В Києві на Михайлівській площі Центр громадських свобод провів акцію «Голоси» на підтримку цивільних українців, які потрапили в російський полон. На акцію прийшли чимало родичів ув'язнених людей. Кореспондент «ФАКТІВ» взяв інтерв’ю у матері трьох дітей Ольги Щерби з Бучанського району Київської області. Її чоловік Богдан, рідний брат Раміз Мусаєв та їхній товариш Роман Кісіль потрапили в полон на третій день великої війни — 26 лютого 2022 року. На жаль, досі ці чоловіки знаходяться в неволі.
— Мої чоловік Богдан, брат Раміз і їхній друг Роман поїхали з нашого села Луб’янка Бучанського району в село Озера, щоб забрати тітку Богдана, — розповідає Ольга Щерба. - Ми розуміли, що це ризиковано. Але ж тітка — жінка самотня, тож хотіли, щоб вона була з нами в лиху воєнну годину. Це перше. А друге те, що хлопці хотіли перевірити, чи можна виїхати з окупованої тоді території, бо ми хотіли евакуюватися — заради безпеки дітей.
Не превеликий жаль, дістатися Озер хлопцям не судилося — вони наткнулися на російську колону, і їх взяли в полон. Це сталося вранці 26 лютого минулого року.
— Вони телефонували вам з дороги?
— Ні, не телефонували. Бо встигли проїхали лише три кілометри. Я знаю, де їх взяли в полон, бо були свідки — люди на автівці, які евакуйовувалися. Вони бачили нашу автівку на тому місці, де хлопців взяли в полон.
— Ви намагалися дізнатися в окупантів, де ваші чоловік, брат та їхній товариш?
— Ні, бо боялися, адже на мені відповідальність за дітей.
— Як і коли ви дізналися, що ваші рідні в полоні?
— Дізналася про це через довгі 15 діб після їхнього зникнення — 13 березня. Поки лишалася в Луб’янці, жодних відомостей про них наша родина не мала. Але 12 березня мені з дітьми вдалося евакуюватися. Наступного дня я побачила відео російського телеканалу, в якому були кадри з моїми рідними та їхнім товаришем.
— Як вам вдалося виїхати з окупованої території?
— Українська влада домовилася з росіянами про відкриття «зеленого коридору» для цивільних. Ми живемо біля траси. По ній пішла колона цивільних автомобілів з декількох сіл. Російські військові зупиняли кожне авто і перевіряли. Людей, яких які хотіли виїхати, але у них не було машин, росіяни підсаджували в автівки з цієї колони. Так ми змогли вибратись з нашого села і дістатися Житомира.
— Ви два тижні прожили в окупації. Як росіяни поводилися в Луб’янках?
— Вони забирали все, що їм було потрібно чи подобалося. Наприклад, їм треба каністри — йдуть по дворах, знаходять і забирають. До того ж проводили обшуки в будинках, віднімали телефони. Ми як могли переховували телефони, щоб мати зв’язок.
— Через арешт чоловіка до вас приходили з обшуками?
— Приходили, але мене з дітьми не заставали вдома. Річ у тім, що перед початком великої війни ми з чоловіком і дітьми приїхали до батьків. Але у нас є своя власна хата. Я туди навідувалася і бачила, що в нашому домі були обшуки: росіяни виламали двері й все перевернули в хаті догори дриґом: повикидали усе з шаф, підняли дивани… Планшет і телефон, які знаходилися в домі, вони чомусь розбили.
— Як ви пояснили дітям те, де тато?
— Спочатку ми казали малим, що батько, дядько і їхній друг поїхали у справах і поки що не можуть повернутися. Коли вже ми дізналися, що вони в полоні, то дізналися й діти. Адже вони чують розмови дорослих. Тільки малеча до ладу не розуміє, що таке полон. Пояснюємо їм: треба чекати, вірити, що батько і дядько повернуться. Що слід молитися за них.
— Ви маєте якусь інформацію про чоловіка, брата та їхнього товариша, окрім тої, що дізналися з сюжету російського телеканалу?
— Так, маю. Зокрема, від колишніх українських в’язнів СІЗО в російському місті Курську, де утримують чимало українських полонених. Минулого року вдалося обміняти декого з тих людей, які тоді сиділи в курському слідчому ізоляторі разом з нашими хлопцями.
— Що розповіли звільнені з полону?
— Від них я дізналася, що полонених, яких тримали в Гостомелі (в тому числі Богдана, Раміза та Романа) росіяни вивезли в Курськ через білорусь. В дорозі невільникам більш ніж три доби не давали їсти та пити. Як дісталися курського СІЗО, їм довелося пройти так звану «прийомку».
— «Прийомка» — це жорстоке побиття новачків?
- Саме так. Їх безжально били. Але це не все. В’язням адміністрація сказала: «Вашим женам и родителям сообщено, что вас расстреляли в поле». Важко повною мірою уявити, що відчуває людина, якій в тюрмі сказали: «Дома тебя уже никто не ждет!»
Колишні полонені також розповіли, що росіяни пропалили моєму брату дірку в плечі розпеченим стволом автомата.
— Що колишні бранці розповіли про умови утримання українських в’язнів в курському СІЗО?
- За їхніми словами, камери, в яких тримали українців, були переповнені. На прогулянки, принаймні в перші місяці перебування в СІЗО, наших не виводили. В’язням доводилося від підйому до відбою проводити на ногах, бо сидіти або лежати заборонено. Вони весь час знаходяться під відеонаглядом. За найменші порушення та й без жодних провин їх б’ють.
Допити у моїх хлопців були щодня. Їх змушували підписувати кіпу паперів. Відмовитись від цього було практично неможливе — через жорстокі побиття.
Читайте також: «Вони мене вбивали»: відверта розповідь цивільного українця про пережите за 11 місяців в російських в’язницях
— Маєте інформацію про Богдана, Раміза та Романа від Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ)?
— Так, маю. У квітні минулого року його представники підтвердили, що мої чоловік, брат і їхній друг в полоні. Я спитала цих представників, чи вони зустрічалися з ними, бачили їх. «Ні, не бачили», — почула у відповідь. Мені пояснили, що російська сторона не допустила представників МКЧХ в слідчий ізолятор.
— Як же вони дізналися, кого з українців там ув’язнено?
— Представники МКЧХ сказали мені, що російська сторона передала їм так звану «карту взятия», яку Богдан заповнив власноруч. На підставі цього документу співробітники МКЧХ сповістили мене про, де мій чоловік.
— Як вони спілкувалися з вами: запросили в офіс Червоного Хреста в Києві чи просто подзвонили телефоном?
— Подзвонили телефоном. Згодом — влітку минулого року — нам ще раз телефонували з Міжнародного комітету Червоного Хреста і повідомили, що мого брата росіяни утримують в Криму. Вони дослівно передали братове усне повідомлення, а потім ми ще й лист від нього отримали (також з Криму). Щодо мого чоловіка, то Червоний Хрест тоді нічого нового про нього не знав.
Читайте також: «Росіяни на допитах питали, чи я знаю, де ховається Бандера?»: український священник пережив жахи полону у рашистів
— В листі брата була інформація про вашого чоловіка?
— Була. Раміз написав, що з Богданом все добре. Тому я думаю, що на той момент вони були разом.
— Потім їх розділили?
— З неофіційних російських джерел я знаю, де зараз знаходяться чоловік і брат і що вони в різних колоніях. Тож їх дійсно роз’єднали.
— Я так розумію, що російська сторона не дає можливості Богдану і Рамізу підтримувати регулярний зв’язок з рідними?
— За весь час полону — з 26 лютого 2022 року — ми отримали один лист від мого чоловіка і два — від брата. Я писала їм листи. Але зі слів колишніх полонених, росіяни не передавали мої листи ані Богдану, ані Рамізу.
— Як ви познайомилися з Богданом?
— Ми з ним з одного села. Богдан трошки старший від мене — на два роки. Знали одне одного з дитинства. Зараз нашому старшому сину 10 років, донькам-близнятам — по вісім.
— У Раміза і його товариша Романа Кісіля є власні родини?
— У Раміза є дівчина, а у Романа — цивільна дружина.
Фото надані Ольгою Щербою