Шестирічного Назара Грицкова із села Новодмитрівка на Херсонщині росія вбила 14 вересня. Це сталося вночі, коли рф обстріляла з артилерії ділянку, де знаходився будинок родини Грицкових. Снаряди влучили у гараж та безпосередньо в будинок. Маленький Назар загинув, попри те, що знаходився в підвалі — бетонне перекриття не витримало і підвал завалило. Його старшого брата Богдана знайшли під завалами живим — зараз він у лікарні у тяжкому стані.
Трагедія сталася 14 вересня, а 15-го родина збиралася виїжджати. Рідні Назарчика розповіли «ФАКТАМ», що сім'я вже знайшла будинок на Миколаївщині — і останніми словами Назара було: «Мамо, ми завтра поїдемо».
Тітка Назара Катерина Зима розповіла, що це вже не перша смерть, яку в їхню родину принесла війна.
— До цього в окупації загинув наш дядько з Білозерки. Скоріш за все, його вбили рашисти, його знайшли з ножовими пораненнями, — розповіла «ФАКТАМ» Катерина Зима. — Потім померла бабуся, а ось тепер снаряд убив нашого Назарчика. Назар — син одного з моїх братів, Михайла. У нас велика сім'я — у моєї мами одинадцять дітей, а у Міші з його дружиною було четверо синів. Назар був наймолодшим, йому в червні виповнилося шість. Богданчик зараз у другому класі. Микиті, який також сильно постраждав і зараз у лікарні — 13 років. А найстарший навчається в Одесі на моряка. Він якраз мав складати присягу, тому його не було вдома. У будинку були Міша, його дружина та Назарчик із Богданом та Микитою.
Коли почався обстріл, саме Назар попросив, щоб сім'я спустилася до підвалу. Вони ніколи раніше цього не робили. Обстріли тут бувають часто, але раніше вони залишалися в будинку. А тут Назар почав наполягати. Дійшло аж до істерики. Щоб його заспокоїти, родина спустилася до підвалу. Де в результаті Назарчика й убило… Хоча ми думали, що підвал був досить надійним. Він просторий, знаходиться під гаражем і, як раніше казав мій брат, витримає навіть бомбу. На жаль, виявилось, що це не так.
Після першого прильоту у гараж Назар дуже злякався. Мама почала його заспокоювати, казала йому дихати ротом — вдих, видих. «Мамо, я дихаю, дихаю… Завтра ми поїдемо, вже завтра…» Це були його останні слова. Потім був ще один приліт — і саме той кут, де сиділи Назарчик та Микита, завалило. Микита, коли його дістали з-під завалів, хрипів. А Назарчик був уже мертвий, на нього припав основний удар. Діставали їх наші ж рідні — моя мама (бабуся Назара), вітчим, наша з Мішою сестра та її хлопець. Вони мешкають на сусідній вулиці. Коли їм зателефонували сусіди й сказали, що «ваших завалило», вони одразу побігли до Міші. Дома там як такого вже не було, все було зруйновано.
Вони кинулися витягувати дітей із-під завалів. І в цей момент — знову приліт. Загалом п'ять прильотів в одну й ту саму ділянку.
На цьому місці не було нічого, крім житлового будинку, гуртожитку, давно занедбаної маслоробні й цвинтаря поряд. Не розумію, з якою метою рашисти так завзято били у цей квадрат. Очевидно, щоб вбити цивільне населення. Коли хлопець сестри витягнув з-під завалів пораненого Микиту, він приводив його до тями й кричав: «Ти тільки живи, живи!» А потім ще один обстріл — і він сам отримав уламкові поранення. Нині лежить у лікарні. Маму вибуховою хвилею відкинуло під паркан, контузило. Вітчим отримав осколкове поранення ноги, у сестри поранена ступня.
— Мені о пів на першу ночі зателефонувала сестра: «Катю, Назара немає», — продовжує співрозмовниця. — Сказала, що лікарі «швидкої» констатували «відсутність ознак життя». Це була найстрашніша ніч для всієї нашої родини. До речі, це якраз був день народження Міші. У свій день народження він втратив Назарчика — сина, який, мені здається, був його улюбленцем. Там була така любов…
Вони завжди й скрізь були разом. Назарчик постійно ходив за ним хвостиком. Їздив з ним на тракторі, по коліно в мазуті — що завгодно, аби разом із татом. Міша дуже ним пишався, адже Назар був дуже здібною дитиною. Його, як і решту дітей, батьки вирішили віддавати до школи не в шість, а в сім років. Але думаю, у свої шість він уже був повністю готовий. Він був дуже допитливим, ловив інформацію на льоту. Коли його брат Богданчик був на онлайн-уроках, Назарчик сидів поруч — і запам'ятовував матеріал навіть швидше, ніж його старший брат. Нещодавно Міша попросив мене підшукати для нього репетитора, який міг би викладати онлайн. Ми домовилися, що мій син найближчим часом прийде до них і налаштує комп'ютер для таких занять. Але, на жаль, ні репетитор, ні комп'ютер уже не знадобляться.
