України?
Вадим Трюхан:
— Дуже сподіваюся, що про відбудову та про майбутнє України. Багато залежить від того, чи збережемо ми єдність, чи зможемо дотиснути наших партнерів, щоб дали нам певну зброю, чи зможемо самі вийти на виробництво достатньої кількості власної зброї, зокрема дронів, ракет, артилерійських снарядів. Скоріш за все, треба налаштовуватися ще принаймні на два-три роки війни щонайменше.
Максим Дацюк:
— Гадаю, через рік ми зможемо так само зустрітися й говорити про поточну військову ситуацію. На жаль, про відбудову ще зарано думати. Хотілось б, але це нереально.
Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін