Шрами на серці, на тілі. Сльози, біль, розпач. Сімейний альбом, де так багато щастя, усмішок, планів. Здавалось, що цю красиву та щасливу пару ніщо не зможе розлучити. Але змогла — росія. 3 серпня 2023 року Юрій Дятлюк під час виконання бойового завдання потрапив під артилерійський обстріл поблизу Мар'їнки Донецької області, де, на жаль, обірвалось його життя. Брату футболіста «Динамо» Олександра Тимчика було лише 34 роки. До війни Юрій теж займався футболом. Грав в чемпіонаті області за аматорську команду «Кряж-Агро», був гравцем вінницького мініфутбольного клубу «Хімік». Не маючи жодного військового досвіду, він одним із перших пішов до військкомату після 24 лютого, адже не хотів, щоб окупанти дістались його рідного дому. Захисник служив старшим сапером інженерно-саперного взводу аеромобільного батальйону 95-ї ОДШБР.
А рік тому матір та дружина воїна потрапили в епіцентр ракетного удару по Вінниці й дивом залишились живими. То ж можна тільки уявити, стільки горя принесла країна-окупантка цій колись щасливій родині. Захисника з позивним «Дяк» не дочекались вдома батьки, сестра, дружина, 11-річний син та 4-річна донька.
— Юрій зі звичайної родини, — розповіла «ФАКТАМ» дружина воїна Ольга Дятлюк. — Виріс у селі Крикливець. Сестра на два роки старша, й вони змалечку були дуже близькими й дружніми. Коханий з дитинства марив футболом, виступав за сільську команду, згодом за студентську. Наставником для нього був дядько. Також у родині Юрія є ще один футболіст — це його двоюрідний брат Олександр Тимчик, який грає у «Динамо».
Познайомились ми під час навчання у Вінницькому національному технічному університеті. Були іменини товариша. Тоді зібралась досить цікава компанія — дві дівчини та десять хлопців. Симпатія виникла відразу. Потім продовжили спілкування у соцмережі, і з'ясувалось, що ми ще й живемо в одному гуртожитку. То ж при кожній зустрічі обмінювались усмішками.
Далі перше побачення, страшенна злива, чай із шоколадом у кімнаті гуртожитку. Романтика. Ми рік зустрічалися, а потім побралися. Народився наш синочок Дмитрик, чотири роки тому — Марійка. Донечка мов дві краплі води схожа на тата. Вона обожнювала бігти до нього на руки, як вертався з роботи, ніжитись…
Чоловік мріяв працювати у поліції, пройшов відбір успішно, але не взяли його лиш через те, що не мав досвіду. Це його засмутило. Невдовзі він влаштувався на кондитерську фабрику. Швидко зібрав там аматорську команду з друзів та співробітників під назвою «Хімік». І тут здійснилась його мрія, він став капітаном.
Сказати, що він жив командою та футболом, це нічого не сказати. Він мріяв розвиватись та йти вперед, придбати форму з власним написом, щоб мати вигляд справжньої команди. Я спершу злилась, тому що вечорами після роботи чоловік біг на футбол, вертався стомлений, а зранку знову на роботу… Але з часом, побачивши, що там, граючи в футбол, він сповнюється сил та щастя, я прийняла це та стала пліч-о-пліч з ним. Гол. «Зайка, ти це бачила?» — питав коханий. «Звісно, супер, молодець!» — відповідала я.
У нас є полиця, на якій лежать трофеї — гордість всіх досягнень. Я разом з нашим синочком старалася бувати на всіх іграх, згодом до команди вболівальників приєдналась і наша донечка. Були перемоги, були і поразки, які вибивали його. Та все ж ми завжди разом обговорювали кожну гру та помилки. Футбол завжди приносив йому якусь неймовірну енергію. А потім команда розпалась, це був розпач. Та не для мого чоловіка, він шукав шляхи, аби грати. Так, це були інші команди, де він не був капітаном і основним гравцем, але це давало можливість продовжувати займатися улюбленою справою. А ще Юрій був найкращим чоловіком у світі. У будь-якій компанії ми завжди знаходилися в центрі уваги — такі безтурботні, щасливі та веселі…
Військового досвіду Юрій Дятлюк не мав, проте після повномасштабного вторгнення добровольцем пішов до військкомату. Рідним заявив, що він «не диванні війська». 6 травня, на День Юрія, захисника мобілізували. Він служив старшим сапером інженерно-саперного взводу аеромобільного батальйону військової частини А0281.
У листопаді минулого року бійців забрали на Донеччину. Одним з найважчих днів, розповідав воїн рідним, став штурм Мар'їнки. Раптом рушила велика колона ворожих танків. Юрію вдалось підбити один з них. В результаті бійці вистояли й одного з російських танкістів взяли у полон.
— Коханому подобалась служба, він ще більше змужнів, — продовжує Ольга. — Юра був настільки сильним духом, що я ніколи не чула скарг від нього, хоча знала, що інколи він не спав по кілька днів. Єдине, що пекло йому — втрачати побратимів. Я гордилась ним і молилась, щоби все було добре… Здавалось, що ми, знаходячись за сотні кілометрів від передової, мали б почувати себе спокійніше, але 14 липня 2022 року стало ще однією страшною датою для нашої родини. Бо того дня були випущені ракети по Вінниці, в самісіньке серце вдарили без вагань та жалю…
Читайте також: «Закривавлена жінка кричала від страшного болю і весь час питала: «Де моя дитина?»: розповідь вінницьких рятувальників та медиків
Це був звичайний ранок війни. Пролунала сирена, я була на зупинці з мамою Юри, діток, на щастя, лишили вдома. Доїхавши до клініки «Нейромед», де свекруха мала робити МРТ, за 15 хвилин до візиту ми зайшли. Пару хвилин — і якась сила просто валить з ніг. Я прийшла до тями, відкрила очі, кричу: «Мамо, ви жива?!» Вона озвалась. Ми встали, а поруч нас одне полум’я. В мами взуття відразу згоріло. В мене ні, я ще ногами ішла. Ми зробили кроків п’ять, і потім мама впала. Не знаю, де взялась та сила, я самостійно її підняла. І тут побачила ліворуч невеличку щілину, де полум’я ще не було таким сильним. Так ми й вийшли на вулицю. Дивлюсь: хтось сидить стогне, хтось просто лежить. Я поглянула на себе, а в мене всі штани в крові — з-під ліктя юшила кров, там була велика різана рана. Взяла пояс з одягу, але бракувало сил перев’язати собі руку. Побігла до військового та попросила у нього джгут. Він надав першу домедичну допомогу.
В мене були перелом ребер, контузія, рвані рани й обпечена рука. Я стала передостанньою, кого тоді оперували. Поранених було багато. Той день мені здавався найболючішим та найстрашнішим у житті, але, дякувати Богу, він дав нам ще одне життя. На другий день приїхав мій Юрчик, відпросився у хлопців на службі. Дивлячись на нас, його серце обливалось люттю до росіян, які могли позбавити в один день його від дружини та матері. А я лише відповідала: «Нехай лише такий слід залишить війна, я одужаю, все буде добре, лише б ти повернувся живим та здоровим, все про що благаю». Та не сталось. Бог не вберіг і забрав найдорожче у нас майже через рік. Чому так? Де справедливість?
Незадовго до своєї загибелі Юрій приїжджав додому. Встиг зіграти у футбол з друзями, відвідав батьків.
— Пройшовся тією стежкою, якою завжди ходив дитиною. Й ще попросив, щоби біля воріт на нього, як завше, чекала мама. Наче щось відчував, — додає Ольга. — Після того, як чоловіка провела на потяг, мені стало погано. Кілька тижнів провела у реанімації з набряком мозку та менінгітом. Дивом вижила і тільки повернулась додому.
2 серпня ми кілька разів спілкувались з чоловіком. Він поїхав у справах, повіз документи. Не могли нормально поговорити, бо він то того зустрів друга, то іншого. Ввечері вже не подзвонив. А ніч якоюсь тривожною була, ніякого сну. Вранці написала sms зі словами: «Як справи?» Не відповів. Потім ще під вечір написала. Теж тиша. Й це мене злякало, бо Юрій завжди був на зв’язку, знав, що я переживаю.
А потім мене сповістили, що чоловік загинув. Я просто у ступорі була. Найстрашніші слова, які почула. Мозок відмовлявся вірити — хай у полоні, без руки, ноги, лиш би живий… За словами командування, за бійцями стежив ворожий дрон, після чого почався артилерійський обстріл. Миттєва смерть. Йому відрізало обидві ноги, артеріальна кровотеча. У ліве око влучив уламок і пройшов наскрізь. Він навіть не встиг зрозуміти, що сталось.
В ту ніч я постійно відкривала вікно і зі сльозами питала: «Юрчику, ти вже на небі?» Нюхала його речі, притискала наше фото й все промовляла, що як же ж так — мені 33, і мого коханого вже нема. Я — вдова. А далі потрібно було дочекатись ранку і повідомити рідним. Дуже переживала, як перенесе звістку мама Юрія, поруч з якою були наші діти.
Мужнього бійця поховали з військовими почестями у Крикливці. У пам’ять про нього у Вінниці започаткували щорічний турнір з футзалу.
— Рівно через місяць після загибелі Юрій приснився мені, — каже Ольга. — Просив не плакати, бо йому так важко. Крізь сон обійняв мене. Так було добре, наче то насправді. Після того стало трішки легше, взяла себе у руки і живу за нас двох заради наших діток.
Родина воїна зареєструвала петицію та просить президента посмертно дати Юрію дятлюку звання «Герой України». Підтримайте прохання рідних воїна.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію добровольця Петра Бурбана, який повернувся з війни до трьох своїх діточок, влаштувався на роботу і загинув від ворожої атаки на Львівщину у перший робочий день.
Читайте також: «У Насті кілька куль в голові, на обличчі Валерія — глибока вм’ятина»: росіяни вбили молоде подружжя, залишивши сиротою 2-річну дочку