У світі нічого немає неможливого для тих, хто не боїться рухатися вперед, ставить цілі та прагне їх досягти. Історія київської журналістки Анни Пономаренко — тому приклад. Втративши через війну роботу у медіа в Києві, Анна влаштувалась працювати до Оксфордського університету фахівцем з комунікацій та соціальних мереж.
Про те, як все відбувалось, вона розповіла «ФАКТАМ», а також дала читачам чимало корисних порад щодо працевлаштування за кордоном.
— Анно, за яких обставин ви переїхали до Великобританії?
- Я народилася і виросла у Києві. У рідному місті мене та мою родину й застала війна 24 лютого. Мені досі важко згадувати холодне бомбосховище, постійні повітряні тривоги… Рішення перебратися до Великобританії було прийняте не одразу. Туди ми з мамою поїхали у квітні минулого року, і якби там не жили наші близькі родичі, ми, мабуть, не наважилися б їхати так далеко. Скажу чесно, залишатися на довгий час, а тим паче працювати у Великобританії, я не планувала, але доля склалася по-іншому. Кілька місяців після переїзду я працювала журналістом віддалено. Майже не виходила з кімнати, сиділа за ноутбуком, а потім зрозуміла, що так більше не можу, та й української зарплати не вистачало на життя в Оксфорді. Звільнилася, а менше ніж за місяць видання несподівано закрилось.
Читайте також: Як велика війна змінила та ще змінить чисельність населення України: науковець розповів, чи буде після Перемоги бебі-бум
— Чи добре знали на момент приїзду англійську мову — усну та письмову?
— Скажу чесно, англійська не була моїм улюбленим предметом у школі. У початкових класах завжди йшла на урок, як на Голгофу. При цьому батьки все моє дитинство або водили мене на курси англійської або ж запрошували репетиторів. Ситуація покращилася вже у старших класах і на перших курсах університету. Мені дуже допомогли цікаві пари у виші та заняття з репетиторами. Звісно, без самостійної роботи результату теж не було б. Можливо, хтось подумає, що я розмовляю та пишу англійською як носій, та я вас здивую — до того ще далеко. Хоча зараз рівень моєї розмовної та письмової англійської майже С1 (Advanced). Після початку роботи в університеті довелося дуже швидко «вмикатися» в процес. Хоча рівень мови тоді в мене був досить високий, я постійно тримала при собі телефон з відкритим вікном Google-перекладача, щодня записувала невідомі слова та часто вживані на роботі вирази у зошит, тренувалася розмовляти перед дзеркалом, дивилася десятки відео на YouTube. Інколи носіїв мови досі зрозуміти дуже важко, але я намагаюсь. Також не раз просила колег пояснювати мені правила ділового листування, перепитувала по п’ять разів -- головне не соромитися та уточнювати, якщо чогось не знаєш. Напевно, мені дуже пощастило, що Оксфорд -- дуже інтернаціональне місто, і до «неідеальної» англійської тут звикли та ставляться поблажливо, навіть на роботі. Все підкажуть, розкажуть, виправлять, але зловживати цією добротою, звісно, не варто.
— Навчатись у Оксфордському університеті — захмарна мрія багатьох, не кажучи вже про те, щоб там працювати. Чи мали ви колись таку мрію?
- У 2015 році мені відмовили у британській візі. З тих пір в мене взагалі були сумніви, що я колись потраплю до цієї країни. Про навчання у Оксфордському університеті ніколи не мріяла, це завжди було для мене чимось захмарним, і коли я почала там працювати, сама у це спочатку не вірила. Я закінчила Інститут міжнародних відносин Національного авіаційного університету, де вивчала міжнародні комунікації. Були думки про кар'єру дипломата, та ще на першому курсі магістратури потрапила у журналістку — і закрутилося. Щодо участі у конкурсі на вакансії у Оксфордському університеті — авжеж були сумніви, причому сильні. Коли дізналась, що є можливість працювати там на адміністративній позиції й для цього треба просто подати резюме і пройти співбесіду, я не повірила. Але потім зрозуміла: ніколи не варто сумніватися в своїх силах.
— Як проходила співбесіда? Що було найскладніше?
- Вакансію я знайшла через департамент Оксфордського університету, який підбирає тимчасових співробітників — зазвичай це робота на три місяці із можливістю продовження контракту. Спочатку я пройшла співбесіду, де мене запитали, які ролі в університеті мені цікаві. Вони набирають HR-рів, асистентів, секретарів, адміністраторів, бухгалтерів. Оскільки я мала досвід роботи у сфері журналістики та комунікацій, обрала те, що мені ближче. Тоді я оформила резюме та мотиваційний лист, і подалася на дві запропоновані департаментом вакансії спеціаліста з комунікацій у двох різних коледжах університету. Чому? Бо щось всередині йокнуло, і я зрозуміла — я дуже хочу там працювати. З першого коледжу мені не відповіли, а в другому дали тестове завдання та запросили на співбесіду. Тестове завдання було таким. Мене попросили придумати пост з постером для соцмереж про день відкритих дверей у коледжі. Я до цієї справи підійшла серйозно -- зробила презентацію у кількох варіантах.
І ось настав день співбесіди у коледжі. Сказати, що хвилювалася — не сказати нічого, йшла наче на прийом до королеви (посміхається — Авт.). На той момент досвіду спілкування з носіями мови в мене було мінімум, я знаходилася в країні два місяці, один з яких просиділа в себе у кімнаті. На що я сподівалася? Напевно, на свої сили та на вдачу. Думала, що йду на співбесіду лише із HR-спеціалістом, але серце пішло до п’ят, коли зрозуміла, що буде присутня ще й директорка коледжу, вона ще й професорка з англійської мови та літератури. Трималася я досить впевнено, в ніч перед цим повторювала правила англійської мови — як перед іспитом. І це було не дарма. На співбесіді мені ставили дуже багато запитань стосовно роботи типу «А уявіть ситуацію… і що б ви робили?» чи «Як ваш минулий досвід роботи може допомогти?». Також питали й про технічні навички типу управління веб-сайтом чи соцмережами.
— Які поради дали б тим, у кого співбесіди за кордоном попереду?
- Не треба губитися. Забули якесь слово, замініть його іншим або поясніть, що маєте на увазі. Я думаю, не останню роль у відборі моєї кандидатури зіграло й те, що я з України. У Великобританії дуже сильно відчувається підтримка нашій країні. Тому мати українців не лише серед студентів, а й серед співробітників, було і є важливим для університету. Я вдячна колегам з вишу за цей шанс.
— Яке враження справив на вас Оксфордський університет?
- Це неймовірно гарне місце, всі його порівнюють із Гоґвортсом із фільмів про Гаррі Поттера, але це ще краще. В університеті немає однієї головної будівлі. Він складається з департаментів та коледжів. Старовинні будівлі коледжів — це суцільна краса, іноді таке враження, що працюю у музеї — в принципі, так воно і є, адже до нас на територію часто заходять туристи.
Обожнюю університетські обідні зали зі столами та лавами, яким сотні років, великими портретами та стінами із дерев'яними візерунками. Ще дуже люблю каплиці, які є в кожному коледжі, та бібліотеки із неймовірною кількістю старовинних книг. Атмосфера в університеті серед співробітників дуже доброзичлива та дружня. Майже завжди тебе зрозуміють, підтримають, щось підкажуть.
— Яким був ваш перший робочий день? Що входить у ваші обов'язки?
- Я була й у захваті, й водночас дуже хвилювалася, адже ніколи не працювала на такій позиції, та ще й англійською. У перший день мене зустріла моя вже колишня колега та провела екскурсію, зі всіма познайомила. В мої обов'язки входить оновлення сайту коледжу, написання коротких новин, керування соцмережами, розсилання щотижневих листів співробітникам з головними подіями коледжу, створення різних плакатів та відео під події, спілкування із пресою та іншими комунікаційними запитами. Я мала там пропрацювати три місяці, але контракт мені продовжили на вісім. Зараз працюю на аналогічній посаді в іншому коледжі Оксфордського університету, це вже постійний контракт, а не тимчасовий, і я цьому дуже рада.
Читайте також: «Якщо відчуваєте емоційне вигоряння, є багато способів відновитися»: поради психологині Галини Алексєєнко
— Що виявилося найцікавішим у роботі? А що найскладнішим?
- Дуже подобається спілкуватися із різними людьми та брати інтерв'ю для сайту коледжу або соцмереж. Тут кількість геніїв на квадратний метр просто зашкалює. Якось спілкувалася з дівчиною, яка бере участь у розробці квантового комп'ютеру, а також — із професором, який займався створенням вакцини від ковіду. Це неймовірно!
Зараз моя посада має назву Social media & Communications Officer, тому більшу увагу приділяю соцмережам, і це новий виклик для мене. Найскладніше — мова. Треба мати високий рівень, тому вчу її щодня.
— На що звертають увагу при прийомі на роботу? Що додає шансів? А що навпаки?
- Важлива порада — максимально детально описуйте всі свої навички у резюме. Бажано розділити їх на технічні (в мене це вміння монтувати відео, керувати соцмережами, адмінпанеллю сайту і т.д.) та загальні — скажімо, навички керуванням командою чи високі комунікативні якості. Також, в Британії дуже цінують волонтерство, тому якщо у вас є досвід роботи волонтером — це величезний плюс. Приділіть увагу так званому cover letter (супровідному листу), який ви надсилаєте разом із резюме. Варто писати його під кожну нову позицію та місце, де бажаєте працювати, а не мати єдиний шаблон для всіх.
— Чи можливий кар'єрний ріст в університеті? Та які маєте подальші кар'єрні плани?
- Звісно, кар'єрний ріст можливий. Університет — як мікросвіт, в якому всі переходять працювати з одного коледжу або департаменту в інший, змінюючи позиції. Тут є так звані «грейди», відповідно яким нараховується зарплатня та розподіляються обов'язки. Чим вищий грейд, тим вища позиція і більше обов'язків. Це щось типу рангів. Наприклад, є асистент з комунікацій, далі спеціаліст, потім йде менеджер, а після — голова департаменту комунікацій. Цілком реально вирости до цієї ролі років за 5, можливо, й менше. Щодо власного росту, я поки не визначилася, адже, як і багато співвітчизників, не маю стабільності в житті. Було б непогано розвиватися тут і далі, а може в майбутньому створити свій проєкт вдома чи за кордоном. В будь-якому випадку робота в Оксфордському університеті — це неймовірний досвід.
Раніше «ФАКТИ» писали, що відчуття «тимчасовості» заважає працевлаштуванню українців за кордоном.
Фото з альбому Анни Пономаренко