— Сім'я не виїжджала під час окупації?
— Виїжджала. Перші дев'ять місяців такої можливості не було і вони були в окупації. Весь цей час діти навчалися лише онлайн в українській школі — батьки не віддавали їх у російську. У вересні минулого року вони все ж таки виїхали. Коли їхали, на ворожому блокпосту у Василівці рашисти сказали їм: «Скажіть спасибі, що у вас діти». І спитали з глузуванням: «Що, за хорошим життям їдете?» «Ми їдемо на свою землю», — відповів Міша.
Спочатку вони приїхали до мене під Запоріжжя, а потім переїхали до Миколаївської області, де знайшли будинок. Їм було дуже складно — виплати для ВПО настільки малі, що ніяк не могли підтримати сім'ю із шести осіб. Міша брався за будь-яку роботу. Він не звик щось у когось просити, казав, що сам має заробити на своїх дітей.
— Після деокупації вони повернулися додому, — продовжує Катерина Зима. — У Михайла вдома земля — свої поля, де він вирощує пшеницю, картоплю. Це те, за що вони живуть… Усі розуміли, що після деокупації безпечно там, на жаль, не стало, адже рашисти щодня обстрілюють усю звільнену частину Херсонщини з артилерії. Тому вони й хотіли знову виїхати. Планували посадити та зібрати врожай, та їхати. Вже навіть знайшли будинок у Котляревому Миколаївської області. Тому Назарчик і говорив перед смертю про від'їзд.
У Новодмитрівці це вже далеко не перші прильоти. Останні три місяці росіяни обстрілюють навіть сильніше, ніж раніше. У цьому селі лише дві вулиці — і навряд чи можна знайти будинок, який не постраждав. У ще одного нашого брата зовсім нещодавно через обстріл вилетіли вікна і полопалися стіни. А кілька днів тому рашисти обстріляли тракторну бригаду та вбили батька нашого зятя. Попри небезпеку, багато людей не хочуть кидати свою землю, працюють на ній. І їх вбивають… Ще один мій брат (у нього четверо дітей, один із яких інвалід), казав: «Я буду на своїй землі. Нехай житиму в підвалі, але вдома». Але тепер ми бачимо, що підвал теж може не врятувати.
Мені іноді здається, що це якийсь страшний сон. Що не може бути стільки трагедій та стільки горя в одній родині. Ще один мій брат зараз у російському полоні. Йому лише 26 років. Він був на «Азовсталі», зараз у російській колонії. Вже скільки часу чекаємо на обмін, але на жаль… З ним дуже рідко вдається зв'язатися, але ось днями, як раз у день, коли ховали Назарчика, він зателефонував. Як відчув. Але я не стала йому про це говорити. Він ще не знає ні про Назара, ні про вбитого рашистами дядька, ні про бабусю. Я поки що не можу йому про це сказати.
— Знімок показав, що у головному мозку є якісь, як нам сказали, надриви. Але поки що рано робити прогнози, — каже Катерина. — Микита у свідомості, він може ворушити руками та ногами. Лікарі кажуть, що через десять днів ми можемо побачити зміни, які покажуть, чого чекати далі.
Зараз ми намагаємося допомогти їхній родині. Допомогти матеріально та з пошуком житла. Їх хати більше немає, і жити їм нема де. Завдання ускладнюється тим, що поки що вони мають залишатися неподалік Херсона, адже там у лікарні лежить Микита. Тому зараз ми шукаємо щось ближче до Херсона — можливо, на Миколаївщині, але так, щоб вони могли щодня їздити до Микити до лікарні. Це тимчасово. А потім (коли Микиту, дай Боже, випишуть) шукатимемо їм щось постійне і вже трохи далі від Херсонщини — у Миколаївській чи Одеській областях. На жаль, від влади в цих питаннях жодної допомоги немає. Усіх, хто може нам у цьому допомогти, прошу зв'язатися зі мною у Facebook.
І ще я хотіла б знайти для Михайла та його родини психологів. Ви не уявляєте, у якому вони стані. Назарчик був Мішиним усім… Така люба, така ніжна, така чудова дитина. Для Михайла та його дружини життя зараз зупинилося. Для їхніх дітей, які бачать батьків у такому стані та які й самі дуже любили Назарчика — також. І я поки що не знаю, як їм допомогти.
Для тих, хто може підтримати сім'ю Михайла матеріально, повідомляємо номер картки тітки Назара Галини Тихонюк: 5168 7554 5610 1